|
|
Ми продовжуємо публікацію матеріалів про видатного українця - вченого, державного і церковного діяча Івана Огієнка, якому у 2007 році виповнилося б 125 років. Ось роздуми про українську мову.
«І який би бік життя ми не взяли, ми скріз* побачимо, що народ наш виявляє себе окремим, своєрідним народом, народом з самостійною культурою. Народ український утворив свої звичаї, як от - родини, хрестини, похорон, свої вірування й переконання, утворив свої обставини життя, зачісування кіс («хохол» чі «оселедець»), свій музичний струмент (бандура, ліра, торбан), свої страви, свій танок, - і все таке, що надає йому оригінальності і одріжняє од инших народів; було колись, у нас був навіть свій коліндар, і рік наш не припадав до московського.
В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по корнях слів можна довідуватись і про культуру нашу. Давнє слово наше «дружина» (супруга - це слово, супруг, перше значило пара волів, що вкупі запрягають) яскраво показує про стан нашої жінки, про те, що вона друг своєму чоловікові, тоді як загально-слов’янське «жена» значить тільки «рождающая».
Або наш вираз: ми кажемо «одружитися з нею», або «оженитися з нею»: тут жінка зразу стає рівноправно поруч з чоловіком; цей вираз - «оженитися з нею» далеко культурніший од московського: «жениться на ней».
А наша мова вкраїнська, чарівна наша мова, всім світом вже признана за одну з найзвучніших, наймелодійніших мов. Серед слав’янських мов наша мова найбагатша на лексику, найвиразніша на синтактику. Синоніміка нашої мови найбагатша, і ми маємо де-коли на оден вираз десятки слів; от, скажемо, на вираз говорити ми маємо: говорити, казати, балакати, мовити, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, базікати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, герготати, бормотати - и кожне слово має свій власний одтінок… Наша мова донесла чистими силу старовини, і тому без знання нашої мови нема знання мов слав’янських…
Зародившись десь на світанні суспільного слав’янського життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, перенесла наскоки Москви, і проте, перегорівши як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослав’янською мовою».
* Тут і далі зберігаємо орфографію і пунктуацію оригіналу (Огієнко Іван. Українська культура: Курс, читаний в Українськім народнім університеті. - Київ: Видавництво Книгарні Є. Череповського, 1918).