Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20)
|
|
…ТО НЕПРАВДА, ЩО КАЖУТЬ.
ТО ВИПЛІД БАЛАЧКИ ПУСТОЇ.
Не сидів я в кайданах.
І не били мене нагаями.
Хан зустрів мене чемно.
Відібрали шаблю й пістолі.
І ввійшов я в намет – наче впав
до вовчої ями.
Хлопці ждали мене
Півсуботи й цілу неділю.
В понеділок, вівторок,
у середу і в четверток.
Знов скували вози.
І, поклавши на Бога надію,
одбивались од ляхів,
од зливи і од чуток.
А король же привів все рушення
оте посполите!-
зажирущу псю крев і гостровану гонором злість.
Берестечко моє, дощами і кров’ю залите…
Берестечко моє!.. А од мене хоч би хоч вість.
Розбухали убиті. Виповзали вовки
з гущавин.
Уточила картеч кривавого соку
з беріз.
І якісь перекинчики хлопців моїх наущали,
що Хмельницький, мовляв,
покинув вас на заріз.
А Я СИДІВ ПІД ВАРТОЮ…
ПІД ВАРТОЮ!
Накрию пам’ять квартою.
Почім хунт лиха, гетьмане? Де очі позичав?
Ох, палахтіло ж мною, як вітер тою вартою!
Ох, заливало жариво, аж попіл засичав!
І втома. Втома, втома, втома…
Душа холоне, як старий лежак.
Хоч би в невір-землі,
а то у тебе ж дома
тобі ще й руки скручує чужак!
Сидиш в полоні
на оболоні.
Питаєш долю: - Чого живу?
Ночами зорі твої солоні.
Татарські коні жумрають траву.
А вартові швандрикають по-своєму.
Кишить Вкраїна кишлами орди.
І Бог згортає чорними сувоями
твоє терпіння, виткане з біди…
НЕ ЖАЛІВ МЕНІ ХАН
НІ ВИНА, НІ КУМИСУ, НІ МЕДУ.
М’яко спати було. Лиш кричала вночі постільга.
Та дві ситі сокири блищали
при вході намету.
Та дивилася в серце сталева татарська клюга.
Та щодня і щоночі хлептали зливу баюри.
І розджохався хан,
усе причіпеньки шукав:
-Ти мене одурив, проклятий гяуре!
Я привів своє військо, а ти мене ошукав.
Що ж ти хочеш, козацький ти макагоне,
щоб у тих болотах мені жаба цицьки дала?
Ти ж казав, що їх мало,
а їх же там легіони!
Та у них же гармати,
а в татар – стріла та “Алла!”
А я казав:
- Кому із нас журиться?
Чи я ж позву, коби не смертна пря,
твою орду, гадюку-пожарицю,
повзе – трава під нею вигоря!
Чи я ж не платив золотими гривнями?
Чи коней не дав з вороними гривами?
А в тих болотах, серед тих мочарів
бараняче дишло з твоїх батирів!
…А КРАСИВІ НАЛОЖНИЦІ ВИКРУГЛЯЛИСЯ
голими животами і шовковими стегнами,
голубий чад кальяну розколихували бранзолети.
А одну татари в баранячих шапках
притягли до намету і кинули хану.
Це ж десь в цих селах заарканили.
В бігах поповнюють гарем.
Дівча краси недоторканної –
мабуть, як та колись Хурем.
Вже хан обсотує шовками,
вже каже на ніч привести.
Чіпкими клішнями-руками
вже гладить коси…
-Відпусти!!!
-А я ж хіба тебе держу? –
казав Гірей.
-Я ж з тобою дружу, -
казав Гірей.
-Ти ж мені любий брат, -
казав Гірей.
-Я ж тобі вельми рад, -
казав Гірей.
А БУДЬ ЖЕ ТИ ПРОКЛЯТ!
Від брата до брата
ходжу – як від Понтія до Пілата.
Куди не поткнешся – один ярем.
І кожен тягне тебе, душогуб, -
за руки – Річ Посполита з царем,
азіяти – за п’яти,
Литва – за чуб.
Лежу розп’ятий, та вже раз п’ятий!
А кожен катюга мій – масткослов.
Долоні мої процвяховані ятряться,
а пси шолудиві злизують кров.
Я воскресаю і знову гину.
Несу свій хрест на свої Голгочі.
А цар стромляє мені у спину
свої двойлезі каправі очі.
Земле ж моя, нащо ти рожаїста?
А чом же ти, земле, не з каменю-трути?
Що кожна прожра бажа тебе з’їсти
і пощасливити кожен трутень!
Коси наші неклепані,
діти наші неплекані.
Горе на нашу голову зайди
ці прителепані!
Чекайте, за муку мою страсну,
за те, що в неволі клякну-
ох же ж і встану, ох і струсну,
ох же ж об землю і хряпну!
ХАН ЗНИЗУВАВ ПЛЕЧИМА:
-Чого ти кипиш від люті?
Я ж тебе не продав у Стамбул.
То й сиди собі, слухай лютню,
кури турецький штамбур.
Може, холодно? Не соромся.
Гурій досить в цьому раю.
Ось єгипетська, он – саронська,
або, може, хочеш свою?
То бери, іще не почата.
Дика дуже, та в тому й смак.
Що за стегна! Які очата!
Що, ти плачеш? Оце так так!
Гетьман плаче. Вона ж не перва.
Тут таких у кожнім селі.
Ти ж, Богдане, із того дерева,
з якого ріжуться королі!
Ти Хмельницький, а я Гірей.
Із неволі нема дверей.
Тут господар – хто поборов.
Заплатиш викуп –
та й будь здоров.
ПОВЕРЖЕНИЙ БОГДАН, -
ХТО ДАСТЬ ЗА МЕНЕ ВИКУП?
Розбите військо? Вмовклий Чигирин?
Якби колись, то це б я тільки кликнув.
Тепер кому я хто, ціна мені калим.
Пошлю до сина. З прикрої нагоди
Нехай поможе. Гроші немалі.
Боровся за свободу, не виборов
свободи,
тепер плати за право ходить по цій землі.
АЛЕ ЧОМУ?!
З ЯКОЇ Б ТО ПРИЧИНИ
Іслам-Гірей так тяжко зрадив нас?
Він за два дні міняє три личини,
та ще й четверту має про запас.
У них там в небі зоряно і птично.
На цілий степ велика виднота.
А може, й справді їм було незвично –
такі ліси, такі тут болота?
Чи, може, рана дуже дошкуляла,
його ж там куля трафила в седно.
О де мій Корсунь? Де моя Пилява?
Де перемог високе знамено?!
З ЦИМ ХАНОМ ЗРОДУ МИ
НЕ МАЛИ ПРИЯЗНІ.
Хіба з добра покликав я орду?
Я біля нього – як на прив’язі,
усе якоїсь пастки жду.
То він ці села кров’ю заскородить.
То хоче ласки в короля зажить.
Це хитрий хан, він знає,
що він робить, -
якщо побіг, то він уже біжить.
Татари – ні. Народ не зрадить зроду.
Їх за два дні сім тисяч полягло.
Або ногайці. Пригорща народу.
А понад них вірніших не було.
Гукнеш – як вітер, прилетять,
не гаються.
Не те що цей усохлий скарабей.
Але біда спіткала і ногайців –
загинув брат мій, друг мій Тугай-бей.
ПАХЛО СМАЛЕНИМ ВОВКОМ,
ЗАХОДИЛОСЬ ЗНОВ НА ГРОЗУ.
Потай взявши коня, я хотів тікати
з полону.
Саме рейвах стояв, бо ховали якогось мурзу
і палили ним перемоклу солому.
Та схопили мене. Прив’язали мене до сідла.
Щось кричав мені хан, аж слова
на дощі сичали.
Дотлівала солома. Татари молились: “Алла!”
І на цей раз мене стерегли вже самі яничари.
*Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)