|
|
Відомо, що запорозькі козаки уславили своє ім’я походами не тільки на суші, але й на морі. Втім, у вітчизняній історіографії ці експедиції описують переважно як воєнні походи з метою захисту українських земель від агресії з боку Османської імперії та Кримського ханства. Так, наприклад, В.І. Сергійчук у книзі „Іменем Війська Запорозького” (Київ, 1991) зазначає: „Походи на море покликалися до життя потребою захисту батьківщини - і це слід підкреслити, - а не грабіжницькими намірами, як це інколи представляють окремі дослідники”.
У таких оцінках, без сумніву, багато патріотизму, але мало наукової достовірності. Аналіз великої кількості історичних документів XVI - першої половини XVII ст. свідчить про те, що у ті ранні часи своєї історії запорозькі козаки керувалися перш за все своїми корпоративними, а не національними інтересами. Від самого початку їхнє товариство було багатонаціональним. Не випадково польський посол Л. Пясочинський у 1601 р., відповідаючи на скарги турецького уряду, стверджував, що серед запорожців були „і поляки (тобто українці, - В.Г.), і московіти, і волохи, і турки, і татари, і євреї, і взагалі люди усіляких мов”. Це поліетнічне утворення, що сформувалося на „нічийних” порубіжних землях за дніпровськими порогами, не підкорялося нікому у світі, постійно поповнювалося ізгоями, вихідцями з різних соціальних верств, керувалося своїми власними законами та звичаями й існувало за рахунок здобичі, яка захоплювалась під час численних сухопутних та морських походів. Г. Красінський у книзі „Козаки України”, що була видана 1985 р. у Нью-Йорку, слушно зауважив, що запорожців „можна порівняти... з їхніми сучасниками, славетними флібустьєрами XVII століття”. Справді, спосіб життя, звичаї і тактика морських операцій запорозьких козаків і флібустьєрів Вест-Індії мають багато спільних рис.
|
|
Свої рейди на Чорне море запорожці здійснювали на так званих „чайках” – вітрильно-веслових суднах, які будувалися на Січі. Романтична назва „чайка” походить від італ. saicca, тур. sayca, болгар. шайка – судно, піратський корабель. Турецький префект Кафи (сучасна Феодосія) Е. Дортеллі д’Асколі 1634 р. писав: „По Дніпру... спускаються польські козаки (читай: українські козаки, - В.Г.) на своїх „чайках” для спустошення Чорного моря... Ці „чайки” довгуваті, подібні до фрегатів, вміщують 50 чоловік, ідуть на веслах і під вітрилами. Щоб вони могли витримати жорстокі бурі, їх обв’язують кругом бортів соломою, що підтримує їх на воді... на морі ж жоден корабель, яким би він не був великим та добре озброєним, не знаходиться у безпеці, якщо, на біду, зустрінеться з ними, особливо у тиху погоду”.
Хоробрі та відважні, запорожці презирливо ставилися до смерті й не боялися нападати навіть на великі турецькі галери. Докладний опис тактичних прийомів морського бою запорозьких козаків знаходимо у книзі французького військового інженера на польській службі Г. Левассера де Боплана (1600-1673): „...коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом. Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони [козаки] помічають судно або галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі (подавши сигнал) вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сиплються люди, одразу ж захоплюючи корабель. Зробивши це, козаки грабують усі знайдені гроші й товари малих розмірів, які не псуватимуться у воді, а також гармати й усе те, що, на їх думку, може знадобитися; потім пускають судно разом з людьми на дно”.
|
|
Подібно до карибських флібустьєрів, запорожці нападали не лише на торговельні та воєнні судна, а й на прибережні поселення. Після висадки у безлюдному місці вони залишали свої „чайки” під наглядом вартових і, озброєні шаблями, пістолетами та рушницями, зненацька нападали на найближче місто. Там вони грабували та вбивали мешканців, палили будинки, захоплювали заручників, а потім, навантажені здобиччю, швидко повертались до своїх човнів.
Зворотний шлях на Січ зазвичай був пов’язаний з великими труднощами – треба було прориватися через турецькі та татарські засідки. „Рідко коли трапляється, щоб повернулася половина команди, - свідчить Боплан, - зате привозять багату здобич, як-от: іспанські реали, арабські цехіни, килими, парчу, бавовняні і шовкові тканини, інші цінні товари. Ось з чого живуть козаки і такі [власне] у них прибутки, бо якщо йдеться про працю, то вони не знають іншого, як тільки пити та гуляти зі своїми товаришами після повернення”.
Від середини XVI ст. морські походи запорозьких козаків стали звичайним явищем. Запорожець, який жодного разу не був у морському поході, взагалі не вважався справжнім козаком. У 1575-1576, 1578, 1582, 1586-1590, 1593-1595, 1599 роках козацькі „чайки” промишляли поблизу берегів Криму, біля Гезлева (сучасна Євпаторія), Кафи, Керчі, Очакова, Кілії, Варни, Трапезунда, Синопа й Стамбула.
У XVII ст. експедиції запорожців на Чорне море здійснювались практично щороку. Неймовірно зухвалим був літній похід 1614 р. Дві тисячі запорожців на 40 „чайках” рушили до берегів Малої Азії, де учинили напад на портове місто Синоп. Козаки зруйнували стародавній замок, вирізали залогу, пограбували мечеті та житлові будинки мусульман, перебили велику кількість людей, спалили верфі, а також галери, галеони й інші судна, що стояли на рейді. Збитки, завдані місту, оцінювалися у 40 мільйонів злотих. Коли султан Ахмед I довідався про падіння Синопа, він так розгнівався, що ледь не стратив великого візира Насух-пашу, але потім зглянувся на благання його жінки та дочки й задовольнився побиттям великого візира металевою булавою.
Навесні наступного року запорожці вирішили „погуляти” на околицях столиці Османської імперії. На 80 „чайках” вони наблизились до Стамбула й підпалили порти Мізевну та Архіоку. Султан у той час був на полюванні неподалік від столиці; тільки-но він побачив дим палаючих будівель, як негайно кинувся до міста. Турецький флот отримав наказ вийти в море й наздогнати козаків. Поблизу гирла Дунаю між турками і запорожцями стався морський бій: частина турецьких галер була взята на абордаж, частина пущена на дно, решта розсіяна по морю. Командуючого турецькою ескадрою було поранено, він потрапив у полон до козаків і пропонував їм 30 тисяч злотих викупу, але так і не дочекався звільнення – помер у неволі.
Кілька успішних морських походів відбулося 1616 р. Навесні дві тисячі козаків під проводом П. Сагайдачного розбили у Дніпровському лимані ескадру Алі-паші, захопили півтора десятка галер і близько сотні допоміжних суден, після чого рушили до берегів Криму. Там за допомогою гармат з трофейних галер вони штурмом взяли Кафу, вирізали у місті 14 тисяч „бусурман”, пограбували будинки та мечеті й, звільнивши багато християнських невільників, з великою здобиччю повернулися на Січ. Інший загін запорожців восени того ж року спустошив Трапезунд і Синоп, а в порту Мінер спалив 26 турецьких суден. Адмірал Циколі-паша спробував розгромити козацьку флотилію, але, втративши три галери, сам ледь утік. Інший турецький адмірал, Ібрагім-паша, чекав запорожців у Дніпровському лимані, але останні не поспішали вертатися додому і знову напали на Синоп. За свідченням турецького літописця Евлія Челебі, козаки взяли місто вночі. Великий візир Насир-паша намагався приховати цей факт від султана і за це поплатився головою.
Французький посол у Стамбулі граф де Сезі записав 9 серпня 1620 р.: „Козаки з’являються поблизу на Чорному морі й захоплюють неймовірну здобич. Вони мають таку славу, що тільки ударами палицею можна примусити турецьких солдатів виступити проти них”. 25 серпня він писав: „Козаки зі 150 човнами спустошують усе узбережжя Чорного моря, пограбували і повністю спалили Варну, де мешкало не менш як п’ятнадцять або шістнадцять тисяч душ”.
17 червня 1621 р. граф де Сезі знову повідомляв про появу запорожців під мурами Стамбула: „Страх, що охопив мешканців цього міста, був такий великий, що неможливо описати. 16 човнів з козаками у ці дні дійшли до колон Помпея біля входу в протоку у Чорне море”. Підступи до Босфору охороняли лише три галери. На вулицях міста почалася паніка. Яничари хапали перших зустрічних перехожих, озброювали їх абияк і відсилали на судна. Була реквізована зброя на іноземних суднах, що стояли на якорі в Золотому Розі. Через два дні нашвидкуруч споряджена ескадра з 40 торговельних та допоміжних суден нарешті спромоглася вийти на пошуки козаків, які спустошували околиці Стамбула, але, побачивши їх, ухилилася від бою, а вночі повернулася у протоку.
Місяць потому козацька флотилія розбила поблизу Кілії ескадру турецького адмірала Халіль-паші. Було потоплено 20 кораблів, а решта утекла до Стамбула. Запорожці теж вирушили до столиці Османської імперії. Де Сезі пише, що туркам вдалося захопити 16 чи 17 човнів, але у той же час запорожці „так захищалися, що турки втратили стільки ж, скільки придбали”. Полонених козаків стратили з особливою жорстокістю: частина була роздавлена слонами, інших прив’язали до галер і розірвали на шматки, декого закопали живцем, а близько сорока чоловік посадили у човен, облили смолою й спалили на Дунаї.
Один з рукописів Афонського монастиря містить грецький запис про напад запорожців на Стамбул 9 липня 1623 р. Близько шести тисяч козаків на ста „чайках” пограбували околиці турецької столиці й спалили два квартали. Через рік вони повторили свій наскок. Англійський посол в Стамбулі Т. Ро 20 липня 1624 р. записав у своєму щоденнику:
„9 числа сього місяця козаки на 70 чи 80 човнах, у кожному – по 50 чоловік веслярів і воїнів, скориставшись тим, що капудан-паша (тобто адмірал флоту, - В.Г.) відправився до Криму, на світанку увійшли в Босфор... Халіль-паша у цю смуту сам проголосив себе вождем; оскільки у нього не було жодної спорядженої та озброєної галери, він зібрав усі наявні судна, човни та баржі... Ми вважали, що ці бідні пірати негайно підуть геть, але вони, помітивши турецькі човни, що наближувалися до них, з’єдналися на середині протоки поблизу фортець і, ставши півколом, чекали на бій; вітер був супротивний, і самі вони не мали змоги напасти. Халіль-паша наказав відкрити вогонь ще здалека; козаки не відповідали жодним пострілом, тільки підпливали то до одного, то до іншого берега, не демонструючи будь-яких ознак щодо відступу. Паша, який бачив їхню вправність та відвагу, боявся напасти на них... Так увесь день до заходу сонця вони мужньо стояли та погрожували великій, але стривоженій столиці світу й усій її могутності; нарешті, забралися зі всією своєю здобиччю під прапорами, що майоріли”.
З послання київської міської влади до воєводи Т. Замойського від 5 вересня 1624 р. дізнаємося про те, що керівником згаданого вище козацького походу „був Олефір Голуб, який після повернення з моря на Запоріжжя склав із себе старшинство”. На його місце козаки обрали Гришку Чорного з Черкас, „який, взявши на себе старшинство, пішов на море, маючи з собою війська 130 човнів”.
Водночас із запорожцями (нерідко у союзі з ними) на просторах Чорного та Азовського морів активно діяли й донські козаки. Проте опис морських операцій донців виходить за рамки цієї публікації.