Цікаву версію висуває житель одного з сіл Гродівської селищної ради Борис Опанасович Єкасьов, який мешкає у Красному Яру. Цей ентузіаст уже багато років активно цікавиться історією рідного краю, своїм родоводом і саме на підставі спогадів предків доводить: селищу Гродівка цього літа виповнилося 250 років.
Улітку 1750 року в квітучий степ приїхали на конях запорізькі козаки. Зупинилися на найвищому місці, звідки видно було далекі горизонти. Куди не кинеш оком, скрізь безкрає море шовковистої сріблястої ковили та окремі острівці низькорослої яскраво-зеленої дерези, яка влітку розквітала ніжним жовтим цвітом. У низині, біля невеликої річечки, в якій джерельна вода чиста, як сльоза, і було багато риби, якравіли червоні маки та вабила солодким ароматом суниця.
Ось на цій благодатній ділянці землі й зупинив свій погляд козак Максим Родов. З довгих дощок спорудили тут спостережну вежу для козаків-сторожовиків, а неподалік установили курінь для козаків і стійло для коней. Керував усіма роботами і сторожовою службою 30-річний козак Максим Родов.
Високий і стрункий, з гострим поглядом розумних карих очей, суворий і вольовий, він так тримався з підлеглими, що вони розуміли його з півслова, тому, не задумуючись, ішли за Максимом у вогонь і воду. Родов був сильним і витривалим, любив боротьбу. Ніхто з козаків, а пізніше з колишніх кріпосних, які втекли з панської неволі й поселилися поруч, не міг його побороти або перетиснути руку. Він вміло володів шаблею, цього вчив і козаків, а батогом міг у будь-кого вибити зброю з рук.
Він був дуже гарний і подобався дівчатам, та одружуватися не поспішав. Знайшов собі пару, вже коли був зрілим чоловіком. А за дружину взяв найкрасивішу дівчину, яку знайшов серед поселенців. Дітей у них не було.
Йшли роки, поселення розросталось, Максим старів. Не такою впевненою стала хода, не таким зірким – погляд. Його дуже поважали всі поселенці. При зустрічі чоловіки знімали головний убір і кланялись. Козак довго не піддавався старості і помер у 90-річному віці. Ховали його з усіма козацькими почестями. Потім пішла з життя і його дружина. Молоде покоління на честь козака Родова і в пам’ять про нього почало називати поселення Родовим, козаки звалися родівцями, ті, хто селився поблизу куреня, називались так само.
Згодом поселення почали називати на український зразок Родівкою. Пам’ятаю, як мої дідусі й бабуні, а потім і батько та мама, інші люди похилого віку з Гродівки переважно говорили не Гродівка, а Родівка: “Був у Родівці. Піду в Родівку…” А ось уже у ХІХ столітті до назви поселення додалась літера “Г” і його стали називати Гродівка.
За моїми підрахунками, залізничній станції Гродівка, названій так само, як і селище, понад 120 років. Від назви селища взяли свої назви і місто Новогродівка, а потім і шахти №№ 1,2,3 “Новогродівські”.
Звідки я взяв ці дані? Мій родовід простежений по лінії матері на 250 років. І ось мої пращури розповідали своїм дітям, а ті – своїм про утворення поселення, яке згодом перетворилося у селище з хуторів, які розташувались поблизу Гродівки. В дитинстві і в роки юності я дуже любив слухати ці розповіді, а записав їх уже набагато пізніше від своїх дідів, які, хоч жодного дня й не сиділи за партою, та грамоти навчались у наймах, шанували свій родовід і дуже любили історію рідних місць. Один з них, Сильвестр Олексійович Ємець, був першим головою Красноярської сільської ради, Прокіп Олексійович Ємець до війни працював завідуючим Красноярською поштою та ощадкасою. Ось він найбільше й любив розповідати цікаві історії про козака Родова у колі родичів.
Я ж за спогадами предків і власними записами намалював портрет Максима Родова.