Уривок стенограми
Шановні депутати, многошановний пане голово!
Користуючись випадком, я торкнуся питання, яке ми ніяким образом не можемо вирішити і, пробачте за вираження, товчемо його, як воду в ступі. Це питання нашого язика. Тобто, як ми говоримо. А ще точніше, по-якому ми балакаємо. Ну, нехай за стінами цього залу. Там простительно. Говори, як можеш, хоч і по-блатному. Але ту-уточки-и! Звиніть і посуньтеся! Раніше всього, ми на виду і на слуху наших виборців. Ми повинні подавати примір і тримати вушка на макушці, щоб не стати дурним прикладом. До чого я нахиляю? До того, що тут, у законодавальному органі, ми повинні говорити державною мовою. У даному випадку українською, поскільки вона на сьогоднішній день іще вважається державною. А яка то держава без язика? Як би це виглядало, коли б депутат у французькому парламенті віщав іспанською мовою? Або в англійській палаті лордів заговорили по-китайському? Та ні до села, ні до міста! А в нас це в порядку речей. Український депутат, як ні в чому не бувало, без зазріння совісті говорить зарубіжною мовою. Язиком близького сусіда. І таке поспіль і поруч. Я не з тремтливого десятка, але таке відношення до рідного язика приводить мене в здригання, і хочеться ревіти білугою. Чому це наша мова прийшлася нам не до двору? Чому це мовне запитання стало у нас каменем преткновіння, коли повинно бути краєкутовою каменюкою? І ніякого просвітку! Навпаки, попереду кромішний морок і ні згі не видно. По крайній мірі, в найближчому майбутньому. Пора корінним способом міняти цю тенденцію і перевернути питання угору тормашками. Любою ціною! Поставити його в голову кута. Я так рахую і закликаю колег підтримати мене.
Чув від декоторих і таке виправдання. Мовляв, йому легше висловлюватись російською мовою, а українська йому не дається… Не треба згущувати фарби. Я, ік прикладу, був також руськомовним, але поставив перед собою задачу розбитися в перепічку, а вивчити українську. І тепер, як бачите, вільно володію рідним язиком. Звичайно, не всім це відразу вдається. Як кажуть, перший млинець клубком. Але ніззя пасувати перед труднощами, бо, як відомо, сміливість міста бере. Отож ні на що не глядячи, треба вивчати свою мову.
Рівняйтесь на мене. Я вже починаю губити терпіння, коли на трибуну виходить мій колега і зверх всякого чекання чеше по-руському. Знову двадцять п’ять! Пора перейти від слів до діла, бо від балаканини мало товку. Пора приймати круті міри, пора знайти нам спільний язик і так повернути діло, щоб у кінці кінців вирішити мовне запитання. Давайте ж не пропустимо зручного випадку, аби потім не довелося нам їсти гіркі плоди своєї праці і не опинились ми в негарному положенні. Бо як аукнеться, так і відкличеться. Це підтверджує історія, і ми повинні пам’ятати. Чи, може, в нас пам’ять коротша гороб’ячого носа? Надіюся, що довша.
Отака моя крапка зору. Я рахую, що вона єдиноправильна. Користуючись випадковістю, прошу всіх підтримати її. Всіх, не взираючи на обличчя! Вот такечки! Благодарствую за увагу.