(Закінчення. Початок у №21-22)
|
|
| Портрет Конашевича-Сагайдачного. С.І. Васильківський. 1900-ті роки |
Від м. Ливні до Єльця близько 60 км, і першого, а може, другого липня армія П. Сагайдачного підійшла до м. Єлець. Відстань між цими містами невелика, і вісті про штурм Ливнів дійшли до воєводи Єльця. Примінивши військову хитрість, П. Сагайдачний здобув м. Єлець і з меншими людськими втратами - міста-фортеці Лебедян, Данків, Скопін, Ряжськ.
У кінці серпня козаки штурмом здобули м. Михайлів, про яке, з легкої подачі Д. Яворницького, в історичних дослідженнях окремих істориків зафіксовані легенди на релігійній основі.
До головних переправ через р. Оку залишалося подолати відстань у чотири переходи.
Біля м.Кашира козаки розгромили московські раті славнозвісного Дмитрія Пожарського.
Форсованим маршем кінні полки від Кашири лівим і правим берегами Оки підійшли до м. Коломни і зненацька заволоділи всіма переправами біля міста. Залога м.Коломни була блокована з суші, і тому армія П. Сагайдачного без пригод переправилася на правий берег і вийшла на широкий оперативний простір.
П. Сагайдачний очолив кінні полки і в районі Бронниць 27 вересня розгромив відбірну дворянську кінноту М.М. Бутурліна, який ішов на підмогу коломенській залозі. У поєдинку з П. Сагайдачним М. Бутурлін дивом залишився живим під копитами коней і з залишками кінноти відступив до Москви.
Під Коломну повернулися вістові, які з листом гетьмана від 24 вересня вирушили на пошуки польського королевича й зафіксували його місце перебування. У широкій поймі правого берега Оки козацька армія сформувала стрій «рухомого бойового табору» і пішла в напрямку м. Звенигорода.
Без особливих пригод П. Сагайдачний вивів армію під Тушино і ввечері 8 жовтня зустрівся з польським королевичем Владиславом. Була досягнута домовленість про день і час штурму Москви, але в польському таборі знайшлися перебіжчики і попередили захисників Москви про підготовку до штурму.
Московітам, що знаходилися в шоковому стані після баченого проходу армії П. Сагайдачного, бракувало війська, щоб триматися в облозі. Цар був молодий і недосвідчений у військовій справі, а тут ще Боже знамення - над Москвою повис хвіст невідомої комети, і ніхто не знав, що він віщує.
Москва готувалася до оборони, а в усіх церквах міста цілодобово проводилася служба на честь свята Пресвятої Богородиці. Всі сподівалися на Божу допомогу в боротьбі з ворогом. Наближався вирішальний момент, адже вся Москва знала день і час початку штурму, і ніхто не знав, чим же він закінчиться для столиці, окрім однієї людини - гетьмана запорозьких козаків.
Опівночі з 11 на 12 жовтня армії Петра Сагайдачного і Владислава вийшли у призначений час на вихідні позиції. Розпочався гарматний обстріл московських мурів, петардою були вибиті Острозькі ворота, і у пролом пішли козацькі штурмові сотні. Жорстокий бій зав’язався у передмісті Москви і в укріплених валах першої оборонної лінії. Відчайдушний опір захисників не зупинив козаків, і окремі штурмові сотні пробилися до Арбатських воріт. Розпочався їх штурм, а на окремих ділянках козаки рубалися на валах. До укріплень, що ліворуч від Арбатських воріт, підійшла важка штурмова артилерія, і всім було зрозуміло, що до перемоги залишилися лічені хвилини. Аж раптом Петро Сагайдачний звелів припинити бій і відступити від воріт.
Яка відбулася розмова на полі бою між козацьким гетьманом і польським королевичем, ніхто не знає, і ми про це ніколи не дізнаємося. Можемо тільки здогадуватися, що гетьман сказав королевичу: з ним не було домовленості, щоб козаки для Польщі здобули Москву, а мова була лише про те, щоб королевич благополучно вибрався із ситуації і повернувся до Польщі. Відступаючи від Москви у південному напрямку, П. Сагайдачний здобув і спалив м.Серпухов і підійшов до Калуги. Розмова з королевичем під Москвою не була закінчена, тому по відході козацької армії до Калуги гетьман відправляє вістових до Владислава на чолі з полковником Путивльцем з пропозицією, щоб він не залишав московські землі, поки не укладе з Московською державою вигідну угоду.
Після довгих суперечок і зволікань 1 грудня 1618 року було укладено Деулинське перемир’я на 14,5 років.
У кінці січня 1619 року П. Сагайдачний вирушив у зворотну дорогу найкоротшим маршрутом: Калуга - Лихвін - Більов - Болхов - Путивль.
Польський король не виконав умови договору, складеного з П. Сагайдачним перед московським походом, а, навпаки, старався внести розлад між Польщею і козацтвом.
Сьогодні в історичних дослідженнях побутують різні домисли щодо лояльних відносин Петра Сагайдачного з Москвою. Пропонуються найдивовижніші версії. Одна з них пов’язана зі штурмом Москви козаками в ніч з 11 на 12 жовтня 1618 року. В ці дні у Москві відзначалося храмове свято Покрови Пресвятої Богородиці. Під час бою, зачувши дзвін, козаки згадали, що для них це теж свято, і «припинили кровопролиття своїх братів по крові і по Христу».
Хочеться запитати цих дослідників: за якими ж Божими законами «москалики-соколики» проливали християнську кров своїх «молодших братів» після «возз’єднання України з Росією»? Таких прикладів історія нараховує десятки.
Чомусь ці дослідники забувають, що в часи П. Сагайдачного на козацьких землях культ Покрови Богородиці не був характерний, а християнство на козацькі землі проникало дуже повільно. Про таке явище говорять не тільки архівні матеріали, а й весела жартівлива пісня:
Славні хлопці-запорожці
Вік звікували - попа не видали…
Відповідь на всі версії «братського миролюбства» П. Сагайдачного до Москви може бути одна: він не вірив у дружбу Москви, але добре розумів, що доля українського народу, всього козацтва і Січі залежать у першу чергу від Польщі і Московської держави.
Він не бажав посилення Польщі за рахунок Москви і, навпаки, Московської держави за рахунок Польщі. Гетьмана Сагайдачного влаштовувала ситуація, коли ці два монстри будуть знесилені в боротьбі один з одним, тому в ніч з 11 на 12 жовтня 1618 він не дозволив козакам узяти штурмом Москву.
У 1620 році Польща в битві під Цесорою потерпіла від Туреччини велику поразку. Загинула основна маса кращої польської кінноти разом з гетьманом Станіславом Жолкевським. Це було початком нової війни з Туреччиною. Гетьман Сагайдачний і пальцем не повів, аби допомогти полякам. Навпаки, він посилає у Москву своє посольство. Це був тактичний хід у політичній грі з польським урядом.
Не бажала Польща мати у своєму територіальному складі Україну на правах федерації, і це було величезною помилкою польського короля Сигізмунда. Своїми діями Польща допомогла Московській державі піднятися на повний зріст перед Східною Європою і врешті-решт сама стала її жертвою.
Петро Сагайдачний у 1621 році останній раз ставить перед польським урядом ті ж самі вимоги, що й у 1618 році. Серед них головна - федерація України у складі Речі Посполитої. На всі пропозиції гетьмана король погодився. Гетьман виконав свої зобов’язання перед Польщею. Він вивів під Хотин козацьку армію в 40 тисяч 125 чоловік і, практично, взяв на себе всю важкість бойових дій проти турків. Султан Осман ІІ запросив миру, і 8 жовтня 1621 року був укладений мир між Польщею і Туреччиною.
Поляки довго пишалися Хотинською перемогою, а римський папа навіть запропонував кожного року святкувати цю річницю. Польща і на цей раз не виконала своїх зобов’язань перед Україною. Хотинський похід Петра Сагайдачного був останнім у його житті. Під час боїв отримав тяжкі поранення і останні п’ять місяців життя займався внутрішніми справами України. Петро Сагайдачний своїм розумом, здібностями та діяльністю випереджав час на ціле століття. На жаль, 26 років не дожив до народного вибуху 1648 року, який готував усе своє життя.
Комісар Хотинської війни поляк Ян Собеський, який особисто знав Петра Сагайдачного, у своїх спогадах писав: «Сагайдачний відзначався гострим розумом, зрілістю думок, рідкісною оборотністю. Людина великого духу, в бою перший, у відступі останній, проворний, діяльний. У таборі сторожкий, мало спав, не віддавався п’янству. Був маломовний». Таким залишився в історії, історіографії та в народній пам’яті визначний політик і полководець Петро Сагайдачний.