Без верби і калини нема України.
І немає її без села...
|
|
| Урочиста посвята у реєстрові козаки Михайла Стеценка пройшла у знаменитому Мгарському монастирі |
Для кожного із нас рідна земля свята. Свята Україна, свята родина, святі тризуб і синьо-жовтий прапор, у символіці яких наша національна сутність і майбутнє народу, святе українське село, скарбниця українського духу, оберіг традицій і звичаїв, високої моралі й духовності. І святяться вони чистотою помислів і натхненною працею таких людей, як Михайло Васильович Стеценко, голова агрофірми із села Мусїівка Хорольського району, що на Полтавщині.
Хлібороб з діда-прадіда, достойний син славного народу, для якого змістом життя стала найблагородніша у світі справа – ростити хліб, клечати землю золотом родючих полів. Такі, як він, без перебільшення, особистості планетарного масштабу. Бо на таких людях, як Михайло Васильович, тримається світ. Він - годувальник роду й цілого народу, він – хранитель предвічних традицій і знань, що дісталися йому у спадок від славних аріїв, які дарували світу культуру землеобробітку. А ще козацької звитяги; вона у його генах, у крові, у переказах і легендах, у піснях, які Михайло Васильович так любить співати і які співали його прапра... у козацькій Яблунівці, що на Чернігівщині, де він народився, і які віками співають у тепер вже рідній Мусіївці.
Основа нації – земля, мова, люди
До Мусіївки, що не одне століття стоїть на лівому березі літописної Сули, Михайло Стеценко приїхав рівно тридцять років тому. Позаду у молодого спеціаліста-аграрія були робота на комбайні й на фермі, де працював ще у шкільні роки й після школи, служба у Туркменистані на кордоні, звідки повернувся з військовими відзнаками, навчання у Полтавському сільськогосподарському інституті, тепер вже академії, відомій своєю школою та традиціями. За фахом Михайло Васильович - інженер-механізатор, проте, роками уміло господарюючи на землі, давно вже став і агрономом, зоотехніком, ветеринаром, економістом, бухгалтером, психологом, словом, як він сам говорить про себе, професійним працівником сільського господарства.
Після закінчення інституту шість років Михайло Стеценко працює начальником управління сільського господарства у Хорольському районі, заступником голови райвиконкому. Йому довіряли найтяжчі ділянки роботи, його цінували, йому пророкували успішну кабінетну кар’єру, а Михайло Васильович мріяв працювати на землі, сіяти хліб, на ранковій зорі слухати, як гостра коса струшує густі роси з зелених трав. Тож коли його, тридцятидвохрічного, попросили очолити колгосп «Росія», погодився одразу. Попередній голова написав заяву про звільнення за станом здоров’я, а поки у районі розмірковували, кому передати багатогалузеве господарство, мусіївці зібралися у сільському клубі на раду. Михайла Стеценка селяни добре знали, бо не один раз бував у їхньому господарстві, допомагав чим міг під час посівної, у жнива, бачили, який розважливий та по-селянськи мудрий. Тож кандидатуру його на тих зборах майже не обговорювали, усі зійшлися на тому, що кращого керівника, кращого господаря цій землі не знайти.
І люди не помилилися. Михайло Стеценко відразу згуртував навколо себе селян, зміцнив дисципліну, і справи пішли на краще. Вже за рік колгосп гримів на увесь район як кращий, бо тут і надої на фермах були високі, й урожаї чи то зернових, чи цукрового буряку та інших культур були кращі, ніж у сусідів.
У Мусіївці говорять, що за Михайла Стеценка село змінилося: почали будувати нові хати, заасфальтували дороги, провели до кожної домівки газ. І це власним коштом. Газифікація Мусіївки, яку завершили чотири роки тому, обійшлася ТОВ «Мусіївське» у 800 тисяч гривень, проте економити на благоустрої селянського життя керівник агрофірми, створеної на базі колгоспу «Росія», не збирався. Упевнений, у селі люди повинні жити так, як у місті, і навіть краще, бо мають у порівнянні з мегаполісами чи навіть невеликими містами неоціоненні переваги: чисту питну воду, свіже повітря, екологічні продукти зі свого городу, саду чи домашньої ферми.
Сьогоднішній Мусіївці може позаздрити будь-яке село на Вкраїні. Головним чином тому, що тут є перспективи розвитку і покращення життя, бо усі мають роботу в агрофірмі. На початку 90-х, коли українські села почали стрімко занепадати, ферми масово пускали під ніж, а трактори й комбайни стали на якір, бо не вистачало пального для обробітку полів, Михайло Стеценко упевнено тримав кермо господарства. І хоч його колгосп теж пройшов через інфляцію, невиплату заробітної плати, дефіцит і дороговизну матеріалів та запчастин, у Мусіївці зберегли фахівців, усю колгоспну інфраструктуру, усю техніку. Жодного трактора не відправили на металобрухт, жодної цеглини не витягли зі стін тваринницької ферми чи іншої будівлі (у багатьох же селах і нині лякають пусткою приміщення ферм та механізованих дворів, що стоять без вікон і дверей, без даху, наче після бомбардувань, бо не мали і не мають господаря).
Тож коли Михайло Стеценко знайшов у столиці інвесторів - холдинг „Астарта - ТОВ «Мусіївське» мало усю виробничу інфраструктуру: ферми, молочний блок, тік, млин, автозаправку, гаражі тощо.
- Якщо раніше наше господарство було багатогалузевим, - розповідає директор агрофірми Михайло Стеценко, - і ми вирощували зернові й кормові культури, розводили птицю, свиней, тримали корів, то нині спеціалізація дещо змінилася. Маємо дійне стадо понад 400 корів та вирощуємо цукровий буряк, сою, кукурудзу, соняшник. Урожаї такі, що своєчасно виплачуємо заробітну плату, утримуємо соціальну сферу села: фельдшерсько-акушерський пункт, будинок культури, будинок ветеранів, допомагаємо школі.
Найголовнішим показником роботи агрофірми і найбільшою гордістю її директора є те, що у селі залишається молодь, що до нього просяться на роботу випускники сільськогосподарських вищих навчальних закладів. А чому б ні? Більше тридцяти відсотків мешканців Мусіївки мають нові, благоустроєні будинки зі всіма міськими зручностями: газом, водою, санітарними службами. У кожного стабільна заробітна плата і впевненість у завтрашньому дні.
Розповідаючи про своє господарство, Михайло Стеценко ділиться планами на майбутнє, показує економічні розрахунки. Щонайперше у Мусіївці з’явиться ферма європейського зразка на 600-800 голів з доїльним залом, холодильними камерами.
- Витрати, а це близько чотирьох мільйонів гривень, - говорить Михайло Васильович, - плануємо повернути за три роки.
Борозна на теплім полі -
Що літопису рядок…
|
|
| Поклонний хрест у пам’ять жертв Голодомору1932-1933 років у селі Мусіївка |
Нашу розмову про майбутнє Мусіївки й українського села, що триває у затишному кабінеті Михайла Стеценка, де в червоному кутку під вишиваним рушником святі образи, а на всю стіну синьо-жовтий прапор, постійно переривають телефонні дзвінки, відвідувачі. Одні приїхали з Києва обговорити можливість транспортування мусіївського молока в Європу, бо сучасні технології охолодження дають таку можливість, інші, з сусіднього села Худоліївка, з пропозицією взяти в оренду їхні, худоліївські земляні паї. Нинішній орендар, чужий, не місцевий, давно втратив повагу селян. З весни худоліївці хочуть довірити свою землю Михайлу Стеценку, знають напевно, що поля будуть доглянуті, без бур’янів, а старість пенсіонерів (серед власників земляних паїв їх чимало) забезпечена, бо агрофірма «Мусіївська» виплачує на кожний пай щонайменше 2 тисячі гривень, а ще допомагає кормами для домашньої худоби, продуктами харчування.
Для директора агрофірми пропозиція вигідна, бо збільшення поголів’я тварин потребує нових полів, пасовищ. Трудові ресурси для розширення сільськогосподарського виробництва достатні, є механізатори, доярки, водії, комбайнери, та й фахівці з вищою освітою. Очевидні вигоди і для Худоліївки, бо ТОВ «Мусіївське» гарантує всім селянам роботу на фермі й у полі, достойну заробітну плату, соціальний захист.
- Маємо змогу возити мешканців вашого села не лише на роботу, а й сільських дітей до Мусіївської школи, до клубу, на концерт чи на футбол і волейбол, - обіцяє худоліївцям Михайло Васильович.
Усе, що в мені святого, весь досвід, думки,
час, мрії – козацтву
Сивогривими вітрами прошуміли над Мусіївкою віки, а пам’ять про козака Мусія, який заснував тут поселення, збереглася. Нагадують про славну минувшину і два ряди курганів, що височіють над мусіївськими полями. В Іпатіївському літописі ці місця під назвою Лукомль згадуються вже у 1178 році. Проте краєзнавці виводять назву села від козака Мусія, розвідника з табору Северина Наливайка, що прийняв останню битву повстанської козацько-селянської армії з польським ворожим військом біля річки Солониця під Лубнами. Легенда розповідає, як Северин Наливайко вночі викликав до себе козака Мусія і дав йому таємне доручення пробитися через ворожі кордони на Січ, за підмогою. На жаль, запорожці, що долали шлях із Січі до Солониці у важких боях з поляками, не встигли своєчасно, й армія Северина Наливайка була розбита. Козак Мусій у тій битві втратив усіх своїх бойових побратимів, тож з роками, коли сила в руках стала вже не та, вирішив повернутися на Полтавщину, омиту козацькою кров’ю, на землю, що зачарувала його лісами й долинами, байраками, синіми ріками, й поселитися там назавжди. Місце для поселення козак вибрав на березі Сули, у зеленій діброві, яку й стали називати Мусіївською дібровою, а згодом - Мусіївкою.
У 1648 році, під час визвольних змагань Богдана Хмельницького, було утворено Лубенський полк, до якого серед інших одинадцяти сотень входила і Лукімська сотня, де був мусіївський курінь, котрий гартувала не одна битва за волю і долю українського народу.
Кожен змалку у цьому полтавському селі знає історію свого краю, і кожен у душі козак, кожен козацького роду. Тож Михайло Стеценко з великим піднесенням і надією, як тільки дізнався з книги «Україна козацька. 2003 - 2006 роки» (підготована до друку редакцією нашої газети – прим. автора) про Українське Реєстрове Козацтво, приєднався до цієї громадської організації. Найголовнішим своїм завданням як козака, віднедавна генерал-майора УРК, Михайло Васильович вважає виховання молоді у дусі патріотизму, поваги до своєї історії, рідної землі, любові до України.
- На мою думку, залучення школярів, студентів до молодіжних козацьких організацій, створення козацьких осередків у навчальних закладах, а то й у дитячих садочках, передача молоді козацьких традицій, звичаїв - важливий фактор виховання, - говорить Михайло Стеценко. – Це те, що відповідає нашому менталітету, нашому духу, що органічно доповнює виховання у родині.
Ідею козацького генерала створити у Мусіївській школі дитячий осередок Українського Реєстрового Козацтва підтримує і директор навчального закладу Наталія Василівна Донець.
- У козацьку організацію будемо приймати тільки найкращих учнів, - продовжує розповідь Михайло Васильович, - успішних у навчанні, у спорті, добре вихованих, патріотичних. Для козачат замовляємо козацьку форму, яку діти, не сумніваюся, носитимуть з гордістю.
Поки горить
Чумацький шлях…
Скільки революцій і війн, буревіїв виривали з корінням родини, та що там - цілі роди, села з української землі, з нашої історії, з пам’яті наступних поколінь, а ми такі ж самі – працьовиті, красиві, горді, талановиті, сильні, співучі. Коли Михайло Стеценко, вдягнувши вишиванку, починає співати чи то у клубі, чи на обжинках, обов’язково заспіває про Січ, про козака, що поліг у нерівному бою, про Україну. І кожна пісня - то сторінка нашої історії, яку у Мусіївці пам’ятають і ревно оберігають.
Десять років тому з ініціативи Михайла Стеценка у центрі села встановили Поклонний хрест жертвам Голодомору, а згодом ще один - жертвам колективізації.
В історично-документальній повісті Михайла Бойка «Мусіївка давня», виданій кілька років тому за підтримки Михайла Стеценка, поіменно названо усіх 213 чоловік, що померли у 1932-1933 роках. Проте, вважає автор, їх було набагато більше, бо «вимирали люди повністю на вулицях і на кутках» і імена багатьох вже ніхто не пам’ятає. «Хліб вишукували, відбирали, видирали з рук. В оселях колгоспників не залишилося навіть квасолі, гарбузового насіння, сім’я конопель... З Лубен прибула буксирна команда і разом з нашими активістами пішла з хати в хату, вимагаючи здавати зерно державі... Прибулі завзяті молодці шомполами штрикають долівку, подвір’я, в сараї. Руйнують комини, печі, стіни… Весною 1933 року попід парканами на всіх вулицях лежали мертві і пухлі люди. Створили спеціальну бригаду, їм виділили пайок і грабарку. У нас це робили Олексій Семенець і Федосій Горбаневський. Вони їздили по селу та підбирали мертвих чи ще живих людей. Всіх звозили до ями, яку копали призначені копачі…У родині Андрія Курила в хаті залишилися вмираюча дружина і найменша дочечка. Хлопець Івась ще трохи вештався. Коли він побачив, що сестричка помирає, то взяв її на руки і поніс на цвинтар. Сам викопав ямку, заслав її травичкою, поклав свою сестричку і загорнув могилу. Потім довго сидів біля горбика і плакав. Через кілька днів померла і мати, хлопець залишився сам».
З таким же болем читаєш і сторінки про розкуркулення мусіївських селян. У книзі десятки прізвищ, поряд з якими – розстріляний; виселений у Вологду; з хати вигнали, все майно забрали, діти розійшлися по селах. Митрофана Бурлаку, який мав чималу родину, зіслали на Урал за те, що мав десять десятин землі, комору, клуню, млин-вітряк, по парі волів і коней та не шкодував рук у полі. А ось заможного Явтуха Зінченка від Сибіру врятував гумор, щоправда, дуже гіркий. Коли Явтух, син попа, що мав чимало добра, зрозумів, що землю однаково відберуть, відвів у Семенівку на ярмарок волів і коней, розпродав птицю, а на виручені гроші гукнув у шинок друзів і активістів. Повернувшись додому, порубав сокирою усі меблі й убрання, а землі роздав сусідам з оформленням дарчих паперів. Коли ж до нього прийшли, щоб описати й забрати майно, Явтух сидів у порожній хаті на старому ослоні і їв печену у печі картоплю. Комісія подивилась на господаря й господиню та й пішла ні з чим.
Імена жертв колективізації навічно записані у книзі людської пам’яті, щоб більше ніколи не повторилися страхіття тих жорстоких років. Михайло Стеценко зрозумів це першим, багато років тому, бо справжній син свого народу. Бо поки зорітиме Чумацький шлях, житимуть на українській землі наша воля і слава, і пісня наша, і наша душа.
|
||
| Отаман Лубенської Гетьманської дивізії УРК Олексій Лапко, отаман Лубенської міської організації УРК Юрій Падалка, духівник УРК, полковник УРК отець Сергій, наказний гетьман УРК Валерій Міхєєв і отаман Мусіївської сотні УКР Михайло Стеценко на місці боїв козацько-селянської армії Северина Наливайка під Лубнами (зліва направо) |