9 листопада виповнюється 210 років від дня смерті Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794), українського філософа, поета, музиканта, педагога. Як тільки не називали його у вченому світі: і “мислителем у сірій свиті”, і “вчителем з торбою”, і “філософом з палицею”… Але, як влучно зазначив І.Франко, “Григорій Сковорода – поява вельми замітна в історії розвою українського народу, мабуть, чи не найзамітніша з усіх духових діячів наших У111 ст.” Чим приваблює він нас у … ХХ1 сторіччі? У чому його заслуга перед Україною?
Видатна постать Г.С.Сковороди привертає нашу увагу своєю самобутністю, жертовністю, глибоким розумінням навколишнього світу, відданістю інтересам простого люду.
Свого часу він мав величезний реальний вплив на українське громадянство своєю етичною наукою і, може, ще більший – своїм життям, своєю оригінальною особою. Щоб мати уявлення про цей вплив, досить буде зауважити, що сучасники бачили в ньому “мандровану академію” і його вважали вартим за цілий університет; досить буде сказати, що, коли треба було тоді знайти в Україні чесну та віддану людину, шукали її між “сковородинцями”, тобто учнями цієї непересічної особистості та прихильниками його вчення. І навіть перший на території України університет Харківський не дарма постав на Слобідській Україні, де жив і найбільше навчав Сковорода. У цьому – безпосередній результат його діяльності, що пробуджувала людей, привчала їх мислити, прагнути до знання. За свідченнями сучасників, пожертви на новий університет після звернення засновників на-дійшли, головним чином, від учнів Сковороди, знайомих та приятелів його, і тих коштів набралось на велику, як на той час, суму – 400 000 карбованців!
Спробуймо сьогодні доторкнутися серцем до величної постаті великого сина України, до тих великих справ, яким він віддав усе своє життя. Звідки він черпав сили, що надихало його на повсякденний життєвий подвиг?
Самобутність таланту та неординарність поглядів мислителя захоплювали практично всіх, хто знайомився з його творчістю. Так, відомий російський романіст Л.Толстой писав: “Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори.”
Справді, біографія Сковороди досить незвичайна. Перший “самостійний філософ не тільки в Україні, але і в Росії” народився 22 листопада (3 грудня) 1722 р. в с. Чорнухи Лубенського повіту Полтавської губернії, в козацько-селянській родині.
Початкову освіту здобув у сільській школі та від мандрівних дяків. Навчався у Києво-Могилянській академії, але курсу не скінчив. Продовжує освіту самотужки: читає в оригіналі твори грецьких, римських, візантійських філософів. Ці книжки він міг діставати у книгозбірні Харківського колегіуму, а також по монастирях і в сусідських поміщиків.
На запрошення Переяславського єпископа починає викладати піїтику в Перяславському колегіумі, але зовсім по-своєму. Сковорода пише трактат “Роздуми про поезію” (досі не знайдений). Однак довго він там не затримався.
Учителював у поміщика Степана Томари в с. Ковраях, поблизу Переяслава. Проте невдовзі Сковороді “судьба предуготовила звание издалече” .
1759 року за рекомендацією приятеля свого ігумена Гервасія Якубовича Сковорода був призначений на посаду вчителя поетики Харківського колегіуму, в якому працював 1759-1760 навчальний рік. Після перерви він працює там ще протягом 1762-1763 навчального року. І знову поет змушений піти з навчального закладу.
Харківський губернатор Щербінін призначає його знову викладачем у Харківський колегіум. Сковорода востаннє став на вчительську стежку викладачем катехізису – “християнської доброчинності”. Але замість традиційного катехізису Сковорода фактично читав курс етики, викладений у його власній інтерпретації. Для читання цього предмета Сковорода написав твір “Навчальная дверь ко христианскому добронравию”. Проте нововведення Сковороди не зрозуміло церковне і колегіальне начальство.
28 грудня 1768 р. бєлгородським єпископом став Самуїл Мисливський, колишній однокласник Сковороди по Київській академії. Ще під час навчання Миславський кипів невгамовною заздрістю до свого більш талановитого товариша і тепер знайшов можливість віддячитися колишньому суперникові. Єпископ обурився, що світський чоловік навчає учнів благонравію, і знайшов у викладі Сковороди “несоответствия” і “вознегодовал с гонением”. Курс лекцій було поставлено на диспут і засуджено. Лише небагато вчителів виступили на захист Сковороди. Філософ втретє і назавжди залишив Харківський колегіум.
Відтоді й почалися мандри Сковороди по “тітці Слобожанщині”, що тривали 25 років, аж до самої смерті філософа. Сковорода, “покинувши місце казенного учителя молодежи, став вчителем вибраних одиниць із сучасної української суспільності,” – писав Іван Франко.
Сковорода відмовився від кар’єри (йому пропонували високий сан у Києво-Печерському монастирі). На всі пропозиції прийняти високий сан Сковорода відповідав: “Я стов-потворіння собою умножати не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому”, “Їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м’яко та чернецтвуйте”. І все це він зробив не тому, що був ате-їстом. Ні, він був глибоко віруючою людиною, але не міг змиритися з тим, що коїлося навкруги.
А навкруги Сковорода спостерігав закріпачення селян, руйнування козацьких традицій, скасування гетьманщини. Він був свідком приниження національної гідності українського народу, заборони діяльності мандрівних дяків. Відбувалося могутнє селянське повстання, відоме в історії під назвою Коліївщина, під час якого один із приятелів Г.Сковороди О.Мельхіседек освятив зброю гайдамаків.
За таких обставин важко було дотримуватися своїх життєвих принципів – бути гуманістом і вчителем для сучасників.
А свободу у тодішній Малоросії мали лише “славних гетьманів великих правнуки погані”, ті, хто підтримував царя, запобігав перед церквою. Григорій Сковорода ж був нащадком козацького роду і духу.
Висока освіта ще більше поглибила його вроджене прагнення бути вільним. Все життя він тікав від багатства й чинів – цих обов’язкових супутників рабства – на нескінченну дорогу пошуків істини, смислу людського буття на землі. Шукав він не за далекими морями, не в чужих землях, хоча й обійшов пішки пів-Європи, а серед рідного народу, прагнучи весь час нести світло знань усім, хто хотів знати. Учителя у селянській свиті знала вся Україна, його скрізь зустрічали радо, для нього відчинені були двері кожної домівки.
І йому вірили всі, бо він жив так, як учив. Його можна було зустріти у колі народу , бо, на противагу мандрівним дякам, які в основному виступали у ролі прохачів, Сковорода знаходив порозуміння із слухачами, умів дати слушну пораду, за що заслужив велику пошану і був бажаним гостем у кожній хаті.
Сковорода словом і ділом доводив, який дорогий йому простий народ. І доводив саме тоді, коли вищі класи мали народ за робочу худобу, за спосіб наживи, коли в Україні у самому розпалі був процес закріпачення селянства.
Поневолена тогочасна Україна волала до Бога про порятунок, шукала його в церквах і Біблії, намагаючись пізнати, де ж та справедливість і святість. Сковорода ж, мандруючи містами й селами, переконував кожного, хто його слухав: “Бог біля тебе, з тобою, в тобі є …”.
Великий учитель любив повторювати, що “із марновірства вродилися нісенітниці, спори, секти, ворогування, міжусобні й подиву гідні рукоприкладні й словесні війни”. Ці слова великого мислителя не втратили своєї актуальності й сьогодні. Викриваючи лицемірство й фарисейство отців церкви, сам Сковорода намагався жити за прикладом Ісуса Христа. Звідси його життєвий вибір: “Мій жребій з голяками!”
“Мій жребій з голяками” – не пуста фраза, а зміст життя видатного письменника-гуманіста. Він вважав, що освіта, культура повинні бути доступні не тільки багатим, не тільки небагатьом “жрецям науки”, а й широким народним масам . Коли йому закидали, що нібито маси не здатні до засвоєння наукових знань, нібито простий народ спить, він завжди відповідав: “Всякий сон пробудний, і, хто спить, той не мертвечина й не одубіле мертве тіло. А коли виспиться, так проснеться, коли намариться, то очуняє й набере відваги”. Він гостро засудив кріпосницький лад, як людоїдство, і прославив волю. Воля для Сковороди – найбільша цінність на світі, більша, ніж “злато”, ніж багатство. Він прославляє тих, хто боровся за волю, за свободу. Так, у вірші “De Libertate” ( “Про свободу”) поет віддає належне славному гетьманові України – Богдану Хмельницькому. Він пише:
“Будь славен вовек,
о муже избране,
Волности отче,
герою Богдане!”
До глибини душі письменник ненавидів тиранію, завжди гостро говорив про царів, вельмож, панів.
Особливо привабливою є сковородинська концепція “сродної праці”, в контексті якої його відома теза “пізнай себе” наповнюється новим змістом. Ідеться про самопізнання та самовдосконалення людини на основі “сродної праці”, тобто такої, що відповідає індивідуальним природним здібностям людини.
На думку Сковороди, праця – це всеперемагаюча сила, без якої не може бути ні добра, ні щастя. Але вона приносить щастя і задоволення лише тоді, коли є “сродною”. Отже, Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як про найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Він був переконаний, що людина має задовольнити свої матеріальні потреби, але не втрачаючи “міри”, коли ці “потреби” переростають у “зло”.
Григорій Сковорода був не лише великим філософом, поетом, просвітителем, гуманістом, але й – великим педагогом. Вся його педагогіка пройнята любов’ю до своєї вітчизни, свого народу, його мови і звичаїв. Він більше ніж скептично ставився до всіляких французьких, німецьких та інших іноземних “учителів” і “гувернерів”, які дуже часто були якщо не авантюристами і пройдисвітами, то ненависниками країни, що їх гостинно прийняла. Він називав їх “всеязичними попугаями” і гнівно викривав тих, хто шукав “разум” не серед власного народу, а в “покупних учитилей”. Поборник народної мудрості, Сковорода висміював туподумство дворянської знаті, яка надавала перевагу іноземній мові, а свою рідну паплюжила.
Навчання і виховання, на думку Сковороди, не повинні бути “уділом” багатих і можновладців, а повинні бути всенародними.
У процесі навчання, вважав великий мислитель, людина повинна виховуватися в дусі злиття з народом, служіння йому. У неї має виховуватися “благородное сердце” і “благородные мысли”.
Сковорода стверджував, що тільки у праці, активності, зацікавленості, постійному навчанні і пізнанні – смисл життя людини.
Підтвердженням того, що він вийшов переможцем у життєвій боротьбі, є заповіданий ним напис на могильній плиті: “Мир ловил меня, но не поймал”.
Була у Сковороди і своя по-літична мрія – “Горняя Республика”, держава вільних, щасливих своєю “сродною” працею людей, яких не торкався б вірус жадоби до багатства й розкоші, до безмежної влади над людьми. Та не була вона реалізована, бо протягом довгого часу ґрунт національної культури засівався не зернами правди, а фальшивими догмами новітніх “мислителів”, життя яких навіть краєчком не доторкалося до життя народу.
У складний час сьогодення ми, як нація, яка нарешті здобула омріяну волю, маємо постійно звертатися до наших великих попередників, аналізувати їх безцінний багатющий досвід, аби знайти відповіді на пекучі питання, що постають перед нами.
“Сучасне – це дорога з минулого в майбутнє”, - писав О.Довженко. Йдучи цією дорогою, ми маємо можливість пізнавати себе, своїх героїв і мислителів, духовних праведників не через якусь ідеологічну призму, а через власне серце і розум.
Яскравими поетичними барвами змалював народного філософа, поета-гуманіста, який жив у задушливій атмосфері старого світу, але думою завжди був з майбутнім своєї батьківщини, Максим Рильський у вірші “Китаїв”:
Хай прикладаються прочани
До переляканих ікон,
Хай прорікає Первозванний
Царів, панів, корону й трон, -
Та з палицею пілігріма
У нові села й городи
Прямує тінь неутолима
Григорія Сковороди.
Пізнаваймо ж Сковороду – у нім же пізнаваймо себе, свій народ, свої духовні цінності. Вчімося бути людьми серед людей!