У зв’язку з відзначенням 354-ї річниці укладення Переяславського договору між Україною та Росією доречно згадати слова Михайла Драгоманова: «Плакати про старовину, бажати вернути її - даремне діло… Одначе оглядатися назад треба, щоб знати, через що тепер так стало гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутися назад і пригадати останні дві сотні і два десятки років після того, як козаки українські за приводом Богдана Хмельницького піддались під руку «царя Восточного, Московського» у 1654 році». І хоч стаття великого українця була написана у період між 1876 та 1878 рр., вищенаведене твердження залишається значною мірою актуальним і досі.
Переяславська рада понад 300 років є об’єктом ретельного вивчення дослідників різних поколінь. Але залежно від наукової і політичної позиції того чи іншого автора ці погляди могли бути діаметрально протилежними.
У 30-х роках ХХ століття Переяславський акт у радянській історіографії оцінювався, згідно з текстом «Великої Радянської Енциклопедії», як «союз українських феодалів з російськими, який, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною».
Ситуація кардинально змінилася у післявоєнні часи, особливо після постанови ЦК КПУ(б) про боротьбу з «українським націоналізмом». «Модернізація» відбулася під час підготовки та святкування 300-річного ювілею Переяславської ради, що було «освячено» Тезами, схваленими ЦК КПРС. У них, зокрема, відзначалось: «Возз’єднання мало величезне значення для подальшого історичного розвитку двох великих народів, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією».
18 січня 1654 року у м. Переяславі з виключною урочистістю відкрилася рада, на якій з промовою виступив Богдан Хмельницький: «Панове полковники, осавули, сотники, і все військо Запорозьке, і всі православні християни. Відомо то вам всім, яко нас бог свободив з рук ворогів, гонящих церкву божію… Що вже 6 літ живемо без государя в нашій землі в безперестанних бранях і кровопролиттях… Для того нині зібрали єсмя раду, явну всьому народу, щоб єсти собі обрали государя з чотирьох, котрого ви хочете. Перший цар є турецький, як многожди через послів своїх призивав нас під свою область, вторий – хан кримський, третій – король польський, котрий буде сами похочем, і тепер нас ще в прежнюю ласку прийняти може; і четвертий є православний Великоя Росія государ… – тут якого хочете ізбирайте».
Всі учасники Переяславської ради від імені усього українського народу одностайно висловилися за возз’єднання України з Росією. Умови, на яких українські землі були прийняті до складу російських, викладені у «статтях», підписаних у Москві у березні того ж 1654 року. Березневі статті, або ж статті Богдана Хмельницького, були складені у вигляді «пожалування» царською владою прав та привілеїв Війську Запорізькому, козацькій старшині, українській шляхті й багатьом великим містам. Згідно із статтями зберігалися військово-адміністративні органи управління на чолі з гетьманом, кількісний склад українського козацького війська визначався у розмірі 60 тисяч осіб, залишалося чинним місцеве право. Разом з тим Березневі статті обмежували економічні й політичні права гетьманського управління, яке тепер було підпорядковане царському урядові.
Історик і дипломат В’ячеслав Липинський вважає Переяславський договір тактичним кроком Богдана Хмельницького. Він акцентує увагу на тому, що цілі кожного з учасників договору були абсолютно різні. Якщо Україна розраховувала з допомогою Росії закріпити державну незалежність, то Росія вважала, що завдяки Переяславу вона отримала ще одну провінцію. Це одразу робило трактат малоефективним. Єдиним позитивним наслідком Переяслава Липинський вважав відокремлення України від Польщі. «Ця абсолютна й легальна емансипація, як в поняттю самих українців, так і поняттю сусідніх володарів творила всю ідеологічну суть Переяславської умови… Щоб «груба і дика», в розумінні тогочасних українців, Москва могла коли-небудь заняти на Україні місце ієзуїтської, європейської, блискучої своєю культурою і привабливою своїм «раєм шляхетським» Польщі – така смішна на ті часи думка ні одному політикові українському, ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому – не могла прийти навіть у голову…».
Дав свою оцінку розглядуваній події і визначний політичний діяч Михайло Грушевський. У своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» він відзначав, що козацька Україна в момент її переходу під протекторат царя становила практично самостійну державу із своїм устроєм. «Зійти на становище простої провінції Москви з переходом на протекторат царя – сього не мали на думці не тільки українські провідники, але й самі московські політики – хоча й висували помаленьку ідею повернення до царя його старих «отчин» - спадщини великого Володимира». Але ці бажання прикривались утисками в Україні православної віри, яку слід спільно захищати.
Були й дещо різкіші трактування Переяславських подій. Зокрема, Анатолій Яковлєв стверджував, що вже через 5 років, тобто у 1659 р., договірні статті були в Москві перероблені, а суть попередніх домовленостей сфальсифікована на користь Московії. Якраз на цьому зміненому договорі й присягали всі гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького.
Останнім часом до цього питання звернувся український історик Віктор Горобець, який у статті «День, якого не було?..» відзначає, що інтерес до договору найбільше підживлюється різного роду політичними мотивами та навколополітичними спекуляціями. Немало сприяє цьому й те, що оригінал договору, який так багато важив не лише для України, а й усієї Центрально-Східної Європи, – безслідно зник. Дослідник вважає, що в Україні вперше оригінал договору намагалися знайти вже по смерті Богдана Хмельницького. Восени 1708 року після переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла ХII оригінал українсько-російського договору 1654 р. за наказом Петра I розшукували вже канцеляристи зовнішньополітичного відомства Росії – Посольського приказу. Але марно. Тому виникає запитання. Можливо, ніякого договору й не існувало? Якщо ж він був насправді, то чому як одна, так і друга сторони так прагнули його позбутися?
Така кардинальна точка зору вказує на те, що сама по собі дана тема не закрита для подальшого вивчення. Думка сучасного науковця теж може стати «до лав» думок критично налаштованих авторів, які вдавалися до характеристики українсько-російських відносин часів пізнього середньовіччя.
Але жоден з націоналістично налаштованих діячів не давав такої нищівної характеристики тогочасним відносинам із Москвою, як це зробив Тарас Шевченко, котрого за радянських часів любили характеризувати як революційного демократа, однодумця Бєлінського, Герцена, Чернишевського. У своєму вірші «Розрита могила» геніальний український поет емоційно писав:
«Ой, Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой, Богдане. Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала».
Важливим для розуміння суті Переяславської ради є те, як вона проходила. Вранці 8 січня 1654 р. (за старим стилем) була скликана таємна старшинська рада, у якій взяли участь лише представники генеральної старшини та полковники. О другій годині дня вдарили барабани, скликаючи козаків і мешканців міста на раду. На майдані зібралося коло, а в його центрі Богдан Хмельницький виголосив промову. Пізніше гетьман з оточенням та посли на чолі з Бутурліним вирушили до церкви. Там Хмельницький звернувся до російської сторони із проханням, щоб вони присягнули «за государя царя» в тому, «что ему, государю, их гетмана Богдана Хмельницкого и все військо Запорожское, польському королю не выдавать, и за них стоять, и вольностей не нарушать». Бутурлін у цьому рішуче відмовив. І до кінця стояв на своєму, чим заробив схвалення Москви і нагороди.
14 січня за старим стилем відбулася прощальна зустріч з московськими послами, під час якої було передано лист до Олексія Михайловича. Того ж дня гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали до Чигирина. Як відзначав Михайло Грушевський, «насухо, як бачимо, без обідів і банкетів і, мабуть, не дуже вдоволені з цього епізоду».
Але справу зроблено, і почалося «приведення до віри». За інформацією російських джерел, «всенародний прояв» радості з нагоди возз’єднання України з Росією продемонстрували … аж 284 особи. З інших джерел відомо, що «радість і добровільність» виявлялися, наприклад, у переяславського війта досить дивним чином: він відмовлявся недугою, проте його звеліли на ліжку принести до церкви. Ще «патріотичніша» акція відбулася у Києві: тут, за одними джерелами, присягнули 14 осіб, за іншими – 60. Опір чинив і митрополит Сильвестр Косів, якого, мабуть, змусили підтримати цей захід козаки, і дехто із козацької старшини.
Після Переяслава у рамках одного державного утворення зіштовхнулися дві різні політичні культури й традиції – самодержавства та козацтва. Тому, як відзначав Вадим Скуратівський, в умовах майже параноїдальної імперської динаміки українське національне становлення рішуче виключалось.
Парадоксальність Переяслава полягає саме у тому, що рядова політична подія в історії української дипломатії своїми наслідками викликала цивілізаційні соціо- та етнокультурні зміни.