Україна і Франція
Століттями, починаючи від дочки Ярослава Мудрого Анни, королеви Франції, зв’язують їх нитки дружби, взаємного спілкування на державному, військовому й культурному рівнях.
Проілюструємо цю тезу подіями, що мали місце на відтинку нашої історії від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи й Пилипа Орлика. То була велика Козацька доба, коли Україна як європейська держава виборювала свою незалежність. Але то не лише історія. Наші пращури своїм прикладом показують нам, нині сущим, можливі шляхи України до Європейського Спільного дому.
***
|
|
| Анна Ярославна, королева Франції |
Блискучі успіхи українських козаків у визвольній боротьбі сприяли швидкому зростанню їхньої репутації. Володарі європейських країн - королі Швеції, Франції й Польщі, господарі Трансільванії - прагнули привернути їх на свій бік.
Ще за кілька років до визвольних змагань 1648 - 1654 років Богдан Хмельницький, добре розуміючи політичну ситуацію, що на той час склалась у Європі, правильно оцінив місце й роль України в ній. Якраз це й було покладено в основу стосунків тодішньої України з Францією. Ось лише кілька промовистих фактів.
У жовтні 1644 року Хмельницький двічі відвідав Варшаву. Там він кілька разів зустрічався з французьким послом графом де Брежі та вів успішні переговори щодо найму козаків на службу французькому королю.
«Цими днями у Варшаві перебував один з козацької старшини - полковник Хмельницький, - повідомляв посол Парижа. - Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна в латинській мові. Щодо служби козаків Його Величності, то, якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені у цій справі».
У квітні 1645 року Хмельницький у супроводі Сірка й Солтенка приїздить у Францію, веде у Фонтенебло переговори з принцем Конде та укладає угоду про наймання 2600 козаків на службу французькому королю. Той зобов’язався виплачувати щорічно кожному козакові по 12 талярів, а полковникам та сотникам - 120. Запорожцям надавалося право битися з ворогом без втручання французького командування, за своїм розумінням стратегії і тактики. Мета французького загону була визначена французами вельми конкретно - захопити фортецю Дюнкерк, у якій засів п’ятитисячний гарнізон.
Полишивши Сіркові й Солтенкові клопіт з перевезенням козаків до Франції, участю їх у військових діях, Хмельницький повернувся додому.
Облога Дюнкерка - іспанської на той час фортеці - один з останніх епізодів Тридцятилітньої війни. Французи вже не мали ніякої змоги подіяти на гарнізон належним чином - не було ні грошей, ні припасів, ні живої сили.
Навесні 1645 року козацький корпус з України перевезли морським шляхом із Гданська до Кале. Доля Дюнкерка була вирішена. Стрімким штурмом на конях і пішки 11 жовтня козаки увірвалися до фортеці. Мешканці міста з острахом дивилися на чубатих, озброєних кривими шаблями відчайдушних вояків. А ще подив дюнкерців викликало те, що чужоземці вели себе гречно, нікого не було зобижено чи пограбовано.
Разом з козаками під стінами Дюнкерка вершили свої подвиги Шарль дю Бас (за титулом матері д’Артаньян, герой творів Олександра Дюма) і його товариші-мушкетери. Майже два роки пліч-о-пліч билися мушкетери та запорожці у тій війні. Французький історик П’єр Шевальє з цього приводу писав: «Французам не треба було закликати запорожців до звитяги. Хоробрості їм вистачало…»
***
Віддамо належне французьким політикам і військовим: вони об’єктивно оцінювали обставини, що склалися в Україні за часів Хмельниччини. Перебуваючи з 1630 по 1648 роки на службі у польського уряду, французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан керував будівництвом у Бродах, Барі, Кодаку. Спостерігаючи життя в Україні, він записав у своєму щоденникові: «Шляхта живе, як у раю, а селяни - як у чистилищі, а якщо селянам трапиться потрапити в неволю лихому панові, їх становище гірше від галерних невільників - ця неволя багатьох із них змушує до втечі, а відважніші подаються на Запорожжя».
Богдан Хмельницький був творцем збройних сил повсталого українського народу. П’єр Шевальє у своїй хроніці «Про війну козаків з поляками» визначає, що саме масова участь населення у Визвольній війні мала фатальні наслідки для польського війська.
«Поляки завжди чинили опір навіть найгрізнішим ворогам, - пише, зокрема, він. - І все-таки ці війни не здавалися такими небезпечними, як війни з козаками, що розпочалися 1648 року, майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі затягнули у свій заколот мало не все населення Чорної Русі».
***
|
|
| Аеропорт Орлі у Франції, за однією з версій, названо на честь сина Пилипа Орлика |
Рід гетьмана Івана Мазепи з родом Богдана Хмельницького зв’язаний поколіннями спільної боротьби за незалежність України.
Дід майбутнього гетьмана - Микола Мазепа - разом із Северином Наливайком обороняв нашу віру й волю. За що й був страчений ляхами у Варшаві. Його батько - Степан Мазепа - підчашій чернігівський - пристав до Хмельницького. То й онукові, і синові - Іванові Мазепі - був наперед визначений життєвий шлях, важкий і небезпечний. Нагадаємо лише ті моменти його біографії, які відповідають темі нашої розповіді.
Отримавши грунтовну освіту у Києво-Могилянському колегіумі та єзуїтському колегіумі у Варшаві (а може, й вищу школу в Полоцьку), Мазепа три роки вчився у вищих навчальних закладах Франції, Голландії, Німеччини, Італії. Тут Іван, крім загальних дисциплін, вивчав основи фортифікації та гарматної справи, став визначним фахівцем у цій справі. І, звичайно, досконало оволодів французькою, німецькою та італійською мовами.
Французький дипломат Жан де Блюз, що у 1704 році відвідав Мазепу в Батурині, зауважує, що мова гетьмана «…добра і чепурна… При його дворі два лікарі-німці, з якими він розмовляв їх мовою, а з італійськими майстрами, яких є кілька в гетьманській резиденції, говорив італійською мовою. Я розмовляв із господарем України латинською мовою, бо він запевняв мене, що недобре володіє французькою мовою, хоч у молодших літах відвідав Париж і південну Францію, був навіть прийнятий у Луврі, коли святкували Піренейський мир. Не знаю тільки, чи в цьому твердженні немає якоїсь особливої причини, бо сам бачив у нього газети французькі та голландські».
***
Французька громадськість постійно проявляла особливий інтерес до постаті гетьмана України. Важко знайти у вітчизняній історії ще таку особу, крім Мазепи, діяння якої стали б у Франції темою для низки творів - історичних, художніх, музичних. І в усіх них Мазепа виступає в ролі позитивного героя.
У світову літературу увів Мазепу Вольтер. Він заявив, що гетьман вирішив досягнути незалежності, створити з України могутню державу. «Мазепа, - писав Вольтер, - відважна людина, далекозора, невтомна у праці».
Француз Анрі Констант д’Орвіль у 1764 році написав роман «Спогади Азема», в якому розповів про підступного Петра І й про благородного Мазепу. Віктор Гюго у ряді своїх творів також писав про Мазепу, його боротьбу за визволення України. У боротьбі з тиранською владою московського царя моральна перемога залишалась за Мазепою. Епітафією на могилі гетьмана могли б стати слова тогочасного французького дипломата Бонана: «Ніколи не було в Україні людини, рівної Мазепі в повазі і багатствах. З цього боку він був вищий за багатьох володарів, а ще більше відрізнявся якостями свого розуму».
Таких прикладів у франко-українських відносинах безліч. Вони показують, що вже тоді на берегах Сени добре знали про події в Україні, об’єктивно оцінювали їх. І особливо тоді, коли Україна стояла на роздоріжжі, потребувала не лише співчуття, але й конкретної допомоги. Так, зокрема, трапилось тоді, коли після Полтавської битви Мазепа та його оточення змушені були покинути батьківщину. Багатьом емігрантам Франція надала притулок.
***
У 1709 році, коли Іван Мазепа упокоївся, гетьманська булава перейшла до рук Пилипа Орлика. Це був перший гетьман у вигнанні. Упродовж 50 років Пилип Орлик і його син Григорій - хрещеник Мазепи - постійно відчували дипломатичну підтримку своїх дій з боку Франції. Особливо ця підтримка стала відчутною, коли Григорій Орлик вступив на службу до французького короля Людовика ХV. Завдячуючи своїй освіченості, хоробрості, дипломатичності і військовій майстерності, Григорій отримав звання генерал-поручника і кавалера вищих орденів Франції і Швеції.
Невдовзі Григорій став членом клубу «Секрети короля». Не дуже довіряючи своїй офіційній дипломатії, Людовик ХV утворив свою таємну дипломатію, що зносилась безпосередньо з королем і діставала від нього інструкції. Фактично Григорій керував українським (східним) відділом таємної дипломатії короля.
Якраз Григорій Орлик висунув проект перенести Січ на Рейн, під французьку опіку. 25 березня 1735 року Григорій подав на ім’я Людовика ХV меморандум такого змісту: «Франція потребує легко озброєного війська, яке вона могла б виставити як противагу цісарським гусарам, кількість яких щодня збільшується… Козацька нація - чудова противага гусарам і буде бити німців так само, як їхні гусари не дають спокою нам».
Розповівши історію Січі, Григорій продовжує: «Вони не мали б нічого проти того, щоб організувати свою Січ зі своїми звичаями й законами в іншій країні. Особливо вони бажали б служити французькому королеві, якого мужність і неприхильність до їх споконвічного ворога москалів їм відома… Москалі й так пригнічують населення в Україні, то воно (населення) з радістю перенесеться до країни, де шанують давні вольності».
Французький уряд прийняв цей проект, але перепони прийшли з боку Туреччини. Порта у своїй боротьбі з Росією сама потребувала допомоги козаків, що гуртувалися навколо Пилипа Орлика. Старий Рейн на цей раз не побачив запорожців і не став для Січі тим, чим пізніше Дунай і Кубань.
Цікаве для характеристики Григорія Орлика, як і для франко-українських відносин в цілому, наступне: Вольтер і Орлик-молодший не лише добре знали один одного, але й відчували взаємну симпатію. Григорій отримав із рук Вольтера розкішний примірник «Історії Карла ХІІ», оправлений у червону шкіру з відбитком герба Орликів. В «Історії» був окремий розділ, присвячений Україні й Мазепі.
Григорій Орлик передчасно помер від ран на п’ятдесят сьомому році життя. Людовик ХV з цього приводу написав графині Олені Орлик: «Мадам, я втратив досконалого шляхтича, Франція - сміливого й відважного генерала, ім’я якого залишиться в славетних анналах армії. У безмежному горі, що Вам трапилось, знайдіть відраду у цьому моєму признанні, що граф Орлик помер, як слід умирати людині його роду і гідності».
***
За козацької доби ніколи наші два народи - українці і французи - не схрещували зброї. Вони завжди знаходили шляхи до порозуміння, взаємної злагоди. «Озьмітеся всі за руки!» - закликав гетьман Іван Мазепа. Хай ця традиція, започаткована нашими пращурами, має продовження і в наші дні, коли Україна прямує в Європу. Хай голос галльського півня й українського солов’я зіллються в спільному гімні братерства.