|
|
За кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Сірка кошовим отаманом. Найбільшої слави він зажив у боротьбі з кримськими татарами і турками. У 55 походах він не зазнав жодної поразки! Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам’ять пов’язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньо відомій картині Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшло його зображення. Взагалі життєпис славетного кошового - це хитросплетіння реальних подій, переказів та легенд, в якому неважко й заплутатись. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка. Але є легенда.
Вперше її я почув ще в далекому дитинстві від діда Наума в рідному селі Польові Бирлинці, що на Поділлі. Дід розвозив на підводі пальне, обіди механізаторам і часто брав мене з собою. Від нього та й від інших літніх людей дізнався, чому яри, байраки, долини, яких чимало навколо села, мають такі дивні назви: Оплакана, Переломана, Обліховиця, Безодня, Іванкова долина тощо. Одного разу, коли вже сутеніло, ми поверталися з поля. Дід щось мені розповідав. Аж раптом коні якось дивно захропіли і зупинились, наче вкопані.
- Невже сіромахи знову з’явилися, - сказав дід і потягнувся за вилами, що лежали на возі. Я затремтів і притулився до діда. - Не бійся, що ти за козак. - І далі, коли коні заспокоїлись та і в мене страх пройшов, розповів дивну історію про хлопчину, який голими руками задушив вовчицю, а маленьке вовченя приніс додому. Потім, коли цей хлопець виріс, то став хоробрим козаком і звав себе Сірком. Вдруге цю легенду я почув вже з екрана телевізора через півстоліття.
Невелике козацьке село XVII століття з чудернацькою назвою Мерефа. Ось тут, в родині козака на прізвище Половець, народився хлопчик, якого назвали Іваном. Та з перших днів його життя почали коїтися дивні речі. Від погляду цієї дитини скисало молоко, падали і розбивалися речі. Згодом, коли Іванко підріс, сусіди не дозволяли своїм дітям бавитися з ним. Між собою вони називали його чортовим сином, якого бояться навіть сільські собаки. Але сам Іван ріс немічним, хворобливим. Він не розумів, чому люди обходять його стороною, а діти не запрошують до своїх забав. Найбільше Іван хотів довести, що він такий же, як усі, але діти лише сміялися з нього. У ніч на Івана Купала хлопець зникає з села і повертається лише за три дні. У нього подрана свитина, тіло вкрите рубцями. Де він був - не розповідав нікому, а під сорочкою ховав живого сіренького клубочка – вовченя. Селом поповзли чутки: хлопчина зустрівся з самим чортом, і начебто нечистий подарував йому страшну силу. Двері у хатах почали закривати на замки. Через багато років Іван розкаже власним дітям, як кілька ночей блукав лісом. Чого шукав - і сам не знає, та назавжди запам’ятав: повний місяць, галявину та вовчицю, що кинулась на нього, як на ворога. Він несамовито кричав, закривавлений, але міцно тримав звіра за горло. Потім стало тихо. Він зрозумів, що задушив вовчицю голими руками, а коли отямився, почув скавчання. У траві ховалося вовченя, якого Іван забрав із собою. З того часу він почав називати себе Сірком – названим братом вовка. Та люди в селі не хотіли жити з вовком. Вони бачили, як хлопчина розмовляє зі своїм вовченям, і вирішили, що цей малий - перевертень.
Невідомо, як би склалася доля дванадцятирічного хлопчини, коли б на ту пору не завітали до села запорожці. Козаки розповіли, що за дніпровськими порогами лежить острів Хортиця. Хто зможе доплисти до нього, здолавши небезпечні підводні пороги, і пройти іспити, той стане справжнім козаком. На острові новачків перевірятимуть головні козацькі маги-характерники. Вони нащадки давніх козаків-волхвів. Коли Іван почув про них, то зрозумів: у ньому живе така ж магічна сила. Він повинен попри все потрапити на Хортицю і навчитися керувати цією силою, щоб ніхто більше не сміявся з нього. Хлопець благає запорожців, щоб ті забрали його з собою. Та козаки лише кепкують з Івана, що мало ще каші з’їв, що він надто малий та кволий. Сірко у розпачі. Він не може жити більше у цьому селі. І все ж запорожці зважили на прохання хлопця і запевнили, що приймуть його в своє товариство, але за умови, якщо він зможе здолати пороги і дістатися до Хортиці.
Колись дніпровські пороги були найнебезпечнішими кам’яними перепонами у Європі. Величезне каміння та скелясті виступи споконвіку оберігали острів на Дніпрі, пропускаючи до нього лише найвідважніших. Тут колись було 13 знаменитих дніпровських порогів, які зміг пройти лише той козак, який не боявся смерті. В сиву давнину козаки добиралися до Хортиці на важких човнах і плотах. Не всі з них досягали острова, більшість розбивалися об каміння. Та півстоліття тому підступні пороги приховали води Дніпрогесу, і тепер потрапити на острів значно легше.
Коли запорожці повернулися після подорожі, то не повірили власним очам. В ущелині між двома скелями, одразу за 13 порогом, на них вже чекав той самий сільський хлопчик зі своїм вовком. Козаки зрозуміли, що хлопець володіє потаємними здібностями, тому вже на Хортиці його одразу привели до особливих вчителів-чаклунів, які називали себе іменем язичницької богині Хайрс – характерниками. Їх було на той час лише п’ятеро – нащадків древніх волхвів. Вони повинні були продовжити випробування хлопчика. Для нього приготували смертельно небезпечний іспит – стрибок у провалля. Хлопчик мусив бігти у повній темряві, не знаючи, що попереду прірва. Сіркові дали в руки палицю і сказали: «Біжи!» Лише в останню мить він зрозумів, що попереду провалля, але стрибнув. Знизу козаки підстелили чимало соломи, про що Сірко не міг знати. Він вижив і назавжди запам’ятав той стан, коли на межі життя і смерті душа людини відокремлюється від тіла і людина здатна керувати часом. Відтоді Сірко навчився використовувати цей стан навіть у бою.
Коли Сірку виповнилося 15 років, про нього заговорили у козацькому війську. Козаки розповідали, що в очереті під Хортицею хлопчина зустрів самого чорта. Біс пропонував йому продати душу,за що обіцяв посаду гетьмана. Та замість відповіді Сірко витягнув рушницю і вистрелив у біса. Поранений чорт гулькнув у воду. Згодом це місце поблизу Запоріжжя так і назвали Чортомой, а про Сірка почали говорити, що йому і сам чорт не страшний. Іван Сірко прожив на Хортиці 7 років. За цей час він опанував спасом, навчився ловити кулі руками,зцілювати рани, імітувати звіра в бою. Про нього казали, що він, наче білка, скаче по деревах, наче вовк, чатує свою здобич, наче орел, чіпляється ворогові в душу. А коли навчання скінчилося, отримав юнак від старих характерників останнє завдання - знайти секрет безсмертя: місяць прожити в пустелі без їжі та води. Для цього Сірко вирушив в Олешки, на Херсонщину. Олешківська пустеля на той час була найбільшою в Європі – понад сто кілометрів пісків, і жодної душі немає довкола, влітку температура на сонці більше сорока градусів. Яка людина могла тут витримати тривалий час без їжі і води? Сірко мав сам знайти у цих пісках давній секрет характерників. Кілька днів він ішов пустелею, та сонце перемагало. На шостий день закінчилася вода, Сірко вже не міг іти. Від спраги та голоду в нього почалися видіння. Серед пустелі Іван побачив вродливу дівчину-козачку. Вона мовби кликала його за собою. Він повз, втрачаючи останні сили, а потім відчув, що дівчина вклала йому до рук якусь рослину і зникла у мареві. На світанку Сірко прийшов до тями, у руці він тримав міцно затиснені засушені кульки невідомої рослини. Іван проковтнув одну з них і відразу відчув, що до нього повернулися сили. Десь зникли втома і спрага. З подивом зрозумів, що від смерті його врятувала ця чудо-рослина.
Лише зараз вдалося відкрити секрет порятунку Сірка. Очевидно, він з’їв корінець любки дволистої. Сучасні біологи твердять: ця рослина у корінні зберігає поживну вологу. Людині для вгамування голоду і спраги достатньо однієї такої бульбашки на день.
Сірко повертався на Хортицю щасливий. Він виконав останнє завдання своїх наставників і став справжнім характерником. Тепер він може довести всім, що здатний творити дива, битися проти великої кількості ворогів і навіть перетворюватися на вовка. Ніхто більше не насмілиться сміятися з нього, як колись. Навпаки, люди будуть не тільки боятися, а й поважати його. Іван вже давно вийшов з пустелі і неспішно мандрував дорогою на Січ. Аж раптом біля села на дорозі він побачив дівчину. І вперше безстрашному молодому чаклуну стало моторошно. Це була дівчина з його пустельного марева, яка допомогла знайти рятівну рослину. Дівчина стояла і чекала на нього тут. Саме тоді козак зробив єдину помилку, якої не мав права припуститися характерник, – він закохався. І любов стала найбільшим ворогом козака, вона забрала його магічну силу. Вчителі попереджали Сірка про те, що він ніколи не зможе одружитися, бо його душа розірветься на дві половини і чарівна сила піде. Але Іван нічого не міг зробити, він, ніби зачарований, підійшов до дівчини. Це була козачка на ім’я Софія. Вона ніколи не була в Олешківській пустелі, але Іван був упевнений, що це вона врятувала його життя. За кілька днів вони побралися. Але за два тижні після весілля Сірко отримав від своїх учителів перший військовий наказ. Він разом з іншими запорожцями мав поїхати до Франції.
Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт, і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Кале. Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключем від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно... Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів...
Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав із Січі за 10 верств на свою пасіку, в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). У „Літописі” Самійла Величка читаємо: „...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ...не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир”. Поховали Івана Дмитровича у селі Капулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те що води Каховського водосховища наблизилися до могили. На хресті, що стояв на могилі Сірка деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”.