Історичний роман*
…НОГИ МІСИЛИ ГРЯЗЬ,
ДУША ЛЕТІЛА НАД УКРАЇНОЮ.
Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехаївка, Сватки.
А де ж мої Немиринці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!
Мій Лютіж, мій Перечин і Сущани,
Копичинці, Зозулинці, Тальне,
Попасне, Очеретяне, Гречане,
Затишне, Бурякове і Хмільне!
Прилуки, Луки, Липи, Липовеньки.
Лелеківки, Березівки, Стави.
Дубовий Гай, Гильці, Берестовеньки,
Великі Бубни - що ж задубли ви?!
Пивці. Підварки. Вергуни. Баштанівка.
Висока Піч, Домашлин і Пиї.
Житомир. Воєгоща. Каетанівка.
Межирич, Коломия, Турбаї.
Мала Дівиця і Піщані Броди.
Вишневий Хутір, Хортиця, Хотин.
Підгайчики. Опішня. Обиходи.
Батурин, Бережани, Рогатин!
Он Димер - все димарики й димарики.
Сховалися, либонь, під хвартухи
Мар’янівкам, Мотронівкам, Варварівкам
Іваньки, Андруші і Явтухи.
Велика Глуша. Жаботин і Гадяч.
Тишки. Почапи. Вовковиї. Стрий.
Куди не глянеш - Гайворон і Галич.
Чорнобиль, Чорнобай і Чорторий.
А оніно -
Халча, Шандра, Кандиби.
Келеберда, Калга, Темрюк, Ташлик.
Оце ваш слід, приблуди і задиби,
отой татарський клекіт - Кагарлик!
Бербери. Печеніги. Карачаївці.
Підляшки. Годи-Турка. Москалі.
Відчаялась. Втомилась. Призвичаїлась.
Чунгул, Пекельне - на своїй землі!
О Дар-Надія! Ждани та Бояни.
Іркліїв. Мліїв. Злобин веремій.
Великий Стидин. Халеп’я. Холоп’є!
Ліпляве братолюбних Балаклій.
А он і Київ. Подивись - та пильно.
Моя Вкраїно, ти це чи не ти?
Скрізь Лиховки, Недогарки, Топильно,
Погарщина і Рубані Мости.
Зарубинці. Попільня. Попелюхи.
Полонне. Погорільці. Гробове.
Нежиловичі. Несолонь. Свинюхи.
Кальне, Грузьке, Холодне і Криве!
Бориничі. Дуліби. Гориславичі.
Яриловичі. Княжичі. Пеньки.
Старі Червища і Нові Безрадичі.
Нові Голгочі на Чотирбоки!
Спасибівка. Терпилівка. Адами.
Звенигород. Гостомель. Хотимир.
Мала Глучма з Веселими Тернами
і П’ятихатки між Семимогил.
Усім вітрам відкритий на Роздолі,
на Кусноньки подертий у ярмі -
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
І ЩО НЕ ДЕНЬ -
НЕ ВІСТІ, А ТРУТИЗНА.
Дзвін бамбиляє десь в монастирі.
Поклони б’є у Лаврі Йосип Тризна,
і з гніву плачуть сиві кобзарі.
А стольний Київ стогне від литвина.
І шляхта знову шастає проз Львів.
А люди кажуть: - Це Хмельницький винен.
До чого Україну він призвів?!
ЧИ ВЖЕ МЕНІ ХОДИТЬ ПОЗАВГОРІДНО?
Від цих чуток, здається, трачу глузд.
А може, часом гетьману потрібно
почуть про себе правду з перших вуст?
Отак іду, дорадників чортма.
І глас народу чую, він несхвальний.
Упитий дядько не-минай-корчма розкаже більш,
ніж писар генеральний.
Ішов кобзар. Маленький поводир,
що був його великими очима,
сказав, що де він з дідом не ходив,
гетьманська влада скрізь уже не чинна…
Я ПРАГНУ ВІСТІ ДОБРОЇ КОВТОК!
А звідусіль - про злочини і зради.
Вся Україна хвора від чуток.
Але ж чутки - то потеруха правди.
ПРИЇХАВ Я В ГЕТЬМАНСЬКИЙ ЧИГИРИН -
він неприступний, як судейське жезло.
Лише якесь щеня із чагарин
внизу на мене щевкнуло і щезло.
Я в Маслів Брід - і там уже стіна.
Я по залогах - а залог немає.
Куди не ткнусь - ніякий сатана
мене уже за гетьмана не має.
Оце аж тут нарешті, слава Богу,
знайшли ми цю фортецю і залогу.
Під’їхали до неї через яр.
А тут залоги - цей один зброяр.
Не знаю, хто він є. Коли з’явився, звідки.
А може, він Мамай. З’явився, та і вже.
Що тут було, - лише ці мури свідки.
Порубаний зброяр руїну стереже.
То ми тут і лишились на горі,
в урочищі, що зветься Гончарі.
Та й живемо. Вже третій день. Давно.
Спимо на сіні. Тут всього задосить.
Вода з ріки. В пивницях є вино.
Шрамко чутки із Паволочі носить.
Старенький піп розпитує про все.
Про бій, про дощ, про хана, про комету.
Та журиться. А часом принесе
то гарнець бобу, то кавратку меду.
В УРОЧИЩІ ВЕЧОРАМИ
СВІТИТЬСЯ БІЛА ГЛИНА.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина.
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком.
Хто свічку тепер поставить за душу мою хмільну?
Я, гетьман Богдан Хмельницький,
розбитий під Берестечком,
сиджу у старій фортеці і долю свою кляну!
НІКОГО І НІЗВІДКИ. НЕ ЧУТНО І НЕ ВИДНО.
Стежки позаростали. Ворота в бугилі.
Усі мене зреклися. Лише віщунська відьма
Ізвідкись прилетіла, і каже - на мітлі.
Напарила любистку, ще й чари немудрячі.
То випере сорочку, то їсти дасть і пить.
Їй стільки літ, що вже немає здачі.
А ходить. А живе. А голосом скрипить.
-А я ж тобі казала, що буде дощ і зрада.
Що тут не переможеш. Ото ж бо і воно.
Якби ж ти був послухав. Я вже й сама не рада,
Що бачу все як бачу, бо так мені дано.
Як звуть її, не знаю. Явдоха, Настя, Ївга.
Віщує і ворожить, і рани замовля.
Вона мені впеклася. Вона мене заїла.
Але такої відьми нема і в короля.
ЗБРОЯР І ДЖУРА СТЕРЕЖУТЬ ВАЛИ.
Погомонять. І вип’ють як коли.
Отак сидять під хмарами нагуслими,
а тиша мружить обрій - не здрімай! -
тендітний джура, як шляхтянка з вусами,
і той в боях порубаний Мамай.
Або до скронь долоні прикладуть
та «гей», та «ой» тихенько заведуть -
то про туман, то як долиною
ішла вдова з дитиною.
Та як за мужем побивалась дуже
і як спитала ворона тоді, -
чи він не бачив, ворон, її мужа?
-Аякже, бачив, - каже він вдові.-
«А я твого мужа знаю.
На кучері наступаю.
Тричі на день провідую,
і снідаю, і обідаю…»
ЧИ Й БІЛЯ БОЖОГО ПРЕСТОЛУ
біда народ наш доганя?!
О Берестечко берестове
у завірюхах вороння!
Над полем вітер віє тоскно,
і дощ вже сам собі набрид.
Не опливе на руки воском
священна тиша панахид.
Діждало поле свого літа!..
І вбитим арміям обом
тінь мовчазного кармеліта
рахує чорним рукавом…
Та краще б я лежав між трупами
лицем в п’явушник мочарів!
Медових зір важкі покрупини
летять проз очі матерів.
Хоч би ж забути на часину
той темний похорон без мар -
як звірі й тіла отласину
істягнуть з білих костомар!
ВОВКИ ГРИЗУТЬСЯ, МОРДАМИ
ТРУЧАЮТЬСЯ.
М’ясниці вовчі, стовквище густе.
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з’їсте.
Відійдете, гладкі і трембухаті.
А вранці дядько все цабе та цоб.
Сидять ворони на Господній хаті,
у мальвах крові сполоскавши дзьоб.
А дядько перехреститься на баню
та й далі їде, звісив личаки.
Спускають люди в нетеч-калабаню
з грузьких дворів юрливі ровчаки.
А я тремтячими руками
в оцій фортеці день по дню
тіла, погризені вовками,
в бездонну душу хороню…
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)