|
|
| Подружжя Тимченків з Донецька - нащадки гетьмана Полуботка |
Полуботок – найвпливовіший серед старшин Гетьманщини, освіченість і розум якого дозволили йому стати визначним державним діячем. В історії залишилися не тільки діяння гетьмана, а й легенди про його золото, що й досі шукають нащадки гетьмана, які пішли від двох синів та чотирьох доньок гетьмана. До речі, нащадки Полуботка є і на Донеччині – це родина Тимченків, книгу про яких готує Тетяна Амвросіївна Ізюмова.
Але перш за все - про золото.
”Викупите мене, а Україна не купить собі свободи”
Якось козаки Полтавського куреня, який очолював полковник Полуботок, предок майбутнього гетьмана Павла Полуботка, у Чорному морі зустріли турецьку галеру та й погналися за нею. Чайки оточили турків і через деякий час заволоділи судном. Козаків, які були присутні в найкривавіших сутичках, дуже здивувало те, що вони побачили. Сімдесят гребців галери, прикуті ланцюгами, до єдиного були без голів. Захопили з ними і пораненого ката, який повідав, що на галері – золото. Козаки витягнули з трюмів вісімнадцять міцних бочонків. Та в жодному не знайшли того, що шукали. Бочки були залиті воском. Розгніваний отаман кинувся до ката та наніс йому смертельного удару по голові. Вмираючий кат промовив: „ У воску...”
Козаки справді під шаром воску виявили золото.
Отаман, перекидаючи дзвінкі монети з долоні у долоню, промовив: „І скільки ж загублено душ за твій чаруючий дзвін...” Потім, через хвилину роздумів, додав: „А скільки ще буде втрачено”.
Повернувшись на Січ, Полуботок, як завжди, поділив здобич між козаками, які брали участь у поході, сім’ями загиблих, а те, яке залишилось, – зберегли.
За козацьким звичаєм, скарб заховали на Хортиці, під величезним дубом, і вирізали декілька літер. А що вони означали, для більшості людей було таємницею.
Пройшли роки. Про скарб дізнався Петро I. Наказний гетьман Павло Полуботок прохав його демократичним шляхом повернути козацтву автономію. Але для цього треба було віддати не своє золото, а золото українських козаків. Совість гетьмана не дозволила зробити цього. Навіть тоді, коли його син Яків приготував для визволення вісім бочонків з золотими монетами, Павло Полуботок передав повідомлення з Петропавловської фортеці: ”Викупите мене, а Україна не купить собі свободи”.
|
|
Легенда чи бувальщина?
15 січня 1908 року для провінційного міста Стародуба Чернігівської губернії став незвичайним днем. Тут відбувся з’їзд, про який потім розповіли в багатьох газетах Росії.
За рік до цього професор С-Петербурзької академії Олександр Іванович Рубець повідомив у столичній газеті „Новое время”, що нащадки Павла Леонтійовича Полуботка мають нагоду одержати грошові винагороди від Лондонського державного казначейства, де зберігається капітал гетьмана Полуботка, який колись привіз до Англіїї син гетьмана – Яків Полуботок і здав в офіс „Бенк оф Інгленд”. Коли до нього прибули сини, він віддав їм код і передав заповіт діда, а сам залишився з золотом у чужій країні. І ось тепер цей капітал виріс до 80 млн фунтів стерлінгів, або до 100 мільйонів рублів.
Напередодні з’їзду 1908 відомий журналіст Володимир Гіляровський написав фейлетон „Лжемільйони гетьмана Полуботка”. Дехто бачив у цьому помсту з боку кореспондента за те, що його не взяв колись художник Рєпін за натурника під час написання картини „Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, а віддав перевагу Рубцю. Та навіть і без цього шал пристрастей був дуже великий. На з’їзд прибуло понад 600 делегатів, не рахуючи тих, хто не менше був зацікавлений, ніж нащадки: авантюристи, представники міністерств закордонних і внутрішніх справ, журналісти та інші охочі до поживи особи під вигаданими прізвищами. Але не менш бурхливі часи навколо цієї легенди випали і в кінці двадцятого століття. У відомих радянських виданнях, таких як журнал „Вокруг света”, та швейцарській газеті „Four tous” теж обговорювалось питання навколо золота Павла Полуботка. На цей раз ставки зросли. Підраховували вже в 16 трильйонів фунтів стерлінгів фінансову катастрофу Великобританії. Золота лихоманка охопила навіть послів держав...
Як живеться нащадкам гетьмана
Золотий слід козацьких скарбів привів до Донецька, у родину Тимченків.
- Якщо ці астрономічні суми, які вам належать, як нащадку Полуботка, зараз віддадуть, що ви з ними будете робити?
Вадим Федорович, найстарший з Тимченків, одразу не зрозумів.
-Та ми ж по жіночій лінії...
Поки найстарший з Тимченків думав, що відповісти, я тим часом озирнувся навколо. Довжелезна хата, перегороджена навпіл піччю, за якою розташоване ліжко, на протилежному боці – стіл, пара стільців. Біля печі хазяйнувала Ганна Іванівна – дружина Вадима Федоровича. У них цього дня 55-річний ювілей - весілля „старшинського загону”, як не без гумору, представили Вадима Федоровича та Ганну Іванівну молоді нащадки Полуботка.
Побачивши, що я з інтересом розглядаю їх помешкання, Вадим Федорович сказав:
- Все, що у нас було найкращого, ми віддали дітям і онукам. А ось убогість ми пристосували для себе. А що нам треба?.. А якби були великі гроша, допоміг би тим, хто того потребує.
...З розпадом радянської системи родина Вадима Федоровича залишилась зі злиденними доходами. Тому він створив власне підприємство „Справедливість” і почав вирощувати поросят. Окрім того, він допомагав всій окрузі з виробництвом кормів.
- Усіх довкола забезпечував кормами, а родину – м’ясом, - додав хазяїн.
- Ви з Ганною Іванівною, закінчивши педагогічні вузи, працювали вчителями. Звідки ж у вас така хазяйновитість?
- Ви знаєте – я потомствений козак.
Козацькі гени у Тимченка не тільки від Полуботка, а й від Тимченків-Островерхових. У них були маєтки, вони обіймали гідні посади та мали вищу освіту. Про це свідчить і „Патентъ на привилегію”: „...Матвей с Василем происходят из рода Тимченков в Малороссии и назывались Тимченко-Островерховыми от слободы Островерховой, находящейся в Харьковском наместничестве, куда они переселились на жительство и где с 1725 года владели недвижными имениями. Потомки их владели как предковскими, так и приобретенными дворянскими имениями...”
В радянські ж часи на долю їх нащадків випало чимало випробувань: розкуркулення, заслання та інші негаразди, але вони не зламали козацького духу.