|
|
| Булави та перначі XVII-XVIII ст. - без цих слів важко уявити історію козацтва |
Загальновідомо, що на мовний розвиток мають значний вплив екстралінгвістичні чинники. Щодо української мовної дійсності останнього півтисячоліття, то на ній, природна річ, не міг не позначитися такий соціально-історичний феномен, як козаччина. З ним пов’язаний передовсім процес збагачення і становлення лексичної системи загальнонародної української мови.
Реалії козацького життя особливо відчутний вплив справили на формування українського військового лексикону. Саме завдяки військовому мистецтву козаків у нашій мові утвердилися такі слова й словосполучення переважно термінологічного вжитку, як-от: битва, бійниця, булава, бунчук, варта, галера, гармата, гармаш, гаківниця, гетьман, джура, довбиш, кошовий, кресало, курінь, курінний отаман, лава, литаври, мушкет, наказний отаман, обозний, осавул, пернач, піщаль, реєстровець, чайка, шабля та ін. Звичайно, значна частина їх тепер перейшла в розряд історизмів
Помітний відбиток козаччина наклала на український ономастикон, зокрема на українську топонімію. Майже у всіх областях України зустрічаються власні географічні назви (населені пункти, річки, потоки, урочища й т.ін.), які семантично пов’язані з цим історичним явищем. До таких топонімів слід віднести назви:
населених пунктів - Атаманське (Сумщина), Бунчуківка, Гармашівка (Луганщина), Гетьманівка, Козачка, Козачі Майдани, Полкова Микитівка, Хорунже (Харківщина), Гетьманка (Полтавщина), Запорізька Балка, Козачий Гай (Дніпропетровщина), Козакова Балка (Кіровоградщина), Козачий Яр (Одещина), Полкове (Донеччина);
річок - Козак, Кошова (Херсонщина), Козача (Сумщина), Козачанка (Черкащина);
балок - Запорізька, Козаччина (Донеччина), Кошова (Луганщина, Херсонщина);
потоків - Козаки (Чернівеччина), Козацький (Закарпаття, Львівщина, Івано-Франківщина);
ярів - Запорізький, Козацький (Донеччина);
урочищ - Козацький Терник (Запоріжжя) і т.п.
|
|
| Гармаш. Це слово - невід’ємний елемент військової лексики |
Чимало власних географічних назв, що виникли за часів козаччини, знаходимо серед мікротопонімів, поширених на території колишніх Запорозьких Вольностей. Особливо багато їх у Самарських плавнях і в затопленому Каховським водоймищем Великому Лузі (Бандура, Богуш, Лободиха, Нова Сисина, Павлюк, Скарбна, Суха Шабельна, Тарас, Хмельницька, Шавулиха, Шахова - протоки; Богунове, Закляте, Канциберівське, Радут, Царгород, Шахівське - озера; Васирюнський, Заклятий, Тарасівський - лимани; Варавин, Козацький, Микитинський, Січ, Скалозубів, Скарбний - острови; Микитине, Паліївщина, Сірківка, Тарасове Гульбище - місцевості).
Пильної уваги заслуговує козацька мовотворчість у царині антропонімії. Можна з абсолютною певністю сказати, що вона відіграла провідну роль у становленні системи українських прізвищ і прізвиськ та в набутті цією системою яскраво виражених національних своєрідностей. Дуже показовою в соціолінгвістичному й лінгвостилістичному планах є антропонімічна практика запорозьких козаків. Один із сучасників останньої Січі, 97-літній Микита Корж, у 1827 р. розповідав Олексі Стороженкові (відомий письменник 19 століття) таке: «Наші запорожці були народ веселий, сказано - вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве було підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він вже й палій, не проворний - черепаха, малого на сміх прозвуть - махина, а здоровенного - малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїждаючи біля могили Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки Покровська слобода, схотілось нам з неї глянуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я змолоду був швидкий - і метнувся навпростець; як повсковзнувся - трава, бач, присохла, так слизька - та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем. Приїхавши, розказали козакам і хрещеному батькові, так він і каже: «Та нехай буде і Корж. Що ти будеш, сину, робить, коли тут така поведенція? Терпи, хлопче, - будеш козаком, а з козака зробишся й отаманом: з посміху люди бувають!»
Вплив козаччини не міг не позначитися і на такій чутливій до екстралінгвістичних чинників частині українського мовного надбання, як фразеологія. Справді, цей вплив вражаючий. Наслідком його є, зокрема, наявність у нашій мові сотень прислів’їв та приказок про життя, звичаї й подвиги козаків, про козацьких ватажків, про козацьку зброю, про Запорозьку Січ і Великий Луг та ін. Найпоказовіші з них: Де байрак, там і козак; Де козак, там і слава; З роду-віку козак не був і не буде катом; Козак журби не має; Козак мовчить, а все знає; Не втекти козаку від Січі; Козацькому роду нема переводу; Місяць - козаче сонце; Степ та воля - козацька доля; Як череді без личмана, так козакам без гетьмана; Показав Богун панам дорогу, ледве вибрались здорові; Од Богуна до Івана не було гетьмана; Славний козак Максим Залізняк - славнішеє Запорожжя; Хто про що, а він про Наливайка!; Висипався Хміль із міха та наробив ляхам лиха; До булави треба й голови; Січ - мати, а Великий Луг - батько.
У процесі набуття внутрішньої інтенсифікованої виразності загальні і власні назви з історичного козацького лексикону здатні естетизуватися. Про це свідчать сучасні найменування вокальних гуртів («Гетьман», «Бунчук»), народних хорів («Запорозькі козаки»), різного роду фірм і підприємств («Байда», «Мотор-Січ»), будинків відпочинку («Великий Луг»), кав’ярень («Січ»), суден («Сагайдачний»), газет («Запорозька Січ») та ін.
Серед козаків, зокрема запорозьких, дуже високий престиж мала рідна українська мова. Її добре знання ставилося обов’язковою умовою при вступі до низового товариства. Але разом з тим, скажімо, в Січі великою повагою користувалися іноземні мови та ті, хто цими мовами володів. Це, звичайно, впливало на характер міжмовних контактів у козацькому середовищі. Впливало також і те, що козацькі драгомани (перекладачі) були майстрами своєї справи, а кошова, гетьманська й почасти полкові канцелярії вели дипломатичне листування польською, латинською, німецькою, французькою, угорською, турецькою, кримськотатарською та російською мовами. Крім того, в школах Війська Запорозького і Гетьманщини вивчалися латинь, старогрецька та старослов’янська мови.
Отже, вплив козаччини на українську мовну дійсність слід розглядати й оцінювати в контексті тих зв’язків, які здавна існують між явищем козацтва й духовністю українського народу взагалі.