|
|
Про хороброго воїна, мудрого землероба і винахідливого будівельника адмірала Володимира Завойка мені розповіла Наталія Сергіївна Кисельова, дійсний член Географічного товариства Російської Федерації. Жінка простежила життєвий шлях українця за понад двадцять років. Склала генеалогічне дерево знаменитого роду, розшукала нащадків у США, Москві, Санкт-Петербурзі, Краснодарі… З’ясувалося, що навіть в українській столиці є пагінчики сімейства того, кого на Камчатці вважають національним героєм, бо зробив чимало для облаштування далекого, суворого й водночас прекрасного краю. Мужній чоловік тривалий час перебував на посту губернатора Камчатки. Там на його честь названо вулиці, селище, острів і острівець, навіть затоку… Чи не кожен житель Петропавловська-Камчатського може немало розповісти про нашого земляка, про якого, на жаль, на Батьківщині майже нічого не знають. Мрія Наталії Сергіївни – розповісти про цього дивовижного чоловіка, бо переконана, що таким краянином треба пишатися.
Щоб привчити до шторму, гардемарина прив’язували на палубі
Володимир Степанович Завойко народився 28 липня 1810 року в селі Прохорівці, що на Полтавщині, в сім’ї морського штаб-лікаря Степана Завойка, нащадка старовинного козацького роду. Семирічного Василька віддали в Макарівську монастирську семінарію. Навчання хлопець продовжив у Миколаївському штурманському училищі. Після його закінчення гардемарина Чорноморського флоту направили на бриг «Мінгрелія». А втім, кар’єра майбутнього адмірала могла закінчитися, ледве розпочавшись…
Під час першого ж шторму Василь через хитавицю не вийшов на вахту. Про це дізнався капітан і наказав негайно вивести недужого нагору, прив’язати до щогли й тримати доти, доки дасть слово, що не боятиметься високих і грізних валів, які кидають суденце, мов тріску. Пані Наталія цитує спогади Завойка: «Я знемагав, блював кров’ю, тремтів від холоду. Не знаю, скільки часу минуло. Зрештою, зібравшись із силами, пропищав рідною мовою: «Ой лишенько, їсти хочу, розв’яжіть…» Та на цьому посвята в морські вовки не закінчилися. Юнака нагодували сухарями й знову прив’язали в носовій частині корабля, де хвилі перекочувалися через палубу… Уклали в постіль небораку лише після того, як знепритомнів.
Згодом шістнадцятилітній мічман потрапив на Балтику. У 1834 - 1836 роках на транспорті «Америка» - уже в чині лейтенанта – вперше здійснив кругосвітню подорож із заїздом на Камчатку. Ще через рік побував на Камчатці й Алясці вдруге. Про свої перші враження Василь Степанович напише книгу. У формі листів до брата розповість, як уперше побачив засніжені гори, осяяні сонячним промінням. Мешканці півострова зустріли моряків хлібом-сіллю, дали свіжої риби, вершків, зелені… Дуже зраділи мандрівникам, адже в забутий Богом і людьми край транспорт із Росії прибував раз на три роки. А оскільки почесних гостей традиційно частували чаєм чи не в кожній оселі, довелося довгенько сидіти за столами з паруючими самоварами. На честь прибульців навіть влаштували… бал. І лейтенант Завойко із захватом розповідав, як на камчатському березі браві моряки, хвацько підкрутивши вуса, танцювали з місцевими панночками французьку кадриль, замітаючи широчезними холошами вимостки.
Кілька днів розкошували на дачі начальника краю серед високих трав, милуючись кришталево-прозорими озерами. Дуже сподобалися сад з оранжереєю та парк, а особливо вразили гейзери. Після купелі у гарячих природних цілющих джерелах команда змінилася до невпізнанності, набралася сил і оздоровилася. Де й поділися радикуліти, висипка та інші недуги!.. Очистилася шкіра, з’явилися рум’янці на щоках. Одне слово, залишилися щонайкращі враження. І коли через кілька літ капітанові Завойку запропонували перейти на урядову службу на Камчатку, куди перенесли Охотський порт, радо згодився. Так полтавець з походження став військовим губернатором землі на краю світу.
Навчав камчадалів вирощувати овочі, будувати хати, торгувати хутром…
Разом із Василем Степановичем на Камчатку приїхала і його дружина, Юлія Георгіївна Завойко, в дівоцтві Врангель. Походила з родини професора права в Казані. Племінниця видатного дослідника Далекого Сходу й Аляски Федора Врангеля. Народила одинадцятьох дітей. Чоловік дуже довіряв Юлії Георгіївні – навіть прапор, відбитий у бою, доручив зберігати саме їй. Надзвичайно пишався власними нащадками. «Бог нагородив мене щедро – маю красивих і розумних дітей», - хвалився Завойко. Адмірал мріяв, що вони стануть моряками, та не судилося: тяжкі умови життя на Далекому Сході підірвали здоров’я синів і доньок.
Новий губернатор одразу взявся за облаштування Петропавловського порту. Особисто дослідив Авачинську затоку, стежив за благоустроєм внутрішньої гавані. За його сприяння збудували велику пристань, а набережну закували в камінь. Звели численні склади, гостинний двір для своїх і заморських гостей, купців, рибалок, китобоїв… Розумів, що від розширення торгівлі передусім вигадають місцеві жителі. У тамтешній млин завезли жорна, отож місто стали постачати свіжим борошном, а не зіпрілим у корабельних трюмах. Випікали хліб, у портовій пекарні заготовляли сухарі, які користувалися особливим попитом у моряків. Запрацював ливарний заводик. Згодом там навіть виливали дзвони для острівних храмів. За два роки спорудили шхуну, боти, дванадцятивесельний катер.
Жителі суворого краю часто хворіли на цингу (давався взнаки дефіцит вітамінів), проказу, віспу… Тому, за клопотанням Завойка, збільшили штат медиків, у населених пунктах півострова облаштували лікарні, а поблизу гейзерів – водолікарні. Аборигени потихеньку переселялися з вологих старовинних осель у зручні й затишні рублені хати, які опалювали за допомогою не бачених доти там російських та голландських печей і камінів. Почали брукувати заболочені вулиці та тротуари, покривати дахи червоним листовим залізом. У поселенні виросли до півсотні чудових будинків, кілька впорядкованих казарм, магазинів, православна церква, аптека…
За сприяння хазяйновитого полтавця місто потроху набувало цивілізованого вигляду. Та головна проблема залишалася: майже не було зв’язку з довколишнім світом. Раз на рік або й рідше (якщо не було сприятливої погоди) з Великої Землі прибував транспорт, яким доставляли товари, зокрема й продукти. Отож зазвичай у квітні – травні вже закінчувалися запаси борошна, овочів, чаю, масла… Народ бідував, навіть не нарікаючи на владу. Мовляв, винні клімат та жорстокий океан. Надзвичайно цікавий факт: за часів правління нашого земляка на Камчатці не було голоду. Завойко виявив неабиякі кмітливість і талант господарника.
Щоб хоч трохи позбутися залежності від материка, Василь Степанович вирішив зайнятися городництвом. Виписав насіння різних рослин, запросив агрономів. На грунтах, які вважалися непридатними для землеробства, в умовах суворого клімату почали вирощувати сільськогосподарські культури. Багато хто скептично поставився до затії українського «хлібороба», не вірили в успіх справи. Мовляв, споконвіку Камчатка була краєм риби й хутряного звіра!.. Довелося губернаторові зобов’язати кожну родину… посадити не менше десяти пудів картоплі. А для прикладу під своїми вікнами він власноруч скопав грядки, де невдовзі зазеленіли бульба, капуста, морква… Мало того, восени 1851 року козацький нащадок влаштував виставку сільськогосподарської продукції. Перші премії (по п’ять рублів – на той час чималі гроші) одержали ті господарі, котрі зуміли виростити семифунтові ріпу й капусту і чотирифунтову моркву та картоплину завважки з фунт… Відтоді стали проводити ярмарки щороку.
Невдовзі камчадали мали й місцеве молоко – запрацювала тваринницька ферма. У селі Ключах збудували млин і кузню, у Мільковому – ткацьку майстерню. Почали видобувати залізну руду.
Василь Завойко не міг спокійно спостерігати, як заїжджі купці дурять неосвічених і довірливих камчадалів, і всіляко перешкоджав грабункам. За його наказом на осінніх ярмарках, куди з’їжджалися купці звідусіль, а серед них було й чимало спритників, ласих поживитися за рахунок нещасних аборигенів, за цінами на хутра та інші місцеві товари пильно стежили тамтешні чиновники, визначаючи їхню справжню вартість. Таким чином, не давали спекулянтам кривдити наївних місцевих мисливців.
Чимало задумів було в нашого земляка (йшлося про заселення Камчатки селянами з центральних областей Російської імперії, про власний китобійний промисел, розвиток пароплавства тощо), та зашкодила війна, котра тривала з 1853 до 1856 року. На час губернаторства Завойка проживало на Камчатці лише понад півтори тисячі людей.
За оборону Петропавловська адмірал одержав кілька орденів і … ділянку землі
Навесні 1854 року звідусіль почали надходити тривожні сигнали про розрив дипломатичних відносин Росії з Англією та Францією, а невдовзі розпочалася війна. Генерал Камчатки звернувся до народу: «У нас мало війська, бракує хліба, і поки що ні від кого чекати допомоги. Та ми повинні пам’ятати, що ми - росіяни і Батьківщина вимагає від нас виконання обов’язку». Закликав зустріти ворога коли не з рушницею, то хоча б з вилами, сокирою чи косою… Нагадував про народну звитягу під час війни з Наполеоном.
Усе населення краю навчалося стріляти, подавати першу допомогу на випадок поранення, битися врукопаш… Адже губернатор наставляв: битися до останньої краплі крові. «Якщо хтось виявить малодушність, хай залишить межі міста!» - категорично вимагав козацький нащадок. Серед оборонців краю таких не знайшлося. Вистояли. Навіть французький адмірал, вражений мужністю оборонців, згодом напише, що не чекав зустріти в такому нікчемному поселенні такого відважного супротивника. Мовляв, хотів би потиснути руку звитяжцеві.
Василь Завойко за хоробрість одержав два ордени – Святого Станіслава Першого ступеня та Святого Георгія Першого ступеня. А ще герою вручили орден Святого Володимира й надали в безплатну оренду (на 37 років) п’ять тисяч десятин української землі.
… Сімнадцять років прожила родина Завойка на Далекому Сході. Василь Степанович і Юлія Георгіївна доживали віку й поховані в Україні - в селі Великій Мечетні Кривоозерського району, що на Миколаївщині. Їхню могилу знайшли місцеві школярі разом з учителькою Валентиною Мироновою. На старовинному - «панському» - кладовищі натрапили на присипану землею чорну мармурову плиту з таким написом: «Адмирал Василий Степанович Завойко. Скончался 16 февраля 1898 года, на 89-м году от рождения». Про знахідку повідомили на Камчатку. Наталія Кисельова організувала поїздку на місце останнього прихистку героя. Прах подружжя перепоховали біля будинку, де жила родина. Поруч школа, у відкритті якої 1894 року брав участь Завойко. І дім, і млин адмірала також добре збереглися.
На стіні оселі встановлено меморіальну дошку з написом: «Здесь с 1865 по 1898 год жили адмирал русского флота Василий Степанович Завойко и его жена Юлия Завойко». Силами земляків із Великої Мечетні та вдячних жителів Камчатки в селі зведено пам’ятник героєві роботи київського скульптора Володимира Лучака.
Коли моряки Тихоокеанського флоту дізналися про смерть Василя Завойка, створили спеціальний комітет для збирання коштів на увічнення пам’яті героя. У 1908 році в центрі Владивостока відкрили монумент на його честь. Скульптуру звитяжця заввишки чотири метри відлили в Петербурзі. Правою рукою адмірал спирався на шаблю, а в лівій тримав географічну карту. Та в 1930-му пам’ятник демонтували, а 1945-му на тому самому постаменті вже вивищувався монумент Сергія Лазо…