Історичний роман*
(Продовження. Початок У №19-20 за 2007 р.)
А ХТО Ж ВАС, ХЛОПЦІ,
ЗМІРЯЄ ОЧЕРЕТИНОЮ?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом’яне сльозою, хто чвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кривавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
Червоною китайкою затьмить?
Які ж вас дзвони одридають?
Хто проведе у Божу путь?
Своїх-то з честю поховають.
А наших - просто загребуть.
Назвуть вас зрадниками, страдники.
Імено ваше осквернять.
А раз ви зрадники, то й зрадники,
то можна й землю зарівнять.
Та не яку ж, а вашу власну,
що ви за неї полягли.
Ви ж до чужих земель не сласні, -
кого ж ви зрадили, коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу -
хто вірний ворогу його!
… А ХЛОПЦІ БРЕДУТЬ ЛІСАМИ.
Хто не умер від ран,
їсть болотяну чичву і лісовий катран.
Нема кінця учепистій біді.
В голодних селах вимерли цимбали.
Убиті коні в моховій воді,
де рештки мого війська видибали.
Убиті коні… потязі боліт…
І я один на всенький кругосвіт…
Поставлю свічку при іконі.
Та й вип’ю ще раз. Отако.
Розпряга-а-айте, хлопці, коні!
Розпрягайте, хлопці, ко-
Ні!
Піду на Запоріжжя.
Дожидатись перестану.
Я ж їх перевішаю, я ж їх переріжу,
я ж перед ними на коліна стану!
Я їм скажу: чортові душі,
є ж іще сила в цій булаві!
Я ж не лежень, я ж дужень,
я ж того й занедужав,
що не знав, чи ви хоч живі.
Я їм скажу: вибирайте гетьмана,
визволяйте край з-під кормиги.
Ну, а я… Зрештою, геть мене,
коли я вже вам не до шмиги.
Той чи інший, це вже однаково.
Аби кращий, хай буде так.
Я ж не піду,
як титар із карнавкою
довір’я назбирати на п’ятак.
Як ви забули Корсунь і Пиляву,
як вам на греця слава Жовтих Вод,
то проміняйте славу на халяву,
і засміється сам Іскаріот!
Хай булави дохопиться проноза.
А я покочусь по оцій землі -
п’ятим колесом вашого воза,
десятою водою на киселі…
ОСЬ ТІЛЬКИ НІЧ…
ЗАСНУТИ Б ЧИ УМЕРТИ…
Ліси шумлять. Не спиться. Постарів.
Волочить місяць промінь перетертий,
як зав’язку гранітних постолів.
Я НИНІ ВЖЕ НЕ ТОЙ.
МЕНІ ВЖЕ НЕ ДО СЛАВИ.
Уранці встати, думаю, чи варт?
У Паволочі дощ. У нас принишкли трави.
У відьми поперек. У мене голова.
Та відьма все бурчить. У неї що не спомин -
що я її не слухав, не вірив, а дарма.
Та відьма як сльота. Хоч би літала в комин.
Та в цій фортеці й комина нема.
АЛЕ ЯКБИ НАМ ГОСТІ ЯКІ ТРАПИЛИСЬ,
тут навіть є щось схоже як для трапез.
Дубовий стіл і старовинна піч.
І хоч склепіння проточили зливи,
і вже та піч розтрісла увсібіч,
ще кахлі є зеленої поливи -
Якась жар-птиця, виноградний лист
і лев зелений, китичкою хвіст.
І сажотрус з драбинкою, і кінь,
і ще химерних кількоро створінь.
Пани жили. Мабуть, якогось древа.
І кубки є. Начиння для потрав.
Розсохлася бандура зброярева -
у простінку стоїть. Мабуть, давно не грав.
Стрільчасті вікна. Ще й якась небога
тримає стелю в себе на плечі.
І на гіллі оленячого рога
ще навіть є недопалок свічі.
І на старому клапті гобелена
рудий мисливець і трава зелена.
Все занепало, все взялося плямами.
Вже цій фортеці років триста є.
Та при дзигарку пані порцелянова
все ще на мармур ніжкою стає…
А ось колумни. Певно, була заля.
Тут грали полонез. Тепер тут тлін і мох.
Підземний вихід до ріки. Провалля.
І кості в ланцюгах. Мабуть, тюремний льох.
ЯКИЙСЬ ЩЕ Й ЛИЦАР Є ТУТ У СТІНІ.
Любило панство кам’яні парсуни.
Колись тут жив. Тут гоцав на коні.
Ці вина пив. Любив якусь красуню.
Прикрив лице забралом кам’яним.
Надбитий янгол молиться над ним.
І стежить тихі поповзи вужа
зелено-синє око вітража.
А ЩЕ ТУТ Є, ІРЖАВЕ ПО ЛИТВУ,
мале віконце гратками в траву.
Тут мій покій, де темно як в тюрмі.
Де я ходжу, і стіни мене глушать.
А часом сплю надворі на кошмі, -
під небом сни за горло так не душать.
ЦІЇ ФОРТЕЦІ НЕФОРТУННІ БРИЛИ -
єдиний пагорб серед цих долин.
І скрізь по схилах - мов кроти нарили -
червоних, жовтих, кольорових глин.
Мені далеко видно тут згори.
Колись були тут села, хутори.
Тепер лиш мури оборонних веж.
Осипавсь гонт. Вода втекла зі студні.
І по долинах щедрих узбереж
вже не квітують села многотрудні.
Ген мріє комин, чорний від пожоги.
Усе в тернах. Бур’ян та кропива.
Малий ставочок. Чапля миє ноги.
Вночі кричить болотяна сова.
На землю душі дивляться з небес.
І риє призьбу здичавілий пес.
Ані двора. Церковці й поготів.
Лиш на узгір’ї декілька хрестів.
Оце й весь слід народу безталанного.
Гончарські печі заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол,
дорогу в рай показував мечем…
ЩО ТУТ БУЛО, ЯКІ ЩЕ БОЖІ КАРИ?
Хто спричинився до таких заглад?
То налітали турки і татари.
То облягав хотинський боркулаб.
Колись, мабуть, проходили десь тут
литовський князь Ольгерд або Кейстут.
Набудувавши кам’яних твердинь,
посівши край по всі його тополі,
тут потім рід шляхетський не один
чинив свої наїзди і розбої.
То ткав туман великодні мертвецькі.
То танцювало панство па-де-грас.
То ми шаблями брали ці фортеці,
то ці фортеці добивали нас.
ВСЕ ЗДІЙНЯЛОСЯ В БУРЯХ ЛИХОЛІТЬ.
Мете, летить, як в полі кураїна.
Лише оця фортеця ще стоїть
нездвижно, бо вона уже руїна.
Тут пил і прах, і цвіль, і порохно.
У мурах скрізь проломи і провали.
Але в пивницях є чомусь вино.
Мабуть, усі усіх тут повбивали.
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)