Володимир Шовкошитний
Я - украинец, до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его казацкой не лишили речи.
Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.
Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной прорастали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду из горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, -
Не знаю языка по правде…
Простите, сыновья, и, дочь, прости,
Прости мене, прапрадіде-козаче,
Прости мене, мій споконвічний краю,
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.
Віктор Баранов
Завжди буду носити в собі
Цю з дитинства знайому картину:
Рідний простір полів,
Гори, доли, моря, зелен-ліс
І село над Дніпром,
А у ньому - велику і світлу хатину,
Де пісень мені мати співала,
Щоб із тими піснями я ріс.
Там - найперший мій крок,
Цей початок теперішніх кроків,
Там - найпершого слова биття,
Із якого зросли найсвятіші, найвищі слова,
Найчистіші джерела,
Що влилися у дужі потоки,
Од яких у хвилини бентеги
Снаги мені знов прибува.
Час звіряє мене,
Всі чуття мої, звагу і змогу,
Час рентгеном стає, що просвічує
совість мою аж до дна.
Від батьківської хати
Ведуть навсібіч незліченні стежки і дороги.
До батьківської хати
Веде звідусіль, де б не був я, дорога одна.