Володимир Самойленко УКРАЇНСЬКА МОВА Пам’яті Т.Г. Шевченка Діамант дорогий на дорозі лежав, - Тим великим шляхом люд усякий минав, І ніхто не пізнав діаманта того, Йшли багато людей і топтали його, Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов, І в пилу на шляху діамант він найшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористо блищить, І проміння його усім очі сліпить. Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш. Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: “Відкіля нам сіє?!” |
Т.Г. Шевченко. Автопортрет. Олівець. Кінець серпня 1845 р. |
Всі біди нашого народу пішли, може, від того, що наші працівники не рішили питання мови і стали орати чужий переліг. А між тим народ, що жив тисячу літ і тисячу літ творив свою мову, і говорили нею покоління, докладаючи кожне свою цеглину, сей народ мав право сподіватися, що до нього заговорять його мовою. І той, хто се зробить, хто зуміє зібрати скарби тої мови і вернути їх самому народові в облагородженій формі, - той тим самим вжиє для своїх творів такого цементу, котрий не дасть їм розвалитися віки.
Шевченко рішив щасливо питання мови. Пішов за голосом душі. Чим би був Шевченко при іншім рішенні, - яскраво показують його російські твори. Одна й та ж сама рука їх писала. Одне серце диктувало слова - а яка безмірна різниця.
По питанню мови виринає знов питання форми, в яку ся мова буде виливатися. Що, якби Шевченко замість поезії писав прозу або драми? Маємо прозу Шевченка, маємо його драму і знов можемо сказати, що ся форма не була би властивою Шевченкові і, користаючи з неї, не став би Шевченко великим.
Отже, всі ті ступені треба перейти. Але мало знайти мову, треба і в самій мові ще знайти щось. Треба зуміти взорувати її на чистім перводжерелі; треба так її скристалізувати, аби вона лилася невисихаючим струмком, - і от Шевченко се зумів. Мало того, що він знав мову, - він знав щось більшого: знав дух мови. Знали мову й інші люди. Сучасник Шевченка Куліш, може, знав її ліпше, бо з’їздив всю Україну вздовж і впоперек, отвором стояла перед ним вся історія народу, але Шевченко знав ще й дух мови, тому міг і мав право творити. Справді, в творах Шевченка подибуємо масу слів, явно утворених Шевченком в творчу хвилину, але його «ковані» слова - дійсно ковані, від них не уймеш і до них не додаси нічого. І кождий з українських письменників кує слова, бо взагалі переживаємо тепер період творення мови, але не всім те уходить безкарно. Згадуємо славної пам’яті Старицького, котрому стільки довелося перетерпіти за кування слів. Чому? Бо чулося, що утворить чоловік десять слів, а на одинадцятім спіткнеться або, навпаки, одне утворить добре, а десять зле. У Шевченка того не чуємо. Що значить знати дух мови, я покажу хіба на прикладі.
Всі ми знаємо врочистий епічний тон наших дум. Щось величне, з криці куте, щось божественне й підіймаюче чується в них. І можна їх наслідувати двояким способом. Можна виписати характеристичні слова, вирази, комбінувати їх більш-менш зручно і зліпити, зрештою, щось подібне до дум. А можна зовсім їх не наслідувати, не ставити ні одного взятого з дум слова - і все наблизиться до первотвору далеко ближче і вірніше, ніж при першім способі. І от почитаймо Шевченка:
У недільку у святую,
У досвітнюю годину,
У славному-преславному
Місті в Чигирині
Задзвонили в усі дзвони,
З гармати стріляли,
Превелебную громаду
Докупи скликали
і т. д. до кінця.
Яка сила, яка міць залізокутих слів! І се чоловік писав не під безпосереднім подихом України, не на руїнах Січі де-небудь, а в далекім Кос-Аралі, серед пустинь киргизьких, і се, власне, сильно підкреслює, як глибоко були заложені в душу Шевченка основи українського слова, коли він на чужині потрафив ткати з них таку чудову ткань…