(Продовження. Початок у № 3 - 4)
|
|
| Козацька фортеця Домаха. Діорама. Донецький краєзнавчий музей |
Ой чим ти, мій краю, закрасився
Ця дата - 1754 рік - могла би, крім усього, служити вихідною точкою в історії церкви міста Маріуполя. Отже, в 2004 році минуло ніким не помічене 250-річчя церковного будівництва в нашому краї.
І ще. Ми рішуче відкидаємо спробу деяких місцевих краєзнавців, що, ведучи мову про події XVIII століття, підміняють поняття «фортеця Кальміус» поняттям «козацький пост на березі Кальміусу». Адже вже викладене свідчить: фортеця з гарнізоном у 500 козаків і стаціонарною церквою в ній, військовий і адміністративний центр Кальміуської паланки не є ознакою «поста» - явища тимчасового і пересувного. Положення це принципове для вирішення питання про дату заснування поселення у гирлі Кальміусу. До нього ми ще повернемось у цих нотатках.
Кальміуська паланка була найбільш віддаленою від Січі територією. Їй довелося захищати південно-східні землі Вольностей Війська Запорозького Низового від вторгнення кримських татар і ногайської орди, вирішувати непрості територіальні питання зі своїм сусідом - донськими козаками. Все це вимагало не лише військових зусиль, але й дипломатичного досвіду.
Ось, для прикладу, події лише одного 1747 року, як вони відображені на сторінках «Архіву». На захід від річки Берди - а це сорок верст від фортеці Кальміус - розпочинались землі Кримського ханства. Кримські татари і ногайці мало рахувалися з офіційними кордонами, для них головним було буйні пасовиська і наявність джерел прісної води.
У 1747 році ногайці з 60 табунами коней перейшли кордон і зайняли значну територію вздовж річок Берда, Каратиш, Зелена і Камишувата. З ними прийшло сім мурз і сто татар з отарами овець, які зайняли пасовиська вздовж Кальміусу. 19 листопада Кальміуський полковник Марко Ус отримав із Коша ордер (наказ) щодо прийняття заходів проти порушників кордону. Ось фрагмент цього ордера мовою оригіналу.
«…Крымской орды ногайцев немалое число, а с ними мурз семь, а сколько при них войска и табунов - неизвестно, да крымских же чабанов с отарами овец до ста, пришли в степь Войска Запорожского - у речки Берда, Каратыш, Каротян, Зеленую, Камышоватую, даже до Кальмиуса и на Белосарайской косе кочуют и казакам войска нашего немалые обиды и воровства делают…»
1 грудня полковник Марко Ус отримав черговий ордер, відповідно до якого він повинен був направити послів у ногайську орду з вимогою покинути землі Запорозької Січі.
У відповідь хан Арслан-Гірей погодився вивести татар з чужих земель, але поскаржився, що не має можливості контролювати їх дії.
Складнішими справи були зі східними сусідами Кальміуської паланки - козаками Війська Донського. Час від часу між ними і запорожцями виникали сутички, траплялися крадіжки, розбої. І все це через землі між Кальміусом і Міусом, на які претендувала й одна, і друга сторона.
В одній із скарг козаки кальміуської паланки писали про те, що донці «чинят запорожскому войску немалые обиды, выгоняют рыболовных казаков из Кальмиуса и Миуса речек и прочих мест…»
Справа завершилась тим, що імператриця Єлизавета Петрівна своїм указом від 30 квітня 1746 року визначила нові кордони Запорозької Січі і Війська Донського по річці Кальміус. У тому ж році по східному і західному берегах Кальміусу були встановлені прикордонні знаки. Найперший знак - земляний курган - був установлений у гирлі Кальміусу зі східного боку.
Але й після цього суперечки на кордоні продовжувались. Інколи для вирішення їх доводилося втручатися вищим інстанціям.
19 серпня 1757 року отаман Війська Донського Данило Єфремов звернувся з листом до кошового отамана Війська Запорозького про відшкодування збитків донському старшині Василю Перфілову, що йому завдав полковник Кальміуської паланки Павло Нечай. А взагалі життя на території Кальміуської паланки було неспокійне. «Дике поле» завжди було тим місцем, куди прямувала з глибин Росії «вольниця», шукаючи кращої долі. Вже тому значна кількість документів «Архіву…» стосувалася пошуків козаків, солдатів, селян-кріпаків, що, скоївши злочин, втікали у степи Приазов’я. Ось лише кілька таких документів.
7 червня 1748 року полковники Самарської і Кальміуської паланок Андрій Шрам і Григорій Якимов отримали наказ Коша про розшук і затримання злочинців, які пограбували козаків, що везли харчі із Запорожжя до Бахмута.
З0 червня 1754 року поступило в паланку із Коша розпорядження про розшук і затримання Семена Шпака, Андрія Чернецького і Яцька, звинувачених у нападі на пасіку Ведмедівського монастиря.
28 серпня 1758 року полковники Кодацької, Самарської і Кальміуської паланок отримали наказ Коша про розшук Кирила Ратченка, який утік з Бахмутського тюремного острогу.
8 вересня 1758 року затриманий козак-дезертир Микита Бірюков дав наступне свідчення: «Он же, Бирюков, сам дошел в Кальмиюсь, где тамошний полковник, узнавши про его, что он великорусский и беглый человек, объявил, что-де указами такого принимать запрещено, а, сыскавши, взят под караул и отправлен в Сечь».
1 жовтня 1758 року полковник Кальміуської паланки Андрій Вербицький доносив Кошеві про розшук і затримання дезертира - гусара Сербського полку Іоана Шевича.
Тиждень по тому, 9 жовтня, полковник Кальміуської паланки рапортував Кошеві про затримання некрасівця Микити Дубініна з товаришами. (Некрасівці - російські старообрядці, нащадки донських козаків, які після придушення повстання під проводом К. Булавіна у 1719 році перейшли з Дону на Кубань у підданство Порти). І так рік за роком, день за днем.
Як довго ждали ми своєї волі...
Фортеця Кальміус і слобода при ній були не лише військово-адміністративним, але й економічним центром Приазовського регіону.
У слободі своїми справами займалися шевці, кравці, цирульники, кушнарі, не говорячи вже про власників питущих будок та інших видів торгівлі. І не лише місцевих, але й приїжджих людей. Архівні документи свідчать:
- у 1760 році козак куреня Джереліївського П. Купка ходив у Кальміус з двома возами, завантаженими різними сукнами,
- у 1764 році київський міщанин А. Павловський був у Кальміусі з товарами,
- у 1767 році купець із фортеці Св. Дмитра Ростовського А. Самарін тримав магазин з полотном у Кальміусі.
Існувала в Кальміусі й судова влада. Про один з фактів здійснення правосуддя свідчить ось цей архівний документ: за те, що наймит Грицько Капустенко, знаходячись у нетверезому стані, поранив ножем козака Микиту Тарана, йому в самій фортеці ухвалили вирок: «1767 года, августа 8, наказан… уломлением одной ноги».
У фортеці Кальміус була й духовна влада, що розповсюджувалась і на козаків, які сиділи в зимівниках, і на тих, що жили поряд у слободі, посполитих козаків. Її здійснювала козача похідна Свято-Миколаївська церква, що розміщалася в кам’яній, критій очеретом будівлі, яка, як писав єпископ Феодосій, була «поставлена запорозьким козацтвом ДАВНО, З НЕЗАПАМ’ЯТНИХ часів». Ця церква здійснювала всі активи цивільного стану: хрестила новонароджених, вінчала жителів довколишніх зимівників, що брали шлюб, відспівувала померлих. День за днем поповнювалися могилами два козацькі цвинтарі.
У ці роки були організовані поштові дороги, що з’єднували фортецю Св. Дмитра Ростовського на Дону з фортецями Дніпровської лінії - Петровською, Захар’ївською, Олексіївською, Кирилівською, Григорівською, Микитівською, Олександрівською. Полковникові Кальміуської паланки була доручена охорона й обслуговування цих доріг у межах паланки.
На правому березі Кальміусу, за 14 верст від гирла (район сучасного селища Сартана), знаходився на переправі форпост з двома сотнями козаків. Крім того, запорожці утримували дві поштові станції на цій дорозі: на переправі через Кальчик (приблизно там, де зараз знаходиться так званий «червоний міст», по вулиці Карпінського в Маріуполі) і біля Білосарайського лиману (нині село Ялта). На кожній з поштових станцій знаходилось по вісім ямщиків з кіньми і козацька охорона.