Історичний роман*
(Продовження. Початок у № 19 - 20 за 2007 р. - № 3 - 4 за 2008 р.)
|
|
| Богун під Берестечком. М.І. Івасюк. 1919 рік |
ОЦЕ ТАКА ТЕПЕР МОЯ ОСЕЛЯ.
Душа руїн відкрита небесам.
Ще й лицар той. Над ним упала стеля.
Скришився мур. Тепер ми сам на сам.
І хто він був? Володар цього замку?
Чи граф, чи князь, убитий чи помер?
Яких родів шляхетному відламку
в якому сні приснився я тепер?
Уперся ліктем в ложе кам’яне.
І в камені цей пан ненавидить мене.
ОСЬ ТАК ЖИВУ, У КАМ’ЯНОГО ГРАФА.
Дивлюся в поле з обімшілих веж.
Моя душа як випита карафа.
Здається, я вже кам’янію теж.
Змиритись треба. Все у Божій волі.
Чого ропщу, примножую гріхи?
Я був щасливий, дякуючи долі.
Могутній був і вільний від пихи.
Я Україну визволяв із пут.
Я мав з людьми велике суголосся.
Зробив я діла, може, і не гурт.
А щось та щось мені таки вдалося.
МОЇ ПОЛКИ СВІТИ СТРЯСАЛИ,
кресали іскри ого-го!
Писарчуки універсали
писали з голосу мого.
Сам Кромвель, Кромвель з-за туманів
мені вітання слав як брат.
Дрижала Порта Оттоманів,
Молдова, Крим і Семиград!
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу.
Ходив із батьком на султана
і з Сагайдачним на Москву!
Я Польщу в Польщу пересунув.
Мав жовч і мед в каламарі.
Моїх полковників парсуни
британські пишуть малярі.
Посол з Венеції з’являвся.
Султан турецький слав дари.
Я визволяв, я визволявся!
Я міг сказати правду при
самому Богові!
Я віру
вивозив з наших бездоріж!
Не дався Яну-Казимиру.
Я скорше дуба вріжу, ніж
мене поставлять на коліна.
Мені життя не дороге.
Аби сказала Україна:
оце так гетьман! Гетьман, ге?
…А що, як справді так і скаже?
Затуманіє серед нив.
На пам’ять вузлики зав’яже,
чим перед нею завинив.
Я так як чую з днів пізніших
оте презирливе: ага,
це ж він підписувавсь - підніжок,
чиєїсь милості слуга!
Лигавсь з боярами товстими,
лукаво руки потирав.
Це ж він то з тими, а то з тими
лестив царю і туркам потурав!
Та я, аби розгризти віжки,
дійду й не до таких ошуств.
Та я не те що там підніжком -
я чортом, дідьком підпишусь!
З ляхами вип’ю море кави.
Зміняю біле на рябе.
Ну, хитрував, лестив, лукавив…
Чого добивсь?
Лиш уплямив себе!
ПРОСТИ МЕНІ, МОЯ ПРАВДИВА МАТИ,
душі моєї синій чистовід!
В моїм гербі були гармати,
по дві - на захід і на схід.
А я - мисливець, я чаюсь.
На рукаві то крук, то сокіл.
Щоб лізти згинці під руку чиюсь,
я, може ж таки, зависокий.
Ох, Кромвелю! Це б випить ґроґу.
Якщо й лукавив - не з добра.
Вибираєм ми дорогу.
І вона нас вибира.
Тобі то що? У вас - Британія.
Довкола море, й не одне.
А в нас що не сусід - братання.
Так і дивися, що вковтне.
Чи я ж своїх суміжників турбую,
що напосілись гамузом? А тпрусь!
Живу. Труджусь. Порад не потребую.
В своїй державі якось розберусь.
Так ні ж, повзуть, нема од них одгону.
Як свині, риють до моїх границь.
Лиш з України виметеш корону,
а цар вже в душу скипетром - пихиць!
І я, славетник, вершень перемоги,
я, вільний гетьман вільної землі! -
я мушу їм чубрикатися в ноги,
сквернити очі до такої тлі!
…ПИСАВ ПРОШЕННЯ, ЯК ОДИ,
у грудях стлумивши плачі.
Я знаю грамоту свободи -
її підписують мечі!
А я ламаю пера гусячі
на довгих титулах царя,
свою вогненну муку гасячи
в колодязі каламаря.
Я все спізнав, усі закони вовчі.
І чорту - на, і Богу - на.
Та найстрашніше - очі, очі! -
скажені очі Богуна.
Чоло і вічі - справи чоловічі.
А на Страшному стрінемось Суді,
Богун мені подивиться у вічі, -
що я скажу йому тоді?!
…КОЛИСЬ В ОГИДНЕ ЗБОРИЩЕ ЛАКУЗ,
розхриставшись в своїх святих обуреннях,
я кинув серце, як чирвовий туз,
єдиний козир. І зостався в дурнях.
І я спалив до щирості мости.
Сказав собі: ти хочеш перемоги?
І одімсти - так наче умасти.
І встань із мертвих - наче витяг ноги.
І хай лютує ворог навздогінці.
Бо правда що? Поможеться якраз.
Недарма кажуть: «щирі українці».
Ця клята щирість погубляє нас.
Отак скажу я на Суді Страшному.
Умру в багні, воскресну в Богуні.
Бо він - Іван. Іван - то є син Грому.
Він брат всього святого у мені.
А ви, що звикли продавати
слова і славу, хром і храм, -
мої слова ревидувати
не вам, паскудники, не вам!
Вшолопати не з вашим хистом,
який то біль в моїх словах.
Як дерево, широке листом,
шумлю в свободи в головах!
Нехай стокротно помилився,
то хана кликав, то Москву, -
о, не за себе ж я молився
і не для себе ж я живу!
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)