|
|
«Наша непокора в цім витворі стане серед степів на віки, окрасою Великого Лугу сягне...», - так писав Олесь Гончар у своєму романі «Собор» про неперевершений витвір рук людських, величний пам’ятник української сакральної архітектури XVIII століття – Троїцький собор у колишньому козацькому містечку Новоселиця, а нині Новомосковську Дніпропетровської області. Цей хрещатий у плані, дев’ятизрубний, дев’ятиверхий храм, тризаломні верхи якого сягають сорокап’ятиметрової висоти, спорудив майстер із Нової Водолаги (Слобожанщина) Яким Погрібняк у 1773-1781 роках на замовлення старшин та всього козацького товариства Запорозької Січі. Троїцький собор, як і інші дерев’яні храми межі ХVІІІ-ХІХ століть демонструє, що національні форми церковної архітектури на підросійській Україні до початку ХІХ століття динамічно розвивалися.
|
|
| Закарпаття, село Крайникове. Михайлівська церква (XVII ст.) |
Що ж вирізняє дерев’яні храми українців з-поміж інших етносів? Найвищих злетів українська дерев’яна архітектура досягла в церковному будівництві. Величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та вежі - справжні витвори архітектури і мистецтва з милого Богу дерева. І не випадково. Адже храм – не лише місце духовного спілкування людини з Богом, а й осередок громадського життя.
Дерев’яне церковне будівництво в Україні розпочалося ще до офіційного запровадження християнства. З часом воно стало масовим і справді народним. При зведенні сакральних споруд з дерева майстри зберігали традиції, стильові й композиційні принципи та архітектурні форми, заповідані предками. Основним будівельним матеріалом були соснові, дубові, грабові бруси, обтесані найчастіше на чотири канти. Використовувалися також кругляк (круглі колоди) та плениці, або плахи (круглі колоди, розрізані вздовж). Будову зводили без застосування залізних цвяхів чи інших залізних конструктивних елементів. Це пояснюється не браком заліза чи невмінням його використовувати, а мудрістю давніх будівельників: вони давно помітили, що залізні елементи, іржавіючи від вогкості, роз’їдали деревину, послаблювали міцність і жорсткість конструкцій. Тож за необхідності замість залізних з’єднувальних елементів застосовували тиблі – дубові чи букові кілочки.
Як підмурки для храмів і дзвіниць використовували вертикально вкопані в землю обрубки дубових колод – так звані стояни, або стендари. З кінця XVIII ст. церкви та дзвіниці почали ставити на кам’яні або цегляні підмурки.
|
|
| Чернігівщина, селище Седнів. Георгіївська церква (перша половина XIII ст.) |
Довговічність будь-якої дерев’яної будівлі залежить від того, наскільки надійно вона захищена від руйнівної дії атмосферних опадів. Для українського підсоння характерна досить велика кількість дощів та снігопадів, особливо в Карпатах. Тому дахи тут робили високими, стрімкими, щоб дощова вода і сніг на них не затримувалися. Вкривали дахи ґонтом - тоненькими клиноподібними дощечками, а також дранкою і тесом (тонкими дошками). Нижні частини стін додатково захищали від опадів опасанням або піддашшям. Усі відомі в Україні дерев’яні церкви належать до одного з двох основних типів: тридольного або хрещатого. Тридольний храм - найпоширеніший. Він складається з трьох основних зрубів: центрального - нави, східного - вівтаря та західного - бабинця. Такі церкви бувають одноверхими і триверхими. Хрещаті храми, як правило, центричні, п’ятизрубні або дев’ятизрубні. Вони мають непарну кількість верхів - один, три, п’ять, дев’ять.
Серед уцілілих дотепер дерев’яних церков знаходимо і найпростіші типи, подібні до хат чи навіть комор, і водночас – найрозвиненіші, такі як Троїцький собор у Новомосковську. Дерев’яна церковна архітектура так само різноманітна, як і природа України: високі, неначе смереки, бойківські церкви, витончені лемківські, винятково гармонійні подільські, присадкуваті галицькі й волинські, а також найвищі, багатозаломні - у східних регіонах, де вони колись височіли вежами серед степу.
Зумисне підкреслюємо «колись», бо цей мистецький феномен всесвітньо-історичного значення зникає на очах. Пам’ятки дерев’яного будівництва є найбільш вразливою частиною національної культурної спадщини. Вони гинуть від води, вогню, жуків-короїдів і шашелів, а найбільше – від людської недбалості та байдужості, безкультур’я і вандалізму. Деякі з пам’яток зруйновано під час світових воєн. Та найбільше шедеври церковної архітектури постраждали від войовничого безбожництва комуністичного режиму з 1920 до 1988 року.
|
|
| Львівщина, село Ясениця Замкова. Дзвіниця Михайлівської церкви (XVIII ст.) |
Відомий дослідник архітектурної спадщини, член ІСОМОК (Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць) Віктор Вечерський у новій своїй книзі «Українські дерев’яні храми», наводить факти системного нищення церков. Руйнували не тільки старовинні храми, а й їхнє відтворення, креслення в музеях, архівах та бібліотеках. Тому ми, мабуть, ніколи не зможемо усвідомити справжніх масштабів тієї історико-культурної катастрофи, якої зазнала Україна в ХХ столітті. Жертвою політичного вандалізму стала й невелика дерев’яна церква на Івано-Франківщині Параскеви П’ятниці із дзвіницею в селі Космач Косівського району. Дерев’яний греко-католицький храм гуцульського типу був збудований 1718 року. За народними переказами, в цій церкві часто бував ватажок карпатських опришків Олекса Довбуш. Він давав гроші на іконостас та на відбудову храму. Тому люди ще називали цю церкву «Довбушівська». У ній на початку 60-х років минулого століття кінорежисер Сергій Параджанов знімав епізоди свого відомого фільму «Тіні забутих предків». Наприкінці 1960-х років закрита церква занепала, її не взяли під охорону держави, тож над нею нависла загроза знищення. Громада села наполягала на створенні тут музею Олекси Довбуша, а влада хотіла знищити храм. Так розпочалася боротьба за Довбушеву церкву. Не випадково дисидент Валентин Мороз назвав це село «бастіоном українського опору». Не тільки місцеві жителі, а й відомі письменники, художники, історики, музейники відстоювали церкву. Після втручання заступника голови Ради Міністрів УРСР Петра Тронька до Космача прибула бригада майстрів із будівельними матеріалами. Після погрому української культури й масових арештів 1972 року церкву лишили напризволяще. У 1975 році її підпалили. Місцевим жителям вдалося загасити вогонь, але 1983 року її знову підпалили – церква і дзвіниця згоріли дотла.
Як тут не пригадати слова Олександра Довженка: «У чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі».
Найболючіше те, що і в незалежній нашій державі не покладено кінець вандалізму проти старовинних дерев’яних церков. Мистецтвознавець Віктор Вечерський не без болю говорить: «Ми втратили пам’яток архітектури більше, ніж за часів Першої та Другої світових воєн разом узятих!» Тільки 2006 року згоріло шість церков на Львівщині, Івано-Франківщині та Буковині. А 7 січня 2007 року, в перший день Різдва Христового, згоріла дерев’яна Миколаївська церква 1864 року в селі Волошки Ковельського району Волинської області. Поряд розташоване село Колодяжне – родовий маєток Косачів. Там не було свого храму, тож вони відвідували саме волошківський. У ньому батьки Лесі Українки хрестили трьох свої дітей – Оксану, Ісидору та Миколу, до речі, хрещеним батьком останнього був Микола Лисенко. Ходила до тієї церкви й Леся Українка.
|
|
| Свято-Троїцький собор у Новомосковську, описаний у романі О. Гончара «Собор», перший на Дніпропетровщині храм, який збудований без жодного цвяха |
Через місяць, 7 лютого 2007 року, згоріла дерев’яна Богоявленська церква 1848 року в селі Добрівляни на Івано-Франківщині. Дивною є майже щомісячна ритмічність і послідовність цих пожеж. Складається враження, що хтось цинічно й неухильно виконує план зі «звільнення українського народу від непосильного для нього тягаря – його власної історичної та культурної спадщини».
Про безбожне ставлення до сакральної спадщини свідчить і такий факт, про який нещодавно повідомила газета «Урядовий кур’єр». Дерев’яну церкву Пресвятої Трійці УКГЦ у місті Жовква, збудовану у 1720 році, обікрав 39-річний безробітний житель Дніпропетровської області. Укрінформ з посиланням на ЦГЗ ГУ МВСУ у Львівській області повідомив, що здобиччю злодія стали гроші – майже 900 гривень. Проте далеко винести вкрадене не вдалося. Церковному крадію на подвір’ї церкви відмовили ноги, і перехожі доставили його до приймального відділення Жовківської лікарні.
У числі приречених були Георгіївська церква у Седневі та церква, збудована за волею і коштом останнього кошового Петра Калнишевського. Та їм пощастило. У 2000 р. Віктор Ющенко особисто патронував відновлення Георгіївської церкви в Седневі, а через рік зайнявся церквою Калнишевського в Пустовійтівці - в рідному селі останнього гетьмана, що на Сумщині. 1929 року церкву закрили, розібравши наполовину. Тут згодом влаштували клуб, потім магазин, склад, пункт склотари, зрештою – лишилась пустка. Як пам’ятка архітектури Троїцька церква вважалася цілком втраченою, доки 1987 року її, напівзруйновану, знайшов та ідентифікував Віктор Вечерський. 2001 року за сприяння тодішнього прем’єр-міністра України Віктора Ющенка – земляка Петра Калнишевського – на рештках церкви провели консерваційні роботи. Згодом цю пам’ятку вдалося врятувати завдяки наполегливості вже Президента Віктора Ющенка. Наприкінці 2006 року вона постала у своїй давній красі.
|
|
| Місто Кам’янець-Подільський. Хрестовоздвиженська церква (XVIII-XIX ст.) |
Дивом збереглася одна з найдавніших церков на Волині – церква святого Михайла. Вона була збудована ще у 1650 році в селі Острів, неподалік Берестечка. За переказами, в цій святині молився перед боєм Богдан Хмельницький.
На превеликий жаль, не всім сакральним дерев’яним спорудам посміхнулася доля. Тільки за часи незалежної України втрачено понад сотню унікальних дерев’яних церков XV – XIX століть. Лише на Закарпатті років понад сто тому було чимало дерев’яних церков. Нині залишилося сто двадцять. І майже всі вони в аварійному стані. Наприклад, дерев’яному храму в Сокиринцях Хустського району вже є понад триста років. Ця церква – одна з чотирьох готичних на Хустщині. Але коли на цьому храмі востаннє змінювали дах, селяни не пригадують. Це могло бути наприкінці 60-х років минулого століття. Лихви на дахівці почорніли, дах протікає, стіни почали руйнуватися, а грошей на ремонт і реставрацію ні у місцевої громади, ні в районній казні немає. Але навіть коли і знаходяться кошти, то нерідко замість традиційних дахів храми покривають жестю, стіни обшивають пластиковою вагонкою, що пришвидшує руйнування храмів, яким немає ціни. Тепер найстарішими на Закарпатті є дерев’ні церкви XV століття у селах Середнє Водяне та Колодне відповідно Рахівського та Тячівського районів.
|
|
| Закарпаття, село Ясиня. Вознесенська церква (XIX ст.) |
Українські дерев’яні храми – прекрасні і автентичні пам’ятки, в яких, напевно, найбільше виражені національні риси архітектури, живопису та скульптури, - зовсім не заслуговують такого ігнорування, яке наразі присутнє. Козацькі церкви Лівобережжя, храми Поділля, шедеври закарпатської дерев’яної готики, за свідченнями авторитетних не тільки вітчизняних, а й зарубіжних вчених Баністера Флетчера, Девіда Бакстона, Йозефа Стржговського, не мають аналогів серед народів світу. Навіть серед найближчих до України сусідів: словаків, поляків, росіян. І науковці вкрай занепокоєні і застерігають: може так статися, що навіть вцілілі дерев’яні сакральні споруди можуть залишитися лише в описах та, можливо, ще у реконструкціях у музеях просто неба: у Києві, Переяславі-Хмельницькому, Львові, Чернівцях, Ужгороді та в селі Крилос поблизу Івано-Франківська. А іще залишаться на світлинах завдяки справжнім патріотам, cайтовласникам Петру Власенку («Україна. Фотопрогулянки»), Артему Свиридову («Око». Архітектура і краєзнавство України), Сергію Кофіренку («Подорожі Україною»), Роману Маленкову («Україна Інкогніто»), Олені Крушинській – автору проекту «Дерев’яні храми України». А поки що дзвони дерев’яних храмів б’ють на сполох, закликаючи всіх нас зробити все, щоб зберегти мистецький феномен українського дерев’яного сакрального зодчества для наступних поколінь.