|
|
| Директор Інституту радників Гетьмана УРК у Харківській області Микола Мазепа біля пам’ятника закатованим козакам |
Цим планом передбачено багато серйозних заходів на теренах Полтавської, Чернігівської, Дніпропетровської, Харківської та Запорізької областей. На наш погляд, поза увагою цього плану залишилася ще одна подія, яка сталася на теренах Сумської області і набула назву «Катівня в Лебедині». А між тим, саме події в Лебедині, як і різанина в Батурині, в значній мірі пояснюють, чому багато козаків не підтримало гетьмана Мазепу, а деякі з тих, що підтримали, відійшли від нього, налякані жахами цих подій.
Як свідчать історичні джерела, цар Петро І, перебуваючи у Лебедині (теперішня територія Сумської області), створив сумнозвісну слідчу канцелярію, куди звозили прихильників гетьмана Мазепи і піддавали їх надлюдським тортурам та знущанням.
Дослідники гетьманства Мазепи Ілько Борщак та Рене Мартель у своїй книзі «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» пишуть: «Страшна «канцелярія амбасадорів», яку краще можна було назвати «царською кімнатою мук», розташувалась у Лебедині біля Харкова. Довго з покоління у покоління передавали собі українці тихцем жахливі описи про те, що тоді діялось у Лебедині. Там постав окремий цвинтар, який народ охрестив «цвинтарем гетьманців». Люди ніколи не знали і вже не знатимуть точного числа похоронених там жертв. Тільки архіви і хроніки тієї доби зберегли ще подробиці варварських мук, які вигадувала садистична уява Петра. На те, щоб тероризувати Україну, він мусив ужити кривавих варварських засобів, які Москва дістала в спадщину від Азії. В усіх цих справах цар давав точні інструкції…»
Підставою для катування та тортур став «Указ войсковой старшине, ушедшей с Мазепой к шведам» від 1 листопада 1708 року царя Петра І: «А буде кто по сим нашим, великого государя, указом, забыв страх Божий и присягу свою к нам, великому государю, и целость отчизны своей от него, вора и изменника Мазепы, и от неприятеля нашего не отстанет и к нам, великому государю, не возвратится во время месяца, то есть декабря по первое число 1708 г., тех объявляем изменников наших и отчизны вашей. И будут их чины и маетности и пожитки их отобраны и розданы верным за службы их. Також жены и дети их взяты и сосланы будут в ссылку. А кто из них пойманы будут, и те, яко изменники, казнены будут смертью без пощады».
Микола Маркевич, у своїй книзі «История Малой России» так описує ці події: «Подозреваемые в усердии к Мазепе, все, не явившиеся на Глуховскую Раду, были истребованы в Лебедин — пытка и казнь была их участью. Вот описание происшествия, заимствованное от слова до слова у Архиепископа Конисского:
«Казнь сия была обыкновенная Меньшикова ремесла: колесовать, на кол сажать; а самая легчайшая, почитавшаяся за игрушку, вешать и головы рубить. Вины их изыскивались от признания их самих, и тому надежным средством служило препохвальное тогда таинство — пытка, которой догмат и поныне известен из сей пословицы русской: кнут не янгел, души не вынет, а правду скажет; и которая производима была со всею аккуратностию и по указанию Соборного Уложения, сиречь: степенями и по порядку— батожьем, кнутом и шиною, то есть разженным железом, водимым с тихостию и медленностию по телам человеческим, которые от того кипели, сваривались и воздымались.
Прошедший одно испытание, поступал во второе; а кто всех их не выдержал, таковый почитался, за верное виновным и веден на казнь. Пострадало таким образом, не превозмогших пытки, до девятисот человек; число сие, быть может, увеличено; но, судя по кладбищу, отлученному от Христианского и известному под названием Гетманцов, должно заключать, что зарыто их здесь очень немало».
Знаходимо згадку про катівню в Лебедині і в «Історії Русів», яка вперше була видана у 1846 році, коли ще ці події не були запилені часом. Про події в Лебедині пише архієпископ Філарет (Гумілевський) у своїй книзі «Историко-статистическое описание Харьковской епархии»: «По местным сведениям, могила Гетьманцев ныне находится в саду одного из прихожан Вознесенской церкви, в 300 саженях от бывшего городского вала; возвышенная насыпь простирается более чем на 10 саженей в длину и ширину; местами на этой насыпи оказываются провалины и по временам во время построек выкапывались человеческие кости».
За безвинно пролиту кров, за тортури над людьми Всевишній покарав царедворця. Меншиков при житті бачив нещасливу долю своїх близьких. Одна дочка колись могутнього фаворита батрачила прачкою, інша – ключницею. Сам Меншиков став вигнанцем і поневірявся в Сибіру. Йому довелось власними руками вирити могилу у тундрі для своєї дружини, яка спочатку осліпла від сліз і горя, а потім померла. Для самого Меншикова життя закінчилося на безлюдних берегах сибірської річки Сосви близько шістдесят третього градуса північної широти.
Безумовно, якщо різанину в Батурині ще можна якось пояснювати, посилаючись на штурм міста, то катівня в Лебедині сьогодні уособлюється з діяльністю гестапо у роки Великої Вітчизняної війни. Але ж то були фашисти. А чим можна пояснити катування, здійснені нашими православними братами?
Можно не пояснювати, а стверджувати, що цього взагалі не було. Прихильниками цієї тези активно використовується книга Миколи Ульянова «Происхождение украинского сепаратизма». Не вдаючись у характеристику цієї книги, що має яскраво виражений антиукраїнський характер, треба зазначити, що, описуючи боротьбу українського козацтва за незалежність України, автор все ж таки не зміг обійти тему різанини в Батурині та катівні в Лебедині.
Говорячи про ці події, Микола Ульянов пише, що в Батурині і Лебедині ніякої різанини та катування не було, а все це видумав гетьман Мазепа, який ненавидів Меншикова. Далі автор взагалі вказує, що Петру та Меншикову не було необхідності страчувати людей за підозрою в співчутті гетьманові тому, що число однодумців Мазепи обмежувалося нікчемною жменею наближених і історики не знаходять ні приписуваної Меншикову українофобії, ні перерахованих жорстокостей.
При цьому автор не посилається на жоден документ і не називає жодного прізвища «істориків».
Протягом багатьох сторіч ці події замовчувалися, хоч кожен сьогоднішній мешканець Лебедина може показати «цвинтар гетьманців» і хрест на вулиці Прикордонній, встановлений безвинним жертвам тортур. Тільки сьогодні робляться перші кроки, щоб дати належну оцінку цим подіям. Як заявив сумчанин Володимир Бугрій, заступник декана історичного факультету, міська влада розгляне питання про перейменування вулиці Прикордонної на вулицю Івана Мазепи та планує в цьому році вирішити питання щодо встановлення пам’ятника на «гетьманському цвинтарі».
Ця тема потребує свого подальшого дослідження, проведення належних археологічних розкопок. Саме це дасть змогу у повному обсязі відтворити всі історичні події, всі обставини, пов’язані з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи проти московського царя Петра І, дати їм належну оцінку, щоб трагедії Батурина і Лебедина не були забуті і ніколи не повторились у майбутньому.