Газета „Україна козацька” час від часу мандрує українськими містами і селами, розповідаючи про історію та життя вулиць і площ, які названі на честь козацьких героїв. На жаль, такі є не в кожному населеному пункті, навіть на територіях, тісно пов’язаних з козацтвом. Можливо, тому, що ми погано знаємо свою історію, яку імперські, спочатку російські, а потім радянські, історики перекручували, замовчували, писали під себе. Взяти хоч би Дике Поле, територію нинішніх Луганської, Донецької, частини південних областей. Імператриця Катерина II заклала у наш менталітет міну уповільненої дії, бо переконала, що Дике Поле було безлюдним, відвойованим у диких кочових орд. Насправді це не так, Схід і Південь України були хоч малолюдними, та заселені дуже давно, і українці, козаки ніколи не полишали цих місць. Тож коли почалася московська колонізація східних і південних територій, російським військам траплялися на шляху готові міста. Луганськ був заснований запорожцями і називався Кам’яним Бродом, Одеса – то Хаджибей, Вознесенськ Миколаївської області – Соколи, Первомайськ Миколаївської області – Орлик, Маріуполь Донецької області – Домаха. Перелік можна продовжувати і продовжувати. Але хитра імператриця, що знищила Запорозьку Січ і наказала навіки забути навіть слово козаки, вирішила витравити з людської пам’яті й назви сіл та міст, заснованих запорожцями. Місцеве населення противилося нововведенням Катерини й відмовлялося вживати нові, чужі, назви. Тож тут знову пішли на хитрість. Наприклад, навколо містечка Соколи росіяни поставили варту. Коли хтось їхав у місто, його запитували, куди прямуєш. Якщо подорожній відповідав, що у Соколи, його не пускали і завертали назад. Право проїзду отримував той, хто говорив, що їде до Вознесенська.
Де силою, а де хитрістю Катерина перейменувала сотні населених пунктів на Сході та на Півдні України, а її літописці повернули історію так, наче цих міст ніколи не було і їх заснувала цариця. Про те, що хитрість удалася і ми, відкидаючи історичні факти, сліпо віримо тому, що говорив і писав „старший брат”, свідчить і встановлення в Одесі пам’ятника Катерині, як засновниці міста, а Маріуполь святкує дату свого заснування не від реальної дати, а від року переселення сюди Катериною греків, вірменів з Криму. Необхідно нагадати, що тоді, у 1780 році, запорожців виселили з їхніх земель, де вони заснували форпост ще на початку XVII століття, а землю і будівлі передали новоприбулим. Навіть у козацькій церкві вихідці з Криму довго правили Божу службу.
Прийшов час повернути нашим містам історичні назви, точно, керуючись не політичними уподобаннями, а історичними фактами, встановити їх дати заснування, встановити у козацьких містах і селах меморіальні дошки, пам’ятники козакам, назвати їхніми іменами вулиці сіл, міст. Щоб кожен з нас знав, на якій він землі живе, хто прославив її, хто поклав за неї своє життя.
Володимир Демидко,
м. Старобільськ,
Луганська область