(Закінчення. Початок у №№3-6)
Пам’ятник українським козакам на місці фортеці Кальміус, відреставрований козаками УРК |
Ще раз повернемось до дискусійного питання: то «ФОРТЕЦЯ Кальміус» чи всього лише «ПОСТ на річці Кальміус»? Хіба міг би «ПОСТ» впоратися зі всіма тими функціями, які наказано було Кошем виконувати гарнізону фортеці - центрові Кальміуської паланки (у попередній публікації матеріалу просимо замість «Маріупольська паланка» читати «Кальміуська паланка»)? Після викладеного (а це лише мала частка того, що фактично робилося) питання звучить чисто риторично.
Останні десять років склалися для Кальміуської паланки та її населення вкрай трагічно.
У 1768 році розпочалася ще одна російсько-турецька війна за вихід імперії до Чорного моря. Роком пізніше кримські татари здійснили останній набіг на південні землі України.
Влітку 1769 року татарські і ногайські загони з’явилися на землях Кальміуської паланки. Вони зруйнували і спалили всі зимівники в окрузі, а потім оточили фортецю Кальміус. Розпочався штурм укріплення. Але сили були нерівні. У бою загинув увесь гарнізон фортеці на чолі з полковником. Збережемо в пам’яті цей приклад мужності і героїзму наших попередників!
Російсько-турецька війна завершилась у 1774 році підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору. Територія Запорозької Січі, в тому числі й Кальміуська паланка, була включена до складу Російської імперії.
У 1775 році у зв’язку з ліквідацією Запорозької Січі припинила своє існування і Кальміуська паланка, на її землях був утворений Кальміуський повіт. Через кілька місяців його перейменували у Павловський.
Здійснилась «громадянська страта» козацького поселення, щоб, як того вимагала Катерина ІІ, зникли «на будущее время и названия запорожских казаков».
Отже, зробимо ще один підсумковий висновок: Катерина ІІ - не засновниця козацького поселення в гирлі Кальміусу, а, скоріше, його згубниця. А за це, як відомо, пам’ятники не ставлять. Скоріше навпаки - руйнують…
Та наперекір царській волі життя в Кальміуській слободі продовжувалось. Архівні документи свідчать: на 1 січня 1778 року тут було «поселено купцов - 4 мужчины и 3 женщины, мещан - 11 мужчин и 5 женщин, цеховых (ремесленников) - 22 мужчины и 8 женщин, дворовых людей (слуг) - 3 мужчины и 1 женщина». Та і в «забродье» (на рибній ловлі) рахувалося 328 чоловік. Відновилася служба в Свято-Миколаївській церкві, священиком якої був призначений Іоан Філіпов.
Як і раніше, на торговій площі збиралися багатолюдні ярмарки. Сюди знову проклали шлях українські чумаки, вони привозили на продаж хліб і купували рибу і сіль.
Але вже наступного року всім жителям Кальміуської слободи звеліли негайно залишити поселення із 55 справними будинками та іншими спорудами. Всі вони переселялись на землі колишньої Самарської паланки. За будівлі «у прежде живших там малороссиян» царська казна заплатила їх власникам досить-таки велику для тих часів суму - 2519 рублів 90 копійок.
26 липня 1780 року у безлюдну Кальміуську слободу прийшло три тисячі православних греків - переселенців з Кримського ханства. 15 серпня митрополит Ігнатій Газадінов відправив подячну службу у колишній козацькій церкві.
В історії поселення, що було названо тепер містом Маріуполем, розпочалася нова глава - ГРЕЦЬКА. На той час місту ішов уже сорок шостий рік. Про це нагадує пам’ятний знак - «КУБ», що його поставили сучасні козаки-реєстровці на місці Кальміуської фортеці…
Ось лише б дату на гербі міста виправити: «Маріуполь заснований у 1734 році, місто - з 1780 року». Уже який рік навколо цього очевидного факту точаться в Маріуполі словесні баталії. Дуже вже протягом століть вкорінилась у світогляді певної частини мешканців міста настанова Катерини ІІ - «Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и названия запорожских казаков».
Чи не час здати в архів історії ці зловорожі слова?..