|
|
| Екологічний патруль реєстрових козаків на ріці Інгул |
Землі сучасної Кіровоградщини та областей, котрі розташовані південніше, значний час були своєрідним покордонням із Річчю Посполитою, вони і стали ядром тих теренів, де на зламі XV-XVI століть зародилось запорозьке козацтво. Пізніше Богдан Хмельницький сказав, що козацтво склалося з "людей, що холопства не витримали й пішли в козаки". Недарма слово "козак" у тюркських мовах означає "вільна людина".
Зважаючи на постійні ворожі напади та відсутність надійного захисту, козаки згодом самі створили свої збройні сили, козацький військовий орден, що взяв на себе одну з основних державних функцій - захист рідного краю. Згодом козаки у пониззі Дніпра створили власну систему укріплень, що дістала назву Запорозька Січ і стала центром своєрідної козацької республіки.
Виникнення запорозького козацтва взагалі і Запорозької Січі зокрема мало величезне історичне значення. Український народ у запорожцях знайшов моральну, матеріальну та військову опору у своїх багатовікових визвольних змаганнях проти чужоземних загарбників. Адже саме Січ і козацтво відіграли провідну роль у Визвольній війні українського народу 1648-1654 років та й у всій історії України XVI-XVIII століть.
У зазначений проміжок часу стрижень українського етносу становило козацтво. У Європі українців називали "козацькою нацією", а Україну - "країною козаків". Олександр Герцен писав: "Україна була козацькою республікою, у підвалинах якої лежали демократичні і соціальні засади". І це дійсно було так, адже запорозьким козаком, незалежно від національності чи матеріального становища, міг стати всякий, хто був вільною людиною, неодруженим, володів українською мовою, був православним і отримав на Запорожжі військову підготовку не менше як сім років.
Українське козацтво, таким чином, було не чим іншим як різновидом лицарства, яке було суттєвим елементом, що відрізняло середньовічний захід від східних деспотій, для яких воно не властиве.
Потому, як з'ясовувалось, що новобранець у козаки відповідає всім умовам прийому до "ордена" запорожців, він вносився до військових списків і обирав собі курінь. У різні часи існування Запорозької Січі там була різна кількість куренів. В останні часи існування Січі, у XVIII столітті, їх було 38. З початку існування Запорожжя курені були свого роду земляцтвами. Тобто об'єднували вихідців з тієї або іншої місцевості і носили відповідну назву. Вихідців із земель сучасної Кіровоградщини об'єднували Крилівський та Калниболотський курені. Переважна більшість прихідців ішли на землі Вольностей і займались там господарською діяльністю в силу своїх уподобань чи умінь.
Дослідники козаччини описують, як на раді відбувався розподіл земель на Січі. По закінченні служби, яку правив настоятель січового храму, кошовий отаман оголошував товариству мету зібрання:
- Пани молодці! Тепер у нас Новий рік, і належить нам, за древнім нашим звичаєм, провести перерозподіл між товаришами всіх річок, озер, урочищ, звіриних та рибних ловель.
Після цих слів виступав наперед військовий писар, що завчасно розписував усі угіддя на маленьких папірцях, клав їх усі до шапки, перемішував і пропонував курінним отаманам розбирати ярлики. Потім писар складав документа, в якому вказувалось, що якому куреню дісталось. Суперечок не виникало. Так ділилася вся земля запорозьких козаків від витоків річки Самари до верхів'я річки Конки. І від порогів Дніпра до витоків річки Бога (Південного Бугу), у тому числі, звісно, і терени сучасної Кіровоградщини.
Поява козаків у майже диких степах значно оживила південноукраїнські степи. Козаки розорювали цілинні землі, що заросли високою густою травою та тернівником, прокладали шляхи, будували мости, засновували поселення... Землі, контрольовані січовим товариством, згодом дістали назву Вольностей Війська Запорозького, до яких як невід'ємна складова частина увійшла, зокрема, і сучасна територія Кіровоградської області. Здебільшого на теренах сучасної Кіровоградщини козаки займалися господарською діяльністю. Більшість козаків та їхні родини мешкали на землях Війська Запорозького, адже сімейні козаки допускалися у Січ лише за умови, що їхні родини мають жити на віддалі від столиці, у слободах, зимівниках та хуторах. Спочатку хутором називалося стаціонарне житло, а зимівником - тимчасове, тобто споруджене на зиму. Причому великі зимівники, особливо за часів Нової Січі (1734-1775 роки), нерідко об'єднували по декілька, а то й по кілька десятків господарств. Одним з таких великих був зимівник запорожця Тресяги, у якому було до 40 господарств. Пізніше на його місці виник Новомиргород.
Січові козаки, що приїхали на зимівник, повинні були, не злізаючи з коней, тричі прокричати "Пугу!" Господар, почувши цей крик, двічі відповідав. На це приїжджі знову кричали: "Козак з лугу!" Господар питав: "А з якого лугу - чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, йди до кругу!" Після цього, придивившись до вершників і переконавшись, що це дійсно січові козаки, господар зимівника кричав: "В'яжіть коней до ясел та просимо до господи".
Потім запрошував приїжджих сідати на лави й пропонував їм різні почастунки: напої, страви. Весело погулявши кілька днів, гості врешті збиралися від'їжджати, дякували привітному господареві за гостину: "Спасибі тобі, батьку, за хліб, за сіль! Час уже по куренях роз'їжджатися, до домівки, просимо, батьку, і до нас, коли ласка".
У межах сучасного Кіровограда запорозькі зимівники почали виникати вже з другої половини XVI століття. Саме від зимівника запорозького козака Степана Лелеки веде свій родовід одне з сучасних кіровоградських передмість - Лелеківка. Існує гіпотеза, що саме від козацьких зимівників виникли також поселення Ковалівка, Балка.
Майже одночасно із запорозькими зимівниками, що виникли на терені сучасного обласного центру, на місці зимівника козака Онуфрієнка був заснований населений пункт (слобода) - сучасне селище Онуфріівка. Неподалік від нього козацький отаман Бут поклав початок поселенню, що довгий час так і називалось Бутівкою. Зараз воно відоме як Павлиш. Щоосені в Онуфріївці і Бутівці відбувалися ярмарки.
Також на теренах сучасної Кіровоградщини з першої половини XVII століття відомі такі населені пункти, як Кам'янече Новоархангельського району, Бірки і Стара Осота Олександрівського, Олександрівка, Андрусівка (сучасна Велика Андрусівка) Світловодського району, де свого часу існував багатий зимівник запорожця Андруся, Качучинка (зараз відома як Хащувате Гайворонського району), що виникла ще у XVI столітті, та Лебединка Голованівського району, перша писемна згадка про яку датується 1672 роком.
(Далі буде)