(Закінчення. Початок у №3-4)
Привиди Антонієвих печер
Інформація про дивовижні явища в печерах хвилює вже не одне покоління дослідників із різних міст України.
“Чудеса були помічені понад тридцять років тому, коли ми, члени міської спелеологічної секції, розпочали дослідження цієї унікальної підземної пам’ятки”, – розповідає Володимир Руденок – професійний археолог із багаторічним досвідом самостійних розкопок, завідувач відділом печер Чернігівського національного архітектурно-історичного заповідника “Чернігів стародавній”. – Уже на перших етапах роботи я і мої колеги почали помічати якісь незрозумілі явища: то в повній тиші чувся якийсь звук, то ніби запах ладану, то з’являлося відчуття, що хтось стоїть за спиною і дихає в потилицю (саме це відчуття було найскладніше пояснити). Пов’язати все це зі страхом не виходило, оскільки ми всі вже мали солідний досвід роботи не лише в Антонієвих печерах, а й у багатокілометрових карстових лабіринтах Західної України та Криму. Тому намагалися знайти земне пояснення цим дивним явищам, не виключаючи навіть присутності поблизу якоїсь печерної релігійної секти, оскільки традиції печерного культового печеропроживання в Чернігові і його околицях мали місце ще в 50-ті, всупереч забороні властей. Однак те, що сталося 7 лютого 1970 року, змусило мене змінити своє ставлення до дивних явищ. Ми тоді працювали на Нижньому ярусі комплексу, зовнішні двері були на замку, електрики в печерах не було, копали при свічках та ліхтарях. Коли світло скінчилося, я пішов узяти недопалки свічок, які я зберігав за вівтарем церкви Миколи Святоші.
Рухаючись у повній темряві, я побачив те, чого не могло бути – біля келії Антонія стояла людина в довгому темному одязі. Я подумав, що це галюцинація, стало якось не по собі, але я швидко подався за покладеними мною недопалками. Здивуванню не було меж, коли недопалків на звичному місці не виявилося… Назад знову довелося повертатися в темряві. І на зворотньому шляху я знову побачив того ж самого чоловіка на тому ж місці. Усе виглядало цілком реально, крім одного – в абсолютній темряві бачити будь-кого було неможливо.
Пізніше службове становище дало мені змогу аналізувати поведінку відвідувачів печер. І внаслідок тривалих спостережень склалося переконання, що люди в печерах часто піддаються впливу якихось невідомих сил: у когось збудження змінювалося різким пригніченням, у інших навпаки, хтось скаржився на головний біль, а в інших у печерах переставало боліти серце.
Пригадую одну невдалу спробу пошуку (з допомогою електромагнітних приладів) поряд з відомими печерами невідомих досі підземель. Розкидавши по всьому комплексу мережу проводів і датчиків, фахівці “промацали” кожен сантиметр стін, долівок і склепінь, відмітивши ряд аномалій, найяскравіше виражена з них фіксувалася в галереї від церкви Миколи Святоші вглиб гори. За передбаченнями, це могла бути порожнеча, ми раділи в очікуванні успіху і нового відкриття. Але після розшифрування показників приладів у лабораторних умовах отримали невтішний результат: видана інформація не піддається науковому поясненню… Ми були змушені задовольнитися припущенням про наявність потужної аномалії в тому районі Болдиних гір, де преподобний Антоній влаштував монастир. І це виглядає логічним, оскільки для храмів і монастирів у давнину обирали місця з підвищеною енергетикою, де б люди відчували дію незрозумілих природних факторів, що викликають душевний трепет.
Використавши ще раз у рамках своїх можливостей фахівців із різних галузей науки (в тому числі вчених-геофізиків із Дніпропетровська) для того, аби наблизитись до розгадки таємниць, отримав результат: усі дослідники одностайні в тому, що Антонієві печери мають вплив на людей, причому найвідчутніший він у церкві Миколи Святоші (до постригу це Луцький князь Святослав, син Чернігівського князя Давида, мощі якого нині зберігаються в Києво-Печерській лаврі).
Найцікавіші, на мій погляд, пригоди сталися влітку 1995 року. У той час на території монастиря велися археологічні роботи, було чимало співробітників, студентів істфаку і допитливих відвідувачів. Коли я прийшов на роботу, вони всі жваво обговорювали біля входу в печери свіжу новину – по галереях печер ходить якийсь монах, його бачили майже всі, назад він не виходив. Обшукавши печери, ми нікого там не знайшли. А 16-го і 23-го серпня того ж року, після 15-ї години, у тупиковому ході біля церкви Миколи Святоші з’явився густий туман, у якому явно виднілася то фігура монаха, то бородате обличчя, то інші обриси. Видіння затримувалося на годину-півтори (його спостерігало чимало людей, навіть художник Володимир Зінченко робив малюнки, а інші намагалися фотографувати), а потім зникало, залишаючи газово-світловий ефект.
Який же з усього цього випливає висновок? А ось висновку поки що й немає. Є лише віра, що колись феномен Антонієвих печер буде розгадано.