Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-6 за 2008 р.)
ДЛЯ СЕБЕ - ЖИВ БИ Я В СУБОТОВІ,
в ставку розводив коропів.
Та й чорт із нею, із свободою,
щоб я за неї так терпів!
У мене жінка дебеленна,
у мене коні - ігиги!
Тугі, як пазуха Гелени,
стоять в полях мої стоги.
У мене вулики і волики,
у мене займищ і толок!
У мене вороки і сволоки,
і хата, взята на кілок.
Такий жупан. Такенна шапка!
І скрині ковані, ая.
Тартак. Гамарня. Зеленаста жабка
у копанці - і та моя.
Така ж моя, така ж моїсенька!
А ріки - медом, молоком.
На колодках дівує пісенька,
а я підперся кулаком.
Чого мені? Вірнопідданець,
плету життя з повільних діб.
Богдан Хмельницький, хуторянець,
домодержавець, власник дібр.
МОГЛА Б І ХИТРІСТЬ ТУТ ПРИДАТИСЬ.
Доскочив би у панства похвали.
Якби я тільки захотів продатись,
мені б за мене дорого дали.
Ти йому шануваннячко,
він тобі пануваннячко.
Та ще і ґудзі з золотого дроту
поначіпляють на підлоту.
І ніякий Чаплинський не одніме у тебе хутір.
І ніякий Потоцький не захоче голову відрубати,
якщо вона порожня, як горіх-дутель.
Господи, чого ж ти не дав мені голову,
порожню, як горіх-дутель?
А що ж це мені за пики корчить вишневий бутель?
Який же я там столикий! -
то малий, то великий.
Настовбурчені брови, на лобі кривуля,
хмуровоке барило, і ніс як багруля.
Щось обрезкле і тмасте, -
якої ж я масти?
Сивий, голубе, сивий…
А он же, он, у сутіску вишень -
такий чорнявий хлопець-хорошень!
Хмелений сонцем, чупер на брову.
Коли ж надбав я пику цю криву?
ЗАХЛИНАЮСЯ КРОВ’Ю, ЛИПКОЮ ВИШНЕВОЮ КРОВ’Ю!
Затуліть мені очі якоюсь живою долонею!
Я що, збожеволів?
Коли саме?
І що це за вим’я з чотирма носами?
То це, значить, я. А оце бутель.
А оце голова на плечах,
як горіх-дутель.
А душа моя
в бутлі з червоним вином
сидить, балакає з Богуном…
ТАК ОСЬ ХТО БУВ ТАМ ГЕТЬМАНОМ НА ДІЛІ!
Бо поки я від горя соловів,
він тридцять тисяч війська у неділю
вночі через болото перевів.
Поляки спали, бо пани панами.
А він звелів у тій трясовині
мостити греблю хмизом, жупанами,
возами, повстю, діркою в човні!
Гатили все в роззявину болота.
Сідло, бордюг, баняк і кобеняк.
Брела голота… І жінками Лота
білів, болів березовий стовбняк.
Турецьких сукон вивернули хуру.
Товкли в багву останнє таганча.
Щоб рятувати не козацьку шкуру,
а руки, що згодяться для меча!
У мочарях провалювались, дибали.
Недвигу-каліч неводом вели.
І виповзали чорні, як анциболи,
набравши смерті повні постоли.
Їм ніч іскрила зоряним кресалом.
Богун останній увійшов у ліс.
А сторопілим після сну гусарам
лишив болото з греблею взаміс!
ОСЬ Я ТУТ П’Ю ГОРІЛКУ-ЗАПРИДУХУ
А може, хай вже гетьманує він?
Той вміє так розколихати духа,
що Україна загуде як дзвін.
О, той не стане політикувати
і під мечем не всидить, як Дамокл.
Той буде сам мечі собі кувати.
Не старчить сталі - викує з думок.
А я… Що ж я?.. Та я вже й не подужаю.
Вже віку доживатиму будь-де.
Але сліпого гетьмана з бандурою
колись в степах мій джура поведе…
ГЕЙ, У ЧИСТОМУ ПОЛІ ТА ЗАШУМІЛА ТИРСА.
Гей, та було ж нас доволі! А зосталось триста.
Гей, та було ж нас триста, та усі шаблисті.
Дві душі зосталось, та й ті непаристі.
Госа, хлопці, госа, понад берегами!
Тече річка кервавая темними лугами!
Біжать ляхи до берега,
да всяк сполошився.
Всі козаки повбиваті,
а один лишився.
Стоїть собі у човнику в постреляній свиті.
Стоїть собі проти неба - як один у світі!
А не жалько ж йому вмерти, ні що кулі ріють.
Тільки й жалько козакові - мати постаріють.
Стрілив ляшок, стрілив другий,
стрілив чотирнацький.
Чи він козак заворожен, такий чудернацький!
Сам король прийшов дивитись, жабарями тьопа.
Понашевкувалось шляхти - убивати хлопа.
З карабінів ціляться, лігши на вали.
Гаркоту-гармату в нього навели.
А у нього ж ані шаблі булатної,
ні пищалі семип’ядної.
Тільки й є, що коса,
та і та пощерблена.
І де він її тут узяв?
Чи не одняв у своєї ж смерті?..
Кидав би ти свою косу та й тікав би прічки.
А він стоїть, косарює, та й посеред річки.
Човен хлепче водиченьку, зламалось весельце.
Цілять йому у личенько, цілять йому в серце.
А він себе лясь по грудях, та й по білім лицю -
докучають комарики гей у косовицю!
На що король, на що гордий,
та й той здивувався.
Звелів стрельбу припинити, а тоді озвався.
- Виходь, - кае, - з тої річки,
кидай косу тую.
Подарую тобі життя
й шаблю золотую!
А він косить, а він косить, човен углибає.
- Я вже, - кае, - ваша милість, о життя не дбаю.
Може, вцілиш, ваша милість, в мене хоч тепер ти.
Я вже дбаю, ваша милість, щоб по-людськи вмерти.
А один песький син з головою рудою
нирцем, тихцем під водою
підкрадався, чаївся, жабуринням умився,
козаку межи плечі ножем устромився.
А він кае: - Й тобі, стерво,
вбить мене несила.
Оддав смерті свою косу,
а вона й скосила…
ОДНИМ СУДИЛОСЯ ВПАСТИ, ЯК ДЕРЕВУ В БУРЕЛОМ.
А інші потрапили в пастку,
і десь їх візьмуть в полон.
Розбиті, сумні, розпорошені, бредуть до своїх родин.
А я, переможений гетьман, сиджу тут, як перст, один.
ЧИ ЗАМОЛЮ СВІЙ ГРІХ ПЕРЕД НАРОДОМ,
що знову пекло в нашому раю?
А я мов риба з побілілим ротом
на той гачок на сволоці клюю.
Це мій кінець. Душа у потолоччі.
Вже хоч співай Давидові псалми.
Болючі дні, безсонні мої ночі.
Усе ж було за нас! Але програли ми.
І щось змінити я вже не потрафлю.
Сиджу в облозі смутку і сльоти.
Зелений кінь з полив’яної кахлі
копитом б’є у скроню самоти…
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)