(Продовження. Початок у №7-8)
Краєзнавці доводять, що вже з XVII століття на Кіровоградщині існували Зозулівський зимівник та Совиний хутір (в районі селища Молодіжного Долинського району), а також зимівник на місці сучасної Олексіївки Бобринецького. Нарешті, відомий український письменник із Канади Яр Славутич згадує, що, за розповідями, поруч з його рідною Гуріївкою Долинського району існував прадавній запорозький зимівник (початок XVII століття).
Крім того, поруч із цими населеними пунктами існували Крилів, відомий ще з кінця XII століття, та славнозвісна Торговиця (сучасного Новоархангельського району), відома з першої половини XIV століття.
Задумавши похід проти татар, турків чи поляків, запорожці повідомляли про це козаків із зимівників та тих, хто жив по хуторах, слободах і бурдюгах.
Зібравши якомога більше охочих у похід, запорозька старшина розпочинала велику раду. На раді вона розповідала «славному низовому товариству» про мету скликання ради і про загальний план війни. Далі розпускала всіх на кілька днів по куренях, зимівниках, слободах, бурдюгах, промислах, аби козаки запаслися всім необхідним для тривалого походу: продовольчою «харчею» (звичайно кожен брав із собою кілька горщиків тетері, толокна, тобто круто звареної каші, та пастерми, тобто висушеної і пров’яленої на сонці баранини), бойовою зброєю, важкими возами, сильними кіньми. Після цього оголошувався похід.
Не все у житті запорозького козацтва було суворо регламентовано лише військовою та господарською сферами їхнього життя. Турбувалися запорожці і про душу християнську. Ми вже підкреслювали, що однією з умов прийому до січового товариства було православне віросповідання новоприбулого. Загалом же, козаки у всі часи свого існування відзначалися глибокою релігійністю і щирою, далекою від будь-якого святенництва, побожністю. Захист віри предків і православної церкви становив основу ледве не всього життя козаків. Д. Яворницький писав: «Народ козацький з давніх часів, «ненарушимо» тримаючись православної віри, ніколи не вагався іновір’ям, разом із Богданом Хмельницьким почав він війну, «оприч прав и вольностей войсковых, за веру святую православную», а після закінчення лише задля «единоверия православного» під «протекцию государства московскаго удался».
Дбаючи про благочестя і чистоту своїх храмів та православної предківської віри, запорозькі козаки урочисто присягали не приймати нікого, крім православного люду. А прибульців інших націй та релігій допускати до себе лише після прийняття ними в усій повноті вчення православної християнської церкви. Євреям та розкольникам взагалі заборонялось жити як у Січі, так і в зимівниках козацьких вольностей. До речі, до розкольників запорожці зараховували і своїх соратників — донських козаків, яких вони вважали прихильниками несвідомої лжевіри, і розкольників, що селилися у форштадті біля фортеці Святої Єлисавети та в поселеннях Злинці, Клинцях, Калинівці, Красному Яру, Знам’янці, Плоскому тощо.
(Далі буде)