|
|
| Іван Сірко. Реконструкція Г. Лебединської |
Газета «Україна козацька» вже не раз зверталася до образу славетного кошового отамана Івана Дмитровича Сірка, віддаючи шану ратним подвигам звитяжного українського лицаря. На превеликий жаль, пам’ять народного героя ще й досі належним чином не увічнена.
Сьогодні мова піде про необхідність реалізувати вже забуте рішення Харківської обласної ради двадцятирічної давності про встановлення на трасі Сімферополь - Москва величного пам’ятника Іванові Сіркові за проектом Івана Гончара. Місце вибрано на шляху, що веде на Запоріжжя, при в’їзді до міста Мерефа, де народився і мріяв знайти спочинок від ратних трудів кошовий отаман. На думку всіх, хто знайомий із цією роботою відомого скульптора, монумент сприймається не лише як конкретний образ непереможного запорізького полководця і флотоводця, а як уособлення безмежно відданого українському народові запорізького козака, як виразний символ нашого козацького роду.
Про те, чому зазнала великої наруги пам’ять і сама могила Івана Сірка, а ще про те, як схаменулися його земляки й знайшли шлях гідно увічнити його ім’я, і що необхідно зробити сьогодні, аби довести до логічного завершення їхній добрий намір, ми й поговоримо.
Український патріот до мозку кісток
Не знайти в українській історії більш легендарної постаті, ніж Іван Сірко. Ще за життя друзі й вороги схиляли голови перед його мудрістю і талантом полководця, про нього з великим захопленням писали історики всіх часів, а народ зберіг його образ у численних переказах, думах та легендах. За однією із них, тільки-но він з’явився на світ і баба-повитуха піднесла його до столу, ухопив пиріг з начинкою і з’їв його. Це нібито знаменувало, що отак козак гризтиме й ворогів свого народу. Він усе життя умів дивувати людей і через чотири століття продовжує зачаровувати своїх нащадків.
П’ятнадцять разів обирали запорожці Івана Сірка своїм кошовим отаманом, з них вісім разів поспіль. Іншого такого випадку Січ не знала. Впродовж двох з половиною десятиліть він звитяжно і невтомно боровся за визволення і об’єднання розтерзаної сусідніми державами України. У численних битвах із ханськими ордами він жодного разу не зазнав поразки, а такий приклад і у світовій історії унікальний.
Ще замолоду Іван Сірко уславився мужністю й кмітливістю, коли під керівництвом Богдана Хмельницького брав участь у морських походах, у штурмах Варни, Трапезунда та інших турецьких фортець. Саме тому молодому полковнику в 1645 році гетьман довірив очолити корпус із 2,5 тисяч козаків, який упродовж двох років допомагав Франції у звільненні Дюнкерка, Кале та інших міст від іспанських загарбників. Увінчаний європейською славою повернувся Іван Сірко на Батьківщину й одразу ж включився у Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, особливо він відзначився у битві з поляками під Жванцем.
Він мріяв про визволення і зміцнення України й був противником будь-якого її уярмлення. Тому він виступив проти протекторату московського царя і єднання України з Московщиною й відмовився підписати угоду на Переяславській раді. Сірко склав свої повноваження перед гетьманом і відбув на Січ. Такого зухвальства царат йому не міг простити. Потім він поставив йому на карб і відмову поставити свій підпис під присягою на вірність царю Юрія Хмельницького, якому, до речі, здобути булаву допоміг саме І. Сірко.
Та особливо розлютив він Москву у 1667 році, коли був полковником (управителем) міста Змієва на Харківщині. Саме тоді тут почалося народне повстання проти військових начальників - царських воєвод, до якого приєдналися жителі багатьох міст і сіл. Очолив його Іван Сірко, якого було проголошено харківським полковником. У березні 1668 року він привів свій трьохтисячний загін до Харкова, де одразу ж вибухнуло повстання. Та царський гарнізон виявився значно сильнішим, а підтримка від козаків Степана Разіна надійти із Дону не встигла. До того ж повсталі селяни не були повноцінними козаками, тож вони були змушені відступити, а під Охтиркою зазнали поразки. Це була єдина битва, яку І. Сірко програв.
І знову він на Січі порядкує, де козаки називали його батьком, боронив рідний край, змушуючи турків і татар тремтіти та у своїх мечетях молитися за загибель «урус-шайтана». Авторитет Івана Сірка серед козацтва і в усій Україні був вражаючим, хоч сам він ніколи й не помишляв заволодіти гетьманською булавою. Страшенно боялася його впливу козацька старшина, що вела невпинну боротьбу за владу. У квітні 1672 року за намовлянням Івана Самойловича кошового отамана підступно схопив, закував у кайдани й видав царським властям полтавський полковник Федір Жученко. За його брехливими звинуваченнями Івана Сірка без суду і слідства було запроторено як «державного злочинця» до Сибіру, в Тобольськ. Так царат помстився йому за образи. Там він мав і загинути, та вже у грудні того ж року цар був змушений повернути народного героя на Січ.
Саме тоді на Україну посунула 300-тисячна армія турецького султана, а за нею і кримська орда. У цій загрозливій ситуації про звільнення отамана із заслання стали просити царя і польський король, і запорозьке товариство. Спеціальне посольство відбуло до Москви й передало цареві листа, в якому запорожці клопоталися, щоб «полевой наш вождь, добрый правитель, бусурманам страшный воин Иван Серко (так у тексті оригіналу) к нам был отпущен для того, что у нас второго такого воина и бусурманов гонителя нет…». І Сірко з честю виправдав довіру своїх бойових побратимів, одразу ж пройшовши разом з ними увесь Крим.
Потім було ще безліч походів і битв, де наші доблесні лицарі вкрили себе невмирущою славою. Як свідчить автор «Історії русів», «татари кримські і білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями і зайцями. Він декілька разів проходив крізь їхні оселі й укріплення, декілька разів заганяв усіх татар аж у Кафські гори, де й самі хани їхні крилися по ущелинах та чагарниках».
Та турецький султан все виношував задум знищити козацьку твердиню. За народним переказом, перед своїм другим походом Мухамед ІV написав на Січ листа з пропозицією козакам здатися йому на милість. Існує кілька варіантів відповіді Івана Сірка від імені коша, всі вони сповнені духом лицарської звитяги і народного гумору. У кількох оригінальних варіантах відтворив цю подію на своїх картинах з однаковою назвою «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» й Ілля Рєпін, а головним персонажем на них є саме кошовий отаман Іван Сірко.
Вже в похилому віці, коли далися взнаки старі рани та ще туга за сином Петром, що загинув у бою під Тором, І. Сірко надіслав цареві клопотання про звільнення із військової служби. Він мріяв провести останні дні у Мерефі, де жили у скруті його дружина й діти. Однак Москва воліла й далі використовувати полководницький талант кошового отамана, тому цар відповів, що коли «воинские дела станут приходить в успокоение, мы тебя пожалуем и в доме жить позволим».
Ще довгих п’ять років відбивав І. Сірко турецькі й татарські навали, визволяв з неволі бранців. Для досягнення перемоги над загарбниками, заради інтересів українського народу він укладав угоди із різними ворогуючими сторонами, повторюючи при цьому: «Нужда закон змінює». Іван Сірко заявляв: «Бог свідок мені, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої прагнення і намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусурменам». Останній свій переможний морський похід в Азовське море він здійснив улітку 1680 року. Тоді козаки поруйнували міста кримчаків, визволили багато невільників, захопили в бою турецький корабель, полонивши його екіпаж.
По дорозі на Січ кошовий занедужав і відбув на свою пасіку в селі Грушівка. Там 1 серпня бойовий батько запорожців одійшов на вічний спочинок. Наступного дня його тіло бойовою чайкою перевезли на Січ, де, за словами свідка і літописця Самійла Величка, поховали з великими почестями, з гарматною і мушкетною стрільбою усім Військом Запорозьким на цвинтарі Чортомлицької Січі.
Народна пам’ять і знущання над нею
Мабуть, ніхто із козацьких ватажків не зазнав такої народної любові, як Іван Сірко. Ще за життя про нього складалися легенди, думи та пісні, й до нас дійшло їх стільки, що стане на окремий збірник. За народними переказами, він міг на льоту кулю в долоню схопити і назад жбурнути. А ще, оповідають, був кошовий отаман характерником, що міг перекинутися на хорта чи іншого звіра, щоб пробратися у ворожий стан, знався й на зіллі цілющому, яке тричі повертало його до життя, а прожив він нібито 210 років. Помираючи, І. Сірко сказав: «Як одкопаєте мою руку, то будете сім років воювати, як і зі мною». Тож коли прийшлось козакам докрута, вони так і зробили, і цілих сім років ніхто їх не міг подужати.
|
|
| Модель пам’ятника Івану Сірку. Автор Іван Гончар |
Запорожці, які шанували Івана Сірка за батька свого, насипали на його могилі високий курган і встановили кам’яного хреста із належним написом його імені і справ. Хрест той було знищено під час зруйнування Чортомлицької Січі за наказом Петра І. Згодом козаки встановили на могилі кам’яну плиту, про яку Максим Рильський сказав: «…сірий камінь з іменем Сірка, накресленим правицею безсмертя».
Наприкінці ХІХ століття побував у селі Капулівці (нині Нікопольський район Дніпропетровської області) Дмитро Яворницький і вклонився могилі Івана Сірка. Вона тоді опинилась на обійсті селянина Миколи Мазая, який її дбайливо доглядав. У радянський час місцева влада з недбалістю та байдужістю ставилася до цього поховання. У 1939 році тодішній голова райвиконкому називав Сірка «петлюрівцем», та і його наступники ставилися до великого патріота як до ворога народу.
У п’ятдесятих роках славетним Січам була уготована сумна доля, їх мало поглинути рукотворне Каховське море. Прохання археологів впорядкувати могилу Івана Сірка місцева влада тоді брутально ігнорувала. Нічого не змінилося й після того, як активісти Українського товариства охорони пам’яток історії та культури встановили чавунну плиту з написом, що могила перебуває під охороною держави.
У середині шістдесятих років хвилі «гнилого моря» так підмили берег, що виникла реальна загроза знищення могили кошового отамана. Прах народного героя мали перепоховати на острові Хортиця, де за рішенням Ради Міністрів Української РСР створювався історико-меморіальний музей-заповідник. У листопаді 1967 року, коли із Запоріжжя вже зібралася вирушити група спеціалістів, щоб доставити на Хортицю прах І. Сірка в моноліті ґрунту, надійшла звістка, що керівництво Нікопольського району за підтримки обласної ради самочинно перепоховало останки в іншому кургані поблизу Капулівки, який зветься Бабиною могилою.
Зроблено було це з порушенням елементарних правил. На постаменті встановили бюст Івана Сірка, відлитий ще десять років тому, і дошку «Тут була Запорозька Січ», хоч Бабина могила не входила до її території. Наруга над могилою тривала й далі. У 1980 році було пошкоджено і скинуто бюст. Згодом на його місці встановили скульптурний портрет Івана Сірка на основі реконструкції Г. Лебединської.
Та чи можна вважати це портретом? Під час перепоховання череп кошового було передано до Інституту етнографії імені М. Миклухо-Маклая Академії наук СРСР, де М. Герасимов заснував лабораторію пластичної антропологічної реконструкції. Але вчений помер, підвал, де містилася лабораторія, тривалий час був затоплений, фонди постраждали. Отже, немає впевненості, що Г. Лебединська створила портрет саме Івана Сірка. Повернув череп на Україну через двадцять років київський антрополог С.Сегеда. Але в роки застою на всю козацьку тематику компартійна влада наклала негласне табу. Череп роками зберігався у сейфах то журналу «Пам’ятки України», то Дніпропетровської влади.
Лише у роки незалежності, коли у самому Гімні України зазвучали слова, що всі ми «браття козацького роду», за рішенням Дніпропетровського облвиконкому було належним чином, за християнським обрядом, перепоховано Івана Сірка разом із черепом в окрему могилу з капличкою. Його пам’ять вшанували члени парламентської делегації, представники козацьких товариств та інших громадських організацій. Меморіальна дошка з барельєфом з’явилася на вулиці Івана Сірка у Нікополі. На його честь українські чорноморські моряки тепер щорічно проводять вітрильну регату за маршрутом Запоріжжя - Капулівка - Очаків - Севастополь - Стамбул.
А гідний героя пам’ятник все ще в моделі
Виконав його чудовий скульптор Іван Гончар. Завжди з хвилюванням згадую, як років із двадцять тому переступив поріг і опинився в багатющій скарбниці україністики, яку зібрав і примножив своїми роботами Іван Макарович. Він охоче розповідав і щедро показував усе, чим особливо пишався. Години зо три, до пізнього вечора, я, зловживаючи часом господаря, упивався його вірою, що колись-то оце надбання буде представлене у музеї і слугуватиме людям, а вони почнуть усвідомлювати себе українцями. Для мене самого ці відвідини були своєрідним паломництвом у святі місця, не менш значимі, ніж розташована поруч Києво-Печерська лавра.
Того вечора скульптор показав і свої роботи, серед яких мені особливо запам’ятався могутній козарлюга, що сидів у глибокій задумі, спершись на шаблю. Коли ж майстер сказав, що це проект пам’ятника Іванові Сіркові, який передбачається встановити у Мерефі під Харковом, серце в мене мало не вискочило з грудей від хвилювання. Адже я звідти родом, там, у сусідній Артемівці, де саме й мешкала родина кошового отамана, й досі живе моя старенька мати.
Мереф’яни переконані, що й народився Іван Сірко саме тут, на Слобожанщині, а не в Мурафі на Поділлі, як стверджують без будь-яких переконливих підстав деякі історики. Такої ж думки дотримувався й Іван Макарович. Він розповів, що колись, десь у шістдесятих роках, був на могилі Івана Сірка, то став на коліна і поклявся, що створить пам’ятник, гідний цього українського лицаря й полководця, який ніколи не зазнавав поразок від численних ворогів, а бив їх наголову. Не знаю, чи був сам автор скульптури у Мерефі, чи хтось йому розповів про неї, але він сказав, що найкраще встановити пам’ятник на високому місці при дорозі, що веде до Запоріжжя, звідки як на долоні видно розташовану у великій долині його рідну Мерефу. І хоч на клопотання автора тодішнє Харківське обласне управління культури не дало згоди на встановлення пам’ятника кошовому отаману, він все ще вірив, що цей задум удасться-таки втілити у життя.
Його спільником і однодумцем став краєзнавець із Мерефи Кость Романів, який теж мріяв увічнити пам’ять Івана Сірка у рідному місті. Та місцеві й столичні чиновники тоді вважали це крамолою і виявом буржуазного націоналізму, вони й думки не припускали, що це комусь потрібно. Однак пан Кость виявився міцним горішком, бо мав козацький гарт і не здавався. Він зустрівся з нікопольським скульптором В. Шкондою - автором погруддя Івана Сірка, яке було встановлене на його могилі. Той зголосився відлити ще одне таке погруддя з чавуну для Мерефи, але для цього потрібні були гроші. Довгий час Кость збирав на базарі пожертви мереф’ян на увічнення кошового отамана.
Потім це погруддя кілька років простояло на подвір’ї, аж доки місцева влада не надала дозволу на встановлення пам’ятника. Але поважна комісія з Харкова, оглянувши скульптуру, визнала твір малохудожнім. На кошти, асигновані з обласного бюджету, було замовлено проект харківським авторам. Невдовзі вони представили аж три моделі пам’ятника, які було виставлено у міській бібліотеці на обговорення громадськістю. Всі постаті виглядали неприродними, здавалось, що вони позують у козацькому вбранні.
А поруч із трьома козаками в опереткових позах Кость Романів виставив фотографію пам’ятників Івану Сіркові, виготовлених І. Гончаром. Лише напередодні цих подій Кость зустрівся з Іваном Макаровичем і був приголомшений, побачивши у його майстерні модель пам’ятника, призначеного для Мерефи. Та й усі, кому випала нагода ознайомитися з виставкою проектів, одноголосно проголосували за роботу Гончара. Комісія постановила відхилити пропозиції харків’ян і укласти угоди з київським автором і комбінатом «Художник» на виготовлення пам’ятника. Ще рік було згаяно на вибір місця, узгодження проекту. А ціни на все лізли вгору, коштів бюджетних і зібраних Костем та Харківським фондом культури катастрофічно не вистачало на виготовлення цього, найкращого, пам’ятника Івану Сірку.
|
|
| Пам’ятник Івану Сірку у Мерефі. Скульптор В. Шконда |
Коли вже й жителі міста стали допитуватися у мера Мерефи Б. Хихлі, куди поділися зібрані гроші, а у місцевій газеті з’явилася замітка про К. Романова з прозорим натяком «Наче ж непитущий…», міськрада вирішила встановити пам’ятник-погруддя Івану Сіркові, виготовлений В. Шкондою. Відкриття його відбулося 30 травня 1993 року.
Однак кожен, хто знає про чудовий нереалізований задум Івана Гончара, переконаний, що крапку тут ставити зарано. Схоже, що скульптор вважав цю роботу найвагомішою справою свого життя, бо до останніх своїх днів тримав модель пам’ятника в центрі майстерні. Твір сприймається як узагальнений образ нашого козацького роду, як символ українського лицаря-патріота. Тож щоб Івану Макаровичу при зустрічі на тім світі з Іваном Дмитровичем не соромно було глянути кошовому у вічі, ми маємо тепер довести справу до кінця.
Час і сьогодні для цього лихий і малосприятливий. Але крига вже скресла, воскресає Україна і її козацька слава. Ми маємо Президента, якого обрали як народного. Козацтво присвоїло йому високий титул Гетьмана, і то, зауважте, не почесного, а справжнього. Тож хай доводить на ділі, що дбає не лише про гетьманську столицю Чигирин чи Хортицю.
Свого часу Костя Романова підтримували Борис Олійник, Юрій Мушкетик, Петро Тронько, старшина тодішнього козацтва. Сьогодні авторитетне коло тих, хто воліє побачити встановлений на Слобожанщині пам’ятник Іванові Сіркові, виготовлений Іваном Гончаром, може бути набагато ширшим.
Погортавши сторінки біографії кошового отамана, я зауважив собі, що минулого року виповнилося 340 літ, як Іван Сірко очолив на Слобожанщині народне повстання проти царських воєвод-гнобителів. Ось що пише історик Олена Апанович: «Після походів 1667 р. Іван Сірко вирушив на Слобожанщину. Зиму 1667-1668 років він провів із родиною в слободі Артемівці (поблизу Мерефи), де жила його дружина Софія із синами Петром і Романом і двома дочками. У слободі й дійшла до нього звістка про народне повстання проти царських воєвод. Він одразу ж створює невеликий загін, із яким іде на об’єднання з повстанцями, а потім очолює їх.
Заклик козацького ватажка підтримали міста Цареборисів, Маячки, Зміїв, Валки і Мерефа. Українське населення й царські ратні люди, які теж терпіли від свавілля своїх військових начальників-воєвод, нищили представників царської воєводської влади й, захопивши боєприпаси гарнізонів, приєднувалися до повсталих, а Сірка обрали харківським полковником. Під час цих дій він заручився підтримкою козаків із Дону, а із Степаном Разіним мав особисті дружні стосунки.
У березні того ж року харківський полковник привів свій загін, який налічував вже три тисячі чоловік, до Харкова, де одразу ж вибухнуло повстання. Та царський гарнізон виявився сильним, добре оснащеним гарматами. Повстанці змушені були відступити, а під Охтиркою зазнали тяжкої поразки».
Отож, ми маємо ще й історичний привід, аби спонукати харківське та столичне керівництво приурочити спорудження пам’ятників до історичної дати, яка досі старанно замовчувалася україноненависниками. А розпочинати це маємо вже зараз із формування громадської думки. Для цього найперше потрібна добра воля Мінкультури та активніша підтримка з боку авторитетних митців, політичних діячів і громадських організацій. Долучайтеся, братове!
Україна - козацька держава, уособленням цього високого й дорогого для нас поняття має стати пам’ятник легендарному кошовому отаману Іванові Сіркові. Хай постане він у глибокій задумі на його батьківщині, у місті Мерефі, при дорозі на Запоріжжя, де б його бачили мільйони подорожуючих Україною. Час вже нам згадати слова Тараса Шевченка й на ділі довести, що ми «тії слави козацької повік не забудем».