|
|
Сімнадцять років минуло відтоді, як Україна стала незалежною. Маючи однакові стартові можливості з прибалтійськими республіками, Польщею, Болгарією й іншими країнами колишнього соціалістичного табору, які зробили прорив у цивілізований європейський світ, ми й досі топчемося на місці, витрачаючи час і сили для подолання тих чи інших криз. Називають різні причини політичної й економічної нестабільності у нашій країні, та найголовніша, на мій погляд у тому, що Україна так і не стала по-справжньому незалежною. Незалежною від „старшого брата”, від тих сил, що планують проти нас спецоперації та експортують нестабільність у вигляді антиукраїнських політичних сил, діяльності певних громадських організацій, що задурюють і розколюють наше суспільство, через свої газети, радіостанції, телеканали ведуть проти нас інформаційно-психологічні війни. У цих війнах головною зброєю є СЛОВО. Чуже слово. І протистояти йому ми можемо лише словом своїм, рідним, українським. Бо слово - це не лише засіб комунікації, це не випадковий набір звуків, у рідній мові наша національна ідентичність, код нації, наша духовність і, переконаний, джерело духовного і фізичного здоров’я кожної окремої людини, цілого народу. Є певна, недосліджена, а можливо, відома лише Господу Богу, закономірність у тому, що регіони, де свято бережуть рідну мову, шанують її як рідну і материнську (а людина, яка шанує і любить свою мову, поважає і своїх батьків, старших людей, свою історію, свій народ), живуть краще, мають вищий рівень достатку, міцніше здоров’я, більшу тривалість життя. І навпаки, там, де мову зневажають, частіше потерпають від різного лиха, злочинності, екологічних негараздів (як тут не згадати про те, що екологія довкілля й екологія душі - тісно пов’язані поняття). Мова йде про так званий „чорний пояс України”, до якого входять області від Кіровоградської на схід і південь. Саме тут найвищий рівень захворювань, у тому числі й на хвороби, які називають чумою нових століть, високий рівень смертності серед працездатного населення.
Статистичні дані про ці явища потребують аналізу фахівців, але, безперечно, якість життя людини, цілої нації пов’язані з її духовністю та моральністю. Одним із аспектів духовності є любов до рідного народу та його символів, зокрема до рідної мови. Адже мова – це дарунок Божий. Маємо завжди про це пам’ятати, як і слова із Біблії: „Спочатку було Слово. І СЛОВО було у БОГА. І СЛОВО було БОГ”.
То чи може бути здоровою нація, людина, якщо вона нехтує даром Божим? Зневажає його, втоптує у багно? А саме так чинять ті, хто соромиться рідної мови, не знає її, не несе у Божий світ.
За Всеукраїнським переписом населення 2001 року, в Україні проживало понад 37 мільйонів українців (77,8%) і 8 мільйонів росіян (17,3%). Проте рідною українську мову визнали 67,5% населення. За цією статистикою, 10% українців зрусифікувалися. За іншою, яку ми постійно спостерігаємо, цей відсоток значно вищий. Не лише на сході чи на півдні України, а й у столиці велика кількість населення розмовляє російською мовою.
Старше покоління пам’ятає, як після війни у наші села приїжджали „воронки” з енкаведистами і силоміць вивозили молодих хлопців та дівчат у ФЗУ на Донбас. Чимало хто із Західної України їхав на Донеччину, Луганщину, Дніпропетровщину, інші промислові міста у пошуках заробітку й кращого життя. Хтось утікав сюди від колгоспного ладу. Молодь отримувала у ФЗУ робітничі професії, потім роботу, обзаводилася родинами, житлом та так і залишалася жити далеко від батьківської домівки. Вихідців із західних чи центральних областей швидко навчали говорити російською. Бо тих, хто розмовляв українською, називали бандерівцями. У ті часи це слово було страшніше за слово ”злодій”. Тому хоч каліченою, але розмовляли російською. Російською стали розмовляти їхні діти (бо українські школи закривались), їхні онуки. Та й як вони могли зберегти рідну мову, якщо тій уміло наклеїли ярлик селянської, колгоспної, меншовартісної. Цей комплекс меншовартості, який проник, здається, у саме єство багатьох людей, скалічених чужою ідеологією, примушує їх боротись проти свого, захищати чужі ідеали.
Ось найбільша проблема сьогодення. Щоб вивести Україну на широку європейську дорогу, мусимо щоденною, кропіткою просвітницькою роботою, словом, сповненим щирої віри в Україну й Богопризначення нашого народу, просвітлювати уми й серця людей, не втомлюватись нагадувати, що ми славного козацького роду.
Це і є завдання Українського Реєстрового Козацтва, яке взяло на себе зобов’язання відродити духовність і патріотизм українського народу.
Нехай в усіх наших починаннях і праці буде Господь Бог!