|
|
| Меморіальний будинок-музей Д.І. Яворницького, м. Дніпропетровськ |
Доба запорозького лицарства вимагала міцніше тримати в руках шаблю. Двигун козацької вдачі – прагнення волі та зневага до смерті й комфорту. Ще не так давно не відрізнялося від батальних протистоянь колекціонування речей, які пов’язані з козацькою добою. Саме ці речі – дрібниці на перший погляд – детально вимальовують сьогодні складну картину буття волелюбних пращурів: як будували стосунки між собою, який одяг носили, якій зброї надавали перевагу, які документи створювали, з яких келихів пили на честь перемоги. Незбагненно, навіть містично – побачити своїми очима зброю, якою захищали українську державність: ятагани, кинджали, стріли, лук, пістолі, гармати... Задля спалаху патріотичних почуттів цій зброї, що має вражаючий перелік заслуг перед українською нацією, недостатньо просто існувати. Зброя повинна піклуватися про свою зовнішність і перебувати в певному місці, куди ми з вами змогли б приходити і дивуватися її красі і могутності...
Об’єктивно – завзятого дослідника в нашій країні за мужністю, рішучістю і силою духу можна сміливо дорівнювати до найвідважнішого вояки! Говорити вголос про український національний героїзм часто-густо забороняли. Але, на щастя, народжувалися люди, які долали заборони, що не мали адекватних пояснень...
|
|
| Робочий стіл у кабінеті Дмитра Яворницького у меморіальному будинку-музеї |
Прямувати за вибором серця
Дмитро Іванович Яворницький, український етнограф, археолог, фольклорист, письменник, академік АН УРСР, був саме такою людиною. Народився 7 листопада 1855 року у селі Сонцівці (тепер Борисівка) Харківської області в родині сільського дяка. Мав намір стати священиком – навчався у Харківській духовній семінарії, проте сану не здобув через те, що, не довчившись, вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету. Вже в студентські роки обрав проблематику наукових досліджень – історію запорозьких козаків, хоч на неї існувала негласна заборона. У 1882 році вийшла перша праця Дмитра Івановича „Виникнення і будова Запорозького коша”, наслідком чого було позбавлення автора стипендії. Після навчання працює викладачем історії в харківській гімназії, їздить місцями колишньої Запорозької Січі, збирає археологічні, фольклорно-етнографічні та архівні матеріали, пише наукові роботи. Стає членом Харківського історико-філологічного товариства, отримує посаду в Харківському університеті. Однак 1885 рік стає для нього випробним: за українофільство і сепаратизм керівництво Харківського університету звільнило Яворницького з роботи, і йому необхідно було вирішувати – відмовитися від задумів чи прямувати й далі за вибором серця. Через грошову нестабільність, складні стосунки із владою та дивне захоплення – колекціонування старожитностей – Яворницького покинула дружина Варвара Петрівна Кокіна. На цей саме рік припадає смерть батька - Івана Якимовича Яворницького. Дмитро Іванович перебував у стані, близькому до душевного зриву.
Історик залишає Харків, на той час культурну українську столицю, і переїжджає до Санкт-Петербурга. Та хоч і був Яворницький під постійним наглядом правоохоронних органів – все одно продовжував вивчати історію запорозького козацтва. У цей час написав передмову до поеми „Гайдамаки”, що вийшла російською мовою з ілюстраціями О. Сластьона, також надихнув М. Лисенка на створення опери „Тарас Бульба”.
У центрі багатофігурної композиції
У Санкт-Петербурзі, на відзначенні 25-ої річниці від смерті Т.Г. Шевченка, Дмитро Іванович Яворницький знайомиться з людиною, дружба з якою триватиме півсторіччя. А творча співпраця залишить витвори мистецтва, які збереглися до сьогодні і мають велику художню та історичну цінність. Новий друг Яворницького – Ілля Юхимович Рєпін. Під впливом історика було створено відомі полотна, перелік яких очолює картина „Запорожці пишуть листа турецькому султану” – перший витвір образотворчого мистецтва, на якому зображено запорозьких козаків. На славнозвісному полотні Рєпіна є й сам Яворницький. Персонаж, що має обличчя Дмитра Івановича, – козацький писар, чиєю рукою й було написано того самого листа, що свідчив про безстрашність та життєлюбство запорожців.
Та Яворницький був не лише персонажем для легендарної картини, але й співавтором, у певному сенсі. Рєпін починав працювати над картиною за участю доволі авторитетного історика Миколи Костомарова, але через смерть останнього у 1885 році картину не було завершено. На час знайомства Рєпіна та Яворницького „Запорожці” були лише на стадії ескізів. Яворницький, побачивши ескізи, жваво реагував і пропонував свої ідеї, як етнограф та знавець історії запорозького козацтва допомагав відтворити історичну точність. Понад десять років тривало створення багатофігурної композиції „Запорожці пишуть листа турецькому султану”, яка й сьогодні хвилює людські серця емоційністю, повагою до лицарського народного ордену, духом товариства, оптимізму та непокірності, притаманним козакам. «...Ну и народец же!!! ...Голова кругом идет от их гаму и шуму, с ними нельзя расстаться, - писав Рєпiн в одному з листів, - веселый народ. Чертовский народ!»
|
|
| Д.І. Яворницький в одязі запорізького козака |
Політично неблагонадійна людина
У 1892 році з-під пера Яворницького виходить перший (з трьох) том „Історії запорозьких козаків”, а невздовзі Дмитра Івановича відряджають до Ташкента - начебто для проведення археологічних розкопок. По суті, це було заслання політично неблагонадійної людини, «українофіла та сепаратиста», лекції якого «погано впливають на юні серця».
Та й у тім краю, де Яворницький опинився не за власним бажанням, він продовжує покладати свої життєві сили на вівтар улюбленого захоплення – вивчення культури і побуту. Тут, у Туркестані, об’єктом його досліджень стає історія народів Середньої Азії.
У 1896 році Дмитро Іванович переїжджає до Москви, працює у Московському університеті – викладає історію та археологію „малоросійського” козацтва. Веде та організовує археологічні розкопки і фольклорно-етнографічні експедиції на Запорожжі. Намагається захистити докторську дисертацію, та не судилося – заважає „сепаратистська” тема запорозького козацтва. Проте Дмитро Іванович зав’язує дружні стосунки із видатними представниками української та російської культури, серед яких Лисенко, Старицький, Леся Українка, Коцюбинський, Саксаганський, Гіляровський, Лев Толстой...
Видання великих за обсягом збірок історичних джерел та найвагоміших історичних праць припадає саме на цей час - з початку 80-х років до початку XX сторіччя: „Історія запорозьких козаків”, альбом «З української старовини», науково-популярне видання „Слідами запорожців”. Популяризаторські краєзнавчі статті започаткували жанр, відомий сьогодні як туристська література.
У 1901 році Яворницький все ж захистив докторську дисертацію у Казанському університеті. І через рік переїхав до Катеринослава, де розпочався ще один життєвий етап людини, яка пливла проти течії.
На теренах землі запорозької слави
З Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) видатний учений Яворницький вже не переїжджав. Понад 35 років жив і працював він на теренах Катеринославщини. І не дивно, адже саме на цій землі було засновано більшість Запорозьких Січей.
Яворницький очолив Катеринославський історичний музей, який зараз названо його ім’ям. „Коли він прийшов працювати до музею, в ньому налічувалось 5 тис. експонатів, - зазначає Віктор Єкшов, науковий співробітник меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького, - на основі колекції Олександра Миколайовича Поля, також видатного жителя нашого міста. І по закінченні діяльності Дмитра Івановича, через 30 років, експонатів збільшилося до 85 тисяч”. Яворницький перетворив музей на один з найкращих закладів України, поповнюючи його матеріалами власних археологічних та етнографічних експедицій, також подарованими чи купленими експонатами (рукописи, зброя, картини, ікони, одяг запорожців).
Існують перекази, ніби під час розкопок на території однієї з Січей археологічна група Яворницького натрапила на дві пляшки горілки, витримка якої сягала 200 років. Одну пляшку скуштували, іншу відправили до музею. Та вона недовго пробула в якості експоната. У 1919 році, під час революційних подій, коли в Катеринославі неодноразово змінювалася влада, пляшку козацької горілки виміняли в Нестора Махна на охоронну грамоту для музею, щоб його не пограбували.
(Далі буде)