Історичний роман*
(Продовження. Початок у № 19 - 20 за 2007 р. - № 1 - 8 за 2008 р.)
|
|
| Портрет Гелени Чаплинської - дружини Богдана Хмельницького. Музей Богдана Хмельницького у Чигирині |
ЯК ТАМ НА ВЕЖІ ТОМУ ЗБРОЯРЕВІ?
Чень до кісток пронизує сльота.
Провільгли стіни. В кам’яному чреві
сиджу як Йона в череві кита.
А джура, що то молоде! -
набрижжив чоботи і йде.
Чого він тут, при гетьмані старому?
Вже інший втік би у Великий Луг.
-А винеси-но свічку проти грому, -
сказала відьма. Виніс. Грім ущух.
АЛЕ Ж І ЛІТО! ТО ДОЩІ, ТО ЗЛИВИ.
Без дому, без жони сумні мої літа.
Дивлюсь на джуру, думаю: щасливий!
Дівчаточко для нього підроста.
Рудий ручай по схилах воду хлепче.
І протряхає стежка вже як де.
Кажу йому: - Чого нудьгуєш, хлопче?
Сідлай коня. Вона ж тебе там жде. -
Кажу йому: - Служив ти мені ревно.
Тепер іди, дай Бог тобі сім’ю.
Відмовчується джура. А згадує напевно
ту дівчину - як доленьку свою.
ТЮТЮН СКАЖЕНИЙ, ПОХЛИНУВСЯ ДИМОМ.
Гадюка обвилась, у серці як жало.
Я теж кохав. Та доленьки і дива
в житті у мене так і не було.
Було у мене щастя полинове.
Красуня, пані, жінка, не дівча.
На неї задивлялися панове
усього чигиринського ключа.
Була як чад. В любові невтоленна.
Була як опік серця і чола.
Ото колись одна така Гелена
і до війни троянців довела.
ЩОСЬ ТРАПИЛОСЯ. ДИМ.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть…
А й справді наче дим.
Оджевріло життя… Клубочаться примари…
Як був я молодим…як був я молодим…
То хмари як сади. То гриви, то перуки…
А он і ті - єдині, хто простить.
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить…
МІЙ БАТЬКО ОСАДИВ МІСТЕЧКО ЧИГИРИН,
що по загладах був уже травою.
Я пам’ятаю батька не старим.
І матір пам’ятаю не вдовою.
І той наш дім на Замковій горі,
і Дике Поле за ярами і хащами.
І Тясмин, де колись кусали комарі
святого Афанасія Сидящого…
ХОДИВ Я З БАТЬКОМ У ПОХОДИ ДВІЧІ.
Поліг мій батько у кривавій січі.
Мене взяли в полон. Два роки у Стамбулі
ловив я кожну вість, яку несли прибулі.
Як здумаю, було, не тямлюся від болю,
що батько - непохований! - лежить на полі бою.
Як ті, під Берестечком…
І скільки їх, Бог відає…
Та ворон, що їх знає, не раз на день провідує…
ЦІЇ ФОРТЕЦІ МУРИ КАМ’ЯНІ
були колись лицарству за домівку.
І за твердиню в битвах. А мені
вони уже - як призьба для угрівку.
Вже й міст запав. До скошених воріт
дорога заростає кропивою.
На схилах риє кольоровий кріт.
І тиша тут здається гробовою.
Та ще й отой тут лицар у стіні.
І я на нього тут дивитись мушу.
Його свобода в кам’яному сні
ніяк не може випростати душу.
Отак вночі, буває, лежимо.
У латах він, а я в своїй куверті.
А я собі і думаю: - А мо’,
і він, і я - ми вже обоє мертві?!..
ВЖЕ Й НЕ ГОЛЮСЬ. КОШУЛЬКА МОЯ ДРАНА.
Свистить моя гетьманська калита.
Бог, препитавший Ілию од врана,
і нас тут теж як-небудь препита.
Зброяр і джура стережуть вали.
Стара віщунка зварить пообідать.
Шрамко приходить з міста як коли.
Одслужить в церкві та й бреде провідать.
О-он, під горою, біля гаю,
як сивий припутень кульгає...
ТАК І ЖИВЕМ, У ЦІЙ КАМІННІЙ КЛЕШНІ,
в причаєній зівсюди небезпеці -
до гетьмана особи приналежні,
сумна залога мертвої фортеці.
ВНОЧІ ТУТ ХОДЯТЬ ПРИВИДИ. Я САМ
на власні очі бачив якісь тіні.
І хоч не дуже вірю чудесам,
а все ж якісь тут шерехи постійні.
То раптом в залі чути полонез.
То сажотрус із комина з’явився.
Щоправда, я не так щоб і тверез, -
але ж і він на мене подивився!
Із гобелена все хтось приціляється.
І тче павук свою прозору нить.
Вночі тут ходить пані порцелянова,
от-от розіб’ється, дзвеніть.
То похитнеться рама в позолоті.
То наче тихо брязнули ключі.
Щось жебонить. Щось вевкає в болоті.
Упавші духи плачуть уночі.
Казав Шрамко, що люди вже давно
оцю стару фортецю обминають.
А що один тут привид п’є вино,
то добре, що вони іще не знають.
А ЗІ СВІЧКИ ПЛИВУТЬ ОКАПИНИ.
І Мати Божа дивиться з іконки,
як я тут п’ю, розхристаний, розхряпаний,
аж мерехтять в очах зелені коники.
А що ж мені робити ще, некволому?
Чей думають, що здався я, затих.
Шрамко десь чув - король за мою голову
призначив десять тисяч золотих.
То добре, що приніс він аква віту.
Я тяжко пив і лаявся словами.
Усі діди із того світу
всю ніч хитали головами.
Чи ми вже й справді прогнівили Бога?
Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
То хану дай за себе відкупного,
то голову оцінює король!
А ЩО Ж ТИ ЗНАЄШ, ВЛАСНЕ, ПРО ЦЮ ГОЛОВУ,
що ти її оцінюєш?.. Овва!
Ллється по жилах розпечене оливо.
Пада на груди хиль-голова.
Певно, допився до зеленого змія.
Якась у мене в голові веремія.
Увижаються ворота.
От буває ж,
ухопилося голови і не відпуска.
І зелена, зелена, зелена
на воротях бовтається пані Гелена.
Пані Гелена, жона гетьманська.
Та світ же білий мені потьмарився!
* Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)