(Закінчення. Початок у №9 - 10)
|
|
| Настінний розпис у будинку-музеї Д.І. Яворницького |
Надзвичайні оповідання про козаччину
Будинок вченого без перебільшення набув статусу культурного осередку міста. Тут панувала атмосфера гостинності і творчого спілкування. Дмитро Іванович неодноразово повторював, що в його козацькій оселі зберігся старий січовий звичай: „ти не питай в мандрівника, звідки він, а запроси додому та нагодуй”. Власником будинку Яворницький став лише у „катеринославський” період життя, до цього часу доводилося жити по квартирах друзів та знайомих. Можливо, саме тому Яворницький із розумінням ставився до гостей, які затримувалися в його оселі на доволі тривалий час, навіть на кілька років. Дім Яворницького та його другої дружини, вчительки Серафими Дмитрівни, був відкритим для гостей, серед яких були і прості мешканці міста, і видатні й відомі: Павло Тичина, Остап Вишня, Марко Кропивницький, Іван Піддубний, Микола Струнников та багато інших. Яворницький приваблював до себе людей. Вони часто ставали слухачами оповідань про козаччину. Із вогником сміху в очах, жваво, соковито, імітуючи звуки бою чи живої природи, Дмитро Іванович міг заспівати під час своєї розповіді. Промовисті руки, красивий голос, акторський талант робили його оповідання надзвичайно цікавими. Ще за життя Яворницького вважали живою легендою, називаючи Батьком козаччини.
В домі Яворницького часто лунала народна українська музика, під яку, бувало, танцювали гопака. Якщо серед гостей видатного вченого були парубки, він обов’язково цікавився, чи є такі, що вміють танцювати гопак. Якщо такий сміливець знаходився, Яворницький уважно дивився на техніку виконання українського запального танцю і часто робив слушні зауваження.
|
|
| Могила вченого на подвір’ї музею, що носить його ім’я |
Про перебування в оселі Яворницького художників красномовно свідчать розписи на стінах – зокрема зображення Тараса Бульби із синами, козака Мамая. У будинку-музеї зберігаються картини, що були тут за життя науковця, серед яких „Козак напідпитку” М. Струнникова, „Українка” Ф. Бондаренка, „Хлопець” М. Васильєва – ця картина нагадувала вченому його власне дитинство. Він писав у автобіографічній повісті „За чужий гріх”, що носив саме такий простий селянський одяг, з якого тоді сміялася вся бурса.
У Потьомкінському саду (зараз парк імені Т.Г. Шевченка), яким зазвичай гуляв Дмитро Іванович, катеринославці, впізнавши науковця, давали своїм дітям монетку та радили підійти до пана і попросити розповісти цікаву історію. Відкритий до спілкування, Яворницький залюбки реагував на прохання дітей. Як запевняє Віктор Єкшов, спогадів про Яворницького існує дуже багато.
Дніпрові пороги – символ козацької звитяги
У 1927 році розпочинається Дніпрогесівська археологічна експедиція, яку ініціює й очолює Яворницький. Її називають найбільшою справою останніх літ життя Дмитра Івановича. 72-річний учений, знаючи, що невдовзі славетних Дніпрових порогів не буде, завзято працює до початку будівництва Дніпрогесу і знаходить багато старовинних речей, які б могли бути назавжди втраченими. Науковий співробітник меморіального будинку-музею Д. Яворницького Віктор Єкшов наголошує, що вчений під час експедицій неодноразово ламав руку, навіть тонув, але наполегливо продовжував дослідження і майже щотижня проводив екскурсії по Дніпрових порогах. За словами очевидців, ці екскурсії були доволі екстремальними і навіть небезпечними, тож у мандрівках Дніпром на невеличкому судні брали участь лише найсміливіші. У цей час Дмитро Іванович Яворницький опублікував історичні праці: „До історії степової України”, альбом „Дніпрові пороги”, дослідження „На порогах Дніпра”. Ці роботи мають унікальну цінність, адже містять відомості та ілюстрації Дніпрових порогів та берегів до того, як їх вигляд було змінено людьми та прогресом.
„Контрреволюційне кубло”
У 1933 на Яворницького, тоді вже академіка АН УРСР, чекали нові випробування – звинувачення в ідеалізації козацтва та „буржуазному націоналізмі” і звільнення з посади директора історичного музею. „Існує лист Яворницького до фотографа Желєзняка, – розповідає Віктор Єкшов, – де Дмитро Іванович пише, що його і всіх співробітників за доносом вичистили з музею як «контрреволюційне кубло». Також було надіслано листа і до Академії наук у Київ, – продовжує Віктор Єкшов, - із вимогою зняти з Дмитра Івановича звання академіка. Але Дмитро Яворницький був дуже поважною людиною, і Академія наук проявила мужність, відстоявши його ім’я, – звання академіка з нього не зняли. Але все ж таки полегшення в житті вже не було. Та, переборюючи себе, Дмитро Іванович продовжував працювати майже до останніх років життя – у 1939 видав дві статті про Рєпіна та про ставлення Рєпіна до Шевченка.”
Цькування Яворницького неважко пояснити. Для науковця найціннішими історичними відомостями і висновками могли бути лише правдиві, незаангажовані, неполітизовані. А значить, незручні.
Для царської Росії, а потім країни „совєтов” було неприйнятним твердження, що Запорозька Січ, яка тільки своїм існуванням висловлювала протест духовному насильству та поневоленню українського народу, – взірець найдемократичніших засад і ефективного державного устрою. Прикрість полягала ще й у тому, що тезу багатьох російських істориків про неминучість загибелі Запорозької Січі було спростовано. „Весь лад Запорозького Війська з його широко демократичними засадами не пасував до корінного ладу Великої Росії”.
|
|
| Останній прижиттєвий портрет Дмитра Яворницького |
Трагедія для музею
Помер Яворницький на 85-му році життя 5 серпня 1940 року. „Того дня, - зазначає науковий співпрацівник будинку-музею Д.Яворницького, – в місті не можна було дістати квітів, тому що кожен прагнув увічнити пам’ять такої зразкової людини.” Яворницького було поховано на міському кладовищі, та після того, як кладовище почало руйнуватися внаслідок розростання міста, останки Яворницького перепоховали біля історичного музею, як і заповідав учений. У 1995 році на місці захоронення було встановлено пам’ятник, він зараз привертає увагу туристів.
Із смертю науковця його цінні музейні колекції залишилися беззахисними. Для багатьох експонатів події Великої Вітчизняної війни були непоправними. У музеї під час фашистської окупації працювали німецькі професори-археологи. Їхнім завданням було вивчення колекції історичного музею і вилучення експонатів, причетних до арійської раси. „Сім вантажівок було вивезено цих найцінніших колекцій, і невідомо, доїхали вони чи ні, знищено ці експонати чи вони зберігаються в архівосховищах Німеччини. Це просто трагедія для музею”, – наголошує Віктор Єкшов.
Не дозволив забути козацьку славу
Дмитро Іванович Яворницький пристрасно жадав правди про козацьку минувщину. Він хотів віднайти найдетальніші відомості про запорожців у той час, коли в народі потроху почали забувати козацьку славу. Яворницький зробив велику послугу для всіх українців, зберігши пам’ять. Однак спадщину Дмитра Івановича поки що нема кому опрацювати в повному обсязі – існує дуже багато матеріалів, які зараз зберігаються в архівах. Багато чого досі залишається неопрацьованим, неопублікованим – особливо фольклорний та етнографічний матеріал.
Не знайшовши порозуміння із владою та державною ідеологією, Дмитро Яворницький по-козацьки настирливо гнув свою лінію, пропускаючи звинувачення у сепаратизмі та фашизмі повз вуха. Адже „робив те, що було йому цікаво, і намагався жити по совісті” – він не вбачав у своїй діяльності ані крихти політики. Він спромігся подолати заборону святкування у Катеринославі 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка, ризикуючи втратити посаду голови ювілейного Катеринославського комітету. Однак видатний, надзвичайно сміливий, вчений болісно та чутливо реагував на критику колег. Відсутність наукового підходу, ідеалізація козацтва – такої думки стосовно дослідницької праці Яворницького дотримувались і поважні історики того часу. Саме через критичне ставлення до його творів у колі науковців Яворницький не взявся за четвертий том „Історії запорозьких козаків”, який планував присвятити нащадкам козацького роду та подальшій долі українського народу.
Внесок Дмитра Івановича Яворницького у науку неможливо переоцінити. Він автор двохсот наукових праць і п’ятдесяти монографій, поетичних збірок, оповідань. Пісенні записи Яворницького фахівці вважають унікальною колекцією у світовій фольклористиці. Цим архівом користувалися вчені і композитори (саме з архіву Яворницького в оперу Є. Станковича „Цвіт папороті” потрапили історичні пісні „Ой, п’є Байда”, „Ой Морозе, Морозенку”). Дмитро Іванович був одним з перших „некабінетних” вчених, висновки якого базувалися на міцному підґрунті археологічних, етнографічних, фольклорних, мовознавчих та інших досліджень. Був істориком, чий доробок не поступався своєю значущістю працям Михайла Грушевського та Володимира Антоновича. Вагомий внесок Яворницький зробив у становлення історичного краєзнавства. Він став одним із перших в Україні теоретиком-музеєзнавцем, знавцем архівної справи, відіграв велику роль у житті і творчості багатьох кобзарів, зокрема Пасюги, Кучугури-Кучеренка, Кожушка, уклав „Словник української мови”.
„Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б’ється живе серце у твоїх грудях; працюй на користь свого народу і на пожиток Батьківщини, яка тобі дорога”, – це кредо видатного співвітчизника, можливо, надасть безсмертя ще не одному українцеві.