|
|
| Портрет Тимофія Хмельницького, сина гетьмана. Невідомий художник. XVII століття |
Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-10 за 2008 р.)
ОХ, ТИМОФІЮ, СИНКУ ТИМОШЕ!
Ти не повісив її, ти, може,
так тільки, здумав, завдав до льоху?
- Батьку, я покарав оту шльоху!
Ти був сліпий. То душа блудодійська.
Вона не варта твоєї любові.
Коли я додому заскочив - для війська
в коморі взяти ті гроші скарбові, -
їх не було вже. Бо пані дому
ключ віддала своєму коханцю.
А той признався. І в тому, і в тому.
Хотілось, бач, жити йому, поганцю.
Суд був короткий. Війна. Жарота.
Мотуз на шию. Кінь під ворота.
Очі замружив - як хвисьну коня!
Кінь як рвоне у степи навмання!
Тільки й знялася зелена шквиря.
Тіло гойднулося наче гиря.
Так їй і треба, земля їй розпадина!
Пані Гелена, зелена гадина.
ТА ЩОСЬ МЕНІ ЩОНОЧІ
ЩОДНЯ
ТОЙ КІНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ
ЛЕТИТЬ БЕЗ ДОРОГИ
ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ
НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПІНУ
БОЖЕ, БОЖЕ, ПОМИЛУЙ НАС!
Сину мій Тимоше, то ж був не наказ.
То ж була розпука, то ж був тільки шал.
Сину мій, Тимоше, що ж ти поспішав?
Сину мій, Тимоше, степове лев’я!
Я ж коли у гніві, то уже не я.
Це якби Виговський слухав моїх слів,
скільки перевішано вже було б послів! -
від царя, від хана і від короля.
Сину мій, Тимоше, степове орля!
В трунах перевернеться
наш козацький рід.
Що ж ти зробив шибеницю
з батьківських воріт?!
- Мусив вибирати. Мав одну добу.
Батьківські ворота
чи батьківську ганьбу.
…ЧИ ВИ Ж ЇЙ ХОЧ ПЕРЕД СМЕРТЮ
ДАЛИ ПОЦІЛУВАТИ ХРЕСТ?
Чи сповідалась,
як честь жоночу процвиндрила?
Та було ж її прикопати за тисячу верст
від святого християнського цвинтаря!
Оту перелюбницю,
ту лайдачку,
синів моїх ненависну мачуху.
Оту гадюку, змію зелену!
Мою Гелену… мою Гелену…
ЧИ Я Ж НЕ ЛЮБИВ ТЕБЕ, МОЯ РІДНА?
А в тебе ж вірності як у шелягу срібла.
Було б шануватись, моя замороко,
хоч для годиться, про людське око.
Хай не святенниця, недоторка,
а так шалатися в глупу ніч! -
Ти ж не якась там хльорка,
самій гетьманші не подоба-річ.
Ти ж мала буть хранителькою честі.
Як в домі чисто, й чорт мені не брат.
Душа ж і так стоїть на перехресті
усіх обманів, підступів і зрад.
То ще й від тебе лжа і осудовище?
То ще і ти обманюєш мене?!
Десь має ж бути в світі пристановище,
де в серце жодне стерво не вджиґне!
БУЛО Б ТЕБЕ УЗЯТИ НА ЗАНУЗД.
Та я ж би вмер за твою сльозу.
А ти ж то, ласки моєї замість,
таку ганебу, таку мерзу!
Чи мож’ тобі серце з нудоти сплюскло?
Бо що ти знала? Шовки та люстро.
Та златоглави, та води колонські.
Та різні мислі свої вавилонські.
…ВНАТУРИЛАСЬ, ВИКОБЄЦАЛА,
ХМІЛЬНОЮ КРОВ’Ю НАЛИЛАСЬ.
Фортуну гонором хвицала, грудьми гріховно нап’ялась.
Ходила, наче королева.
А як мінилася в лиці,
коли сорочка перкалева згорала в мене у руці!
Шляхтянка пишна і лукава,
щоб я достоту скаженів,
тремкою цнотою лякала,
то скаже: мій,
то скаже: ні!
В гарячці губ, в нестямі тіла,
в шалу розчахнутих колін
які слова ти шепотіла
шовковим голосом своїм!
Як незагнуздана лошиця
несла крізь ніч мою жагу.
Та я ж без тебе тут лишився
як пожарище на снігу!..
А КОЛИ МИ ВИРУШАЛИ,
не було нам стриму,
до Молдови, до Варшави
чи ізнов до Криму, -
Кажу: - Будь мені здорова!
Кажу: - Не журися.
Кажу: - Пані гетьманова,
ти ж мені дивися!
А вона мені, о Боже! -
до стремен припала:
- Коли я тут що абощо,
то щоб я пропала!
Чума б тебе зачумила,
мусив замовкати.
Чи мав тебе, моя мила,
в замки замикати?
А ТОЙ ЖЕ, ТОЙ,
КОГО СОБІ З’ЄДНАЛА?!
Така красуня, вінчана жона!
Чи вже себе й за устілку не мала, -
чим уподобавсь, смуток тебе зна.
Дворецький з нього - перша кляса.
Солодкомовний, у лакействі - зух.
Його слова б у мисочку - маляса,
у спеку можна вивестися з мух.
Липучий равл в золоченій лівреї,
блідий холуй, драглистий від сидні,
моєї пані ниці емпіреї, -
він так доповз, не втримавсь на коні.
А ще любив закинуть про ойчизну.
Закрався в душу якось. Недарма ж
лишив на нього птаство й рогатизну,
льохи із ренським, саджавку і саж.
Все поважав маєтне й маєстатне.
Така порода, вутла і плоха.
Я ж думав так:
як до меча нездатне,
то певно ж і нездольне до гріха.
Чи, може, ти одна тому причина?
Чи, може, це в тобі той вавилонський блуд,
що ти їх всіх підпалюєш очима,
як хтива іскра, кинута на трут!
ГИДЬ. ГАДЮШНИК. СОБАЧА ТІЧКА.
Збагнітований Божий дар.
Де ж ти, дівонько, красна чічко?
Де ж ти, жоно, чистий олтар?
Де ж ти, де ж ти?
Щось довго йдеш ти.
Сивий волос почав укидатися.
Дотліває душа до решти.
А куди ж від себе податися?
От, сиджу, кулаки в коліна.
Уздріваю в горілці суть.
Зчервеніла уже калина,
що за гробом моїм понесуть…
*Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)