У цьому році виповнюється 300 років від дня загибелі наказного гетьмана Василя Кочубея, історична постать якого ще досі суперечлива.
Василь Леонтійович Кочубей народився 1640 року в селі Борщагівка, в Брацлавському воєводстві Речі Посполитої, на теренах сучасної Вінниччини. Батько його походив із шляхетського роду, що вів своє коріння, як зазначають деякі вчені, з XIV століття. Василь Кочубей залишив рідний маєток та вступив до лав українського козацького війська.
Більше двадцяти років він брав участь у бойових діях, що вели тоді козаки проти Польщі та Оттоманської Порти, і відзначився як хоробрий воїн, талановитий командир. Саме через такі риси його запримітив гетьман України Іван Самойлович, який і призначив його керуючим Генеральною канцелярією. Кажуть, що він виділявся серед старшини як людина особлива, користувався абсолютною довірою у козаків.
Після того, як у 1687 р. в країні гетьманом став Іван Мазепа, Василь Кочубей обійняв посаду Генерального писаря української держави. Трохи згодом гетьман запрошує його стати своїм заступником – наказним гетьманом України. Та з часом погляди гетьмана та його заступника на подальший розвиток міжнародних стосунків козацької України з іншими державами, особливо зі Швецією та Росією, почали різнитися. Формується антигетьманська опозиція. На підтримку проросійських настроїв Кочубея висловлюється старшина Лівобережної України, зокрема Полтавщини, а також частина старшини Війська Запорізького Низового. Все це викликало протидію гетьмана Івана Мазепи та його оточення. В 1707 - 1708 роках відбувається розкол політичної еліти: частина старшини на чолі з Василем Кочубеєм виступала категорично проти українсько-шведської угоди, яку було укладено на початку 1708 року, інша група козацької верхівки під проводом гетьмана відстоювала доцільність такого військового союзу.
Особливу роль у цих подіях довелося зіграти саме Василеві Кочубею. Ще в лютому 1708 року він остаточно консолідує сили, готові змінити владу і курс держави. Але він не збирається відкрито виступати.Василь Кочубей намагається тиснути на старшину і змусити таким чином гетьмана відмовитися від обраного ним плану.
Вогню до полум’я розбрату додала і життєва колізія. На той час гетьман закохався у доньку Василя Кочубея Мотрю, якій він доводився хрещеним батьком. Мотря теж покохала гетьмана. Іван Мазепа став просити дозволу на шлюб. Та Василь Кочубей відмовив гетьманові, адже це суперечило церковним традиціям, більш того, така дія з боку гетьмана була розцінена як особиста образа. Ситуацію ускладнив ще й полковник Іван Іскра, який теж був закоханий у Мотрю. Він постійно підбурював наказного гетьмана до викриття таємного союзу між Іваном Мазепою та Карлом ХІІ. Врешті-решт, Василь Кочубей вирішив звернутися з повідомленням до російського царя Петра Першого, ставка якого на той час знаходилася у Вітебську.
Вирушивши разом з Іваном Іскрою в дорогу, вони сподівалися довести до відома московського царя союзницькі наміри українського гетьмана зі шведами. Але цар, безмірно довіряючи Івану Мазепі, наказав заарештувати донощиків та піддати тортурам. Після тривалих катувань Василь Кочубей вимушений був заявити, що він скоїв «наклеп» на гетьмана України. Одразу після цього за особистим наказом Петра Василь Кочубей та Іван Іскра були видані та страчені.
Пізніше їх останки за царським дорученням були перепоховані в Києво-Печерській лаврі.