|
|
| Василь Гринів з берегинями і козаками УРК |
За вікнами лише світало, а йому вже не спалося. Тихцем, щоб не розбудити домашніх, вийшов на подвір’я. Від саду, далі, за село Кадобна, аж до самого Чорного лісу, тягнулося сивувате пасмо туману, що танув у промінні ранкового сонця, осідаючи діамантовими крапельками на деревах, траві. Замилувавшись росою, не помітив, як полонили його спогади…
Згадалося, як він, Василь Гринів, прокурор Чортківського району, та його колега з міста Тернополя Михайло Лесюк поїхали у вихідні на його рідну Івано-Франківщину по гриби. Зупинилися в урочищі Різарня, через яке протікає, за визнанням ЮНЕСКО, найчистіша річка в Європі - Лімниця. Славиться ця місцина під Карпатами чарівною природою і білими грибами. Тоді теж був чудовий ранок, але не липневий, а вересневий. Спільне - тільки роса, що вигравала діамантовим різнобарв’ям на траві, грибах, на мереживі павутини, ознаки бабиного літа, і танула в ніжних сонячних обіймах. Він відчув, як у глибині душі виринали слова,складалися у вірш.
Ранковії роси - це сльози землі,
рясним діамантом вкривають її.
З яким нетерпінням чекають вони,
щоб промені сонця їх обняли.
У ласках проміння життя роси – мить,
З яким нетерпінням вона в нім горить.
Кохання промінню, ранковій росі
Щедрість приносить матусі-землі.
І ці щирі, з глибин душі, рядки на всі останні роки вкарбувалися у пам’ять Василя Гриніва – людини, яка, попри всі негаразди в житті, не зчерствіла душею і серцем. А доля з перших днів його життя не обділила випробуваннями.
Не зчерствій душею, сину
Народився у жовтні сорок першого тепер вже минулого століття, коли Друга світова війна, прокотившись смертоносним валом через Івано-Франківщину, вирувала у центрі України. Батько, щоб прогодувати чималу сім’ю, вимушений був по хисткому льоду, аби уникнути зустрічі з фашистами, не раз пробиратися на протилежний берег Дністра за продуктами. Одного разу лід проломився. Після крижаної купелі у Дністрі батько захворів на двостороннє запалення легенів і невдовзі помер. Двоє старших дітей, які вже могли дати собі якусь раду, пішли поміж людей, а двоє молодших - трирічний Василько та ще молодша сестричка Галинка - залишилися при матері. Вона не мала жодного класу освіти, хіба що вміла гроші рахувати та поставити хрестик замість підпису. Виживали як могли.
Всі з нетерпінням очікували, коли закінчиться війна. У лісах діяли загони оунівського підпілля та Української повстанської армії. Та з визволенням прийшла інша біда. Проти ОУН та УПА розпочався справжній терор. Ніхто з жителів Довгої Калуської тоді не знав, що через їхнє село проходить якийсь оунівський провід. Але служби КДБ були іншої думки. У 1951 році всі мешканці села Довга Калуська були переселені в Новоіванівку Кіровоградської області.
- Нас, малих, з мамою поселили на конюшні, - згадує Василь Гринів. - Настелили нам свіжої соломи, але сморід від коней стояв такий, що навіть у сильні морози протяги не вивітрювали його. У мене, десятирічного, вже тоді закралася недовіра до радянської влади, яка несправедливо поступила не тільки з нами, малими та беззахисними. Адже наша родина ніякого відношення не мала до оунівського підпілля. Що говорити про нас, коли нашого сусіду, який воював у радянській армії проти фашистів і втратив у бою руку, виносячи з поля бою свого однополчанина, теж переселили разом зі всіма. Імені сусіди я добре не пам’ятаю, а прізвище його – Ребега. Одного разу до села Новоіванівки приїхав воєнком і випадково зустрів нашого сусіду. Впізнавши в ньому колишнього однополчанина, який врятував йому життя, воєнком поклопотав про повернення Ребеги на Івано-Франківщину. Сусіда попросив і за нас. Так, завдяки йому наша сім’я повернулася у Довгу Калуську. Два роки з половиною жили у нашому будинку двома родинами, бо сусідський був повністю зруйнований. За цей час сусіди відбудували собі нове помешкання, а ми залишились у своїй хаті. Жили впроголодь. Раціон простий: лобода, кропива, лісові ягоди.
До школи всі діти села Довга Калуська ходили пішки за три з половиною кілометри у сусіднє село. Щоб якось допомогти родині вижити, Василь був змушений вже у четвертому класі взимку плести корзини з лози, а влітку косити. У тринадцятирічному віці Василь знову відчув несправедливе ставлення до нього. Було це влітку. Кожному, хто був на заготовці сіна, під укіс виділили по 50 сотих з умовою - накосити і насушити дев’ять копиць для колгоспу, а десяту для себе.
- Я, учень шостого класу, тих півгектара скосив, висушив все сіно, склав у копи. Десяту копицю я, як і інші, зробив трохи більшу - бо для себе. Бригадир походив, подивився і навіть не звернув уваги на десяту копицю тих, хто мав можливість поставити йому якийсь могорич чи щось заплатити. А до мене прийшов і півкопиці забрав, бо я не мав можливості з ним розрахуватися. У мене були всі руки в кривавих мозолях. І коли у мене забирали ці півкопи, я остовпів від несправедливості. У мене перехопило горло, на очах сльози, а в голові вирувала думка: коли б я був прокурором, то я б цього бригадира в тюрму посадив за те, що він мене, підлітка, так принизив перед всіма дорослими. Мене це страшенно обурило. Отоді у мене появилася отака мрія - стати прокурором, щоб допомагати людям і служити не підлості, а правді.
Та непростим виявився шлях Василя Гриніва до омріяної мети. Після закінчення десятирічки його призвали до армії. Спочатку навчався у школі молодших авіаспеціалістів під Ленінградом. Службу проходив у пустелі Каракуми. Був начальником оглядового локатора системи посадки бойових літаків, начальником старто-командного пункту. Закінчив службу командиром взводу військової частини Бакинського округу протиповітряної оборони. Так склалася доля, що поступив у львівську школу міліції оперативних працівників. Після школи був направлений в Івано-Франківську область на роботу за місцем проживання. Спочатку працював у Калуші у розшуку, потім дільничним інспектором. Звільнився з органів міліції за сімейними обставинами.
Збирався вступати на юридичний факультет, але знову не судилося. У добровільно- примусовому порядку відправили до Київського вищого інженерно-військового училища зв’язку. Після десятимісячного вишколу присвоїли звання лейтенанта запасу. Та в запасі недовго був, через два роки, коли у Чехословаччині відбувалися події непокори блоку країн Варшавського договору, був призваний для виконання інтернаціонального обов’язку. Потім два роки служби у Прибалтиці на командному пункті ПВО.
|
|
| Василь Гринів з онуком Дмитром, учнем Київського військового ліцею імені І. Богуна |
Після звільнення зі збройних сил нарешті починає здійснюватися його заповітна мрія. Василь вступає на юридичний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Навчається заочно, бо була вже сім’я. Виховували з дружиною діток – сина та донечку, необхідно було заробляти гроші. Спочатку працював військовим керівником у Калуській середній школі, потім працював за фахом юрисконсультом і начальником відділу кадрів за сумісництвом одного із підприємств Калуша, інструктором Калуської міської ради. Ще до закінчення юридичного факультету його, як здібного студента і досвідчену життям людину, зараховують до резерву Івано-Франківської та Тернопільської прокуратур. Після закінчення університету якраз вільне місце було у Тернопільській міській прокуратурі. Протягом восьми років працював там помічником прокурора міста Тернополя, обирався секретарем парторганізації прокуратури, юстиції та суду області, був членом міському партії. Потім два роки працював в обласній прокуратурі на посаді старшого прокурора слідчого управління. На той час прокурор Тернопільської області Василь Іванов запропонував йому посаду прокурора найбільшого у промисловому і соціальному відношенні Чортківського району Тернопільщини. На цій посаді Василь Гринів відпрацював десять років. У 1999 році повернувся у рідну область. Певний час виконував обов’язки прокурора міста Івано-Франківська, а згодом був переведений до обласної прокуратури на посаду старшого помічника прокурора.
За чверть віку прокурорської роботи Василь Гринів бачив різні ситуації, розглянув чимало справ, за якими доля кожної конкретної людини. І у вирішенні цих житейських колізій він завжди керувався не тільки законом, а й дослухався серця, намагався зрозуміти, чому людина зробила той чи інший вчинок. Він на все життя запам’ятав мамине напуття – не зчерствіти душею. «Знай, сину,- сказала вона йому тоді, коли його, підлітка, несправедливо образив колгоспний бригадир,- при всіх отих негараздах у нашому житті перемагають завжди доброта, щирість душі. Дай, Боже, щоб у твоєму житті було поменше отаких гірких, неприємних почуттів. Хто б що не говорив, а доброта, любов до людей повинні перемогти все». Тому не дивно, що і зараз генерал-лейтенанта Українського Реєстрового Козацтва Василя Гриніва селяни Чортківського району Тернопільщини називають не інакше, як «наш прокурор». Він завжди бажаний гість на їхніх родинних святах. Не менше, а можливо, й більше поважають і на рідній Івано-Франківщині, де він зараз очолює обласну організацію УРК. Покозакувати на схилі літ - це не якась там забаганка. Любов до історії України ще у студентські роки йому прищепив завідувач кафедри історії і права юридичного факультету, професор Володимир Кульчицький.
- Він викладав нам такі речі,- згадує Василь Гринів,- і наводив такі історичні факти, яких у радянських підручниках аж ніяк не могло бути. Я вперше від нього почув, що Данило Галицький не був князем, а був королем, що першою найдемократичнішою у світі була козацька держава на Запорозькій Січі. Я дуже багато дізнався про Петра Сагайдачного, який народився у селі Кульчиці, звідки родом і професор Володимир Іванович Кульчицький. Я від нього дуже багато дізнався історично вивірених фактів про козацтво, що завжди стояло на захисті від різних ворогів рідної землі, української мови, віри в Бога.
І коли Василь Гринів у день народження свого приятеля ще зі студентських років Володимира Зденянчина познайомився з Головою Українського Реєстрового Козацтва Анатолієм Шевченком, людиною активною і духовною, прийняв рішення вступити до лав УРК. Під час дружньої розмови керівник УРК, наче між іншим, висловив думку, що не завадило б і на Івано-Франківщині створити таку потужну козацьку організацію, як на Львівщині, і поцікавився, чи готовий до такої відповідальної роботи він, Василь Гринів.
- Цілу ніч я думав над цією пропозицією, - розповів Василь Гринів. - На ранок я дав згоду і вже через кілька днів розпочав активну підготовку до презентації обласного козацького товариства. Пропозицію я отримав у грудні 2005 року, а 6-го травня 2006 року ми уже зареєстрували обласну козацьку організацію Івано-Франківщини. За період реєстрації ми прийняли до нашого обласного товариства Богородичанський ліцей, у якому нараховувалося більше 400 ліцеїстів, і спортивний коледж Івано-Франківська, де навчається понад 800 учнів.
Після презентації організація з кожним роком бурхливо зростає. До козацтва залучаються історики, вчені, фахівці, які мають досвід роботи з людьми, і перш за все з молоддю, які добре знають історію нашої держави, і особливо нашу козацьку добу. Козаки-реєстровці відвідують трудові колективи, заклади освіти, намагаються людям прищепити прагнення до відродження кращих традицій, звичаїв українського козацтва. За два роки організація зросла до трьох з половиною тисяч реєстровиків.
- І це завдяки наполегливій організаторській роботі моїх побратимів, - підкреслює отаман обласної організації УРК Василь Гринів. - Найбільш активні і надійні у мене - це колишній начальник відділу кадрів шостого управління МВС, а нині начальник штабу, генерал-майор УРК Микола Петрович Гладенький, мій заступник Дмитро Дмитрович Футулуйчук, кандидат історичних наук, викладач Львівського університету МВС України. Він колишній начальник департаменту виконання покарань. Роман Мирославович Калин, теж мій заступник, - генерал-майор УРК. Має фермерське господарство у Городенківському районі. Займається бізнесом, але є потужним і щедрим меценатом і спонсором. Завдяки їм ми залучаємо до спільної праці працівників міліції та прокуратури, органів державної влади міських і районних адміністрацій. Мої побратими близькі мені по духу. Мені імпонують їхня висока порядність, відданість інтересам нашої держави, любов до українського народу, до нашої української землі, бо вона найщиріша і наймиліша, напевне, у світі.
Я навіть не ставив Василеві Гриніву банальне запитання, чи щасливий він. Навіть попри всі ті негаразди, відчувалося, що він щасливий з того, що разом з дружиною виховали доньку і сина, які стали юристами. Син Олег - старший радник юстиції, працює у генеральній прокуратурі України. Ростуть троє онуків. Син доньки вже навчається у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Щасливий з того, що може милуватися рідною землею, любити ранкові роси, і літні й осінні, коли в глибині душі народжуються щирі віршовані рядки.
Я дякую Богові і, ненько,тобі,
Що нині щасливий живу на землі.
Я дітям і внукам своїм передам,
Що щастя в житті переходить від мам.