Шановна редакціє „України козацької”! За походженням я з Луганщини, традиційно одного з козацьких теренів. Та вже майже три десятки років – кримчанин. За освітою я історик. Тож дуже прикро спостерігати у пресі та висловах деяких людей історичну профанацію на козацьку тему.
Відсутність єдності козацтва породжує упереджене ставлення до нього у недостатньо обізнаних або фальшиво поінформованих. Через це в пресі, не кажучи вже про приватні бесіди, можна часто зіткнутися з небилицями про козаків, одна з них – пограбування сіл козаками.
Але як тоді розцінювати факт, що серед безлічі історичних дум та українських народних пісень переважна більшість присвячена козацтву?
Чи народ помиляється? Коли це справді так, чому вижило українство? Чому нікому не вдалося знищити козацтво остаточно? Воно сьогодні, відроджуючись, привертає до себе увагу та повагу і поза козацькими регіонами, ладними запозичити козацькі звичаї. Та наклепники не вгамовуються, користуючись нашим терпінням і байдужістю.
Це ж наскільки треба втратити совість, щоб без наявності фактів стверджувати і переконувати інших про мораль та дії козаків у такий спосіб (цитую мовою оригіналу): „козаченьки”, периодически лезшие к оттоманским султанам без мыла в подданные”? Таке паскудство дозволяє собі пропагувати електронне видання „Республика Крым”. Щоб показати свою зверхність над українцями, автор вдається до сарказму, використовуючи не російську форму вимови та написання слова „казаки”, а українську „козаченьки”. Запорожці були улюбленцями українців. Тому народ не просто оспівував козаків, а й при цьому застосовував пестливу форму звертання. Слово ж „мило” автором застосовано з метою приниження і глузування, як це прийнято у відомому російському вислові, який через його вульгарність культурним людям вживати соромно.
Що ж стосується взаємин Запорозької Січі й Туреччини, то про це знають не тільки історики, а й широкий загал людей найрізноманітніших фахів. Досить пригадати лише картину Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, що народжувалась під опікою невтомного дослідника козаччини Дмитра Яворницького, який знав не тільки тіло, а й душу Січі, всупереч всіляким пасквілянтам, які продовжують ганьбити козацтво. Та марно горе-писаки сподіваються, що їм і надалі буде дозволено паплюжити лицарів звитяги минулого і сьогодення, охоронців історичної правди – українських козаків.
Володимир ЛЕЩЕНКО,
м. Сімферополь