(Продовження. Початок у №7-10)
Тут потрібно відзначити, що віра, релігія та її установи (храми, монастирі тощо) давали запорожцям не лише духовну втіху. Скажімо, монастирі використовувалися козаками і як шпиталі для поранених, і навіть як богадільні для січовиків похилого віку. Між селами Антонівка (нині Долинського району) і Жовтневе (колишня Ворошилівка) сучасного Устинівського району діяв козацький монастир із собором. Потім на цьому місці довго існувало козацьке село - Монастирище. Д.Яворницький писав, що, проводячи молоді літа у колі січових козаків і переважно у жорстокій і затятій боротьбі з ворогами різних вір і народностей, запорожець врешті, бачачи неминуче наближення старості й будучи нездатним ні до війни, ні до праці у зимівнику, нерідко йшов у ченці в який-небудь ближчий чи дальший монастир і там доживав останні дні свого життя.
Померлих ховали у повному козацькому вбранні та при зброї. До труни часом ставили карафку горілки і череп’яну люльку. На могилі ставили кам’яного хреста, нерідко витесаного самим покійником ще за життя, на хресті робили відповідний напис і виставляли білий прапор на знак бездоганної чистоти померлого лицаря. Залишилось лише додати, що напевне чимало є таких козацьких могил і на Кіровоградщині.
Були у нашому краї і храми козацькі. Про один із них є відомості в «Історії запорізьких козаків» Д. Яворницького: «В урочищі Лелеківці запорожця Лелеки, теперішньому селі Лелеківці, перша церква заснована в ім’я Святої Трійці у 1786 році, як це видно зі слів, що вирізані на дубових одвірках дверей храму».
Ще одна достеменно відома запорозька церква була побудована у селі Коротяки (Перепелицине) сучасного Бобринецького району запорожцем Перепелицею. Про це є відомості у праці П.З. Рябкова «Музейна справа у Зінов’ївську (Єлисаветграді) та його окрузі колись і тепер (1883-1924)».
Козаки називали свої землі «раєм Божим на землі». Для сусідів же козацьких, на відміну від господарів, Вольності запорозькі були Диким (іноді Чисто-, іноді Пусто-) полем, - через нестачу у деяких місцевостях питної води, солі, особливо на просторі степів, починаючи від лівого берега Інгульця до Дніпра, підножного корму восени, через холодні ночі серед літа, нестачу палива, малозаселеність краю, страшенну жару влітку, лютий холод взимку; через відкриту і нічим не захищену місцевість, жорстокі вітри, через сарану, комарів, вовків-сіроманців.
Щоб краще уявити собі українські степи за часів 300-400 і навіть 500-літньої давнини, варто процитувати хоча б декілька уривків з історико-мемуарних творів XVI-XVII століть, де описуються степи з травами, у яких не видно було вершника з конем; ріки та озера, в яких палиця, не дістаючи дна, все ж не падала, бо риби там (причому здебільшого «шляхетних» сортів) аж «кишмя-кишіло»; всілякої звірини було так багато, а людей, напевне, так мало, що тварини, нічого не боячись, підходили впритул до людей, а птахи нерідко сідали безпосередньо на руки; безліч було всіляких плазунів, полози іноді досягали велетенських розмірів «завтовшки у руку між ліктем та долонею, а завдовжки з великий спис», які могли наздогнати у степу самітнього вершника і задушити його разом з конем. Проте, як зазначав у своїх мемуарах 1644 року польський шляхтич Ян Флоріан Дробиш Тушинський: «Можна про це багато що писати, але часу не вистачить».
На сучасні землі Кіровоградщини припадає також левова частка лісів Правобережжя Дніпра запорозьких Вольностей. Д.Яворницький описує, що вздовж правого берега Дніпра ліси починались біля річок Мокрий та Сухий Омельники й ішли то суцільно, то перериваючись до річки Дримайлівки і нижче від неї. Увесь цей величезний простір землі, до 400 верст в одну лінію, складав до 30 000, за приблизним рахунком, десятин лісу. Крім того, на захід від правого берега Дніпра ліси зустрічались на річках Сурі, Саксагані; на Інгульці, Бешці, Аджамці, Березівці, поміж Березівкою та долиною Темною, де ріс Соколиний ліс, площею до 400 десятин землі; між верхів’ями Інгулу і Торговицею, по Інгулу, Сугоклії, Сугоклійчику, Мертвоводу, Чачаклії, Громоклії, Кагарлику, Терновій та Бугу, біля Піщаного Броду, Виноградної Криниці і Семенова Рогу; по балках Глибокій, що впадає до Жовтих Вод, Княжих Байраках, де ріс дрімучий і непрохідний ліс; на Дубовій, або Гайдамацькій Балці, що йде до Саксагані...
(Далі буде)