Перефразовуючи слова Нестора-літописця «звідки пішла земля наша», спробуємо з’ясувати, звідки пішов наш бойовий звичай.
Війна в давнину не вважалася чимось жахливим, нею любили займатися, що пояснювалося як любов’ю помірятися силами із супротивником (у буквальному значенні), так і презирством до смерті. Вислів «гарматне м’ясо» тоді би просто не зрозуміли, навіть якби були знайомі з гарматами. Тодішнє військове мистецтво відрізнялось від сучасної війни тим, що менше залежало від випадку, воїни більше сподівалися на свої сили та вміння. Велику роль грала етика бою, нині фактично відсутня. Визначені правила були обов’язковими для супротивників. Основним засобом ведення бою був рукопаш. Відомий вислів «подивитися супротивнику в очі» мав не лише фігуральне значення, а й цілком реальний зміст. Зараз такі відношення зберігаються в спорті і у школах різноманітних одноборств, можливо, стихійно, де-не-де в бійках.
Сивої давнини наші пращури-орії понесли у світ початки цивілізації, частиною якої, без сумніву, був і бойовий звичай. Жерці Аратти, брахмани першої орійської протодержави, центр якої знаходився в районі Кам’яної могили під Мелітополем (Запорізька обл.), відкрили таємницю безсмертя.
Прадавню браму безсмертя можна розглянути на прикладі Гандхарви - Спасителя оріїв. Індоорійські тексти, зображення жертвоприношення вер-шника з Кам’яної Могили під Мелітополем та відповідні останки з «голгофи» - святилища Чауш над Новосільською переправою через Нижній Дунай - дозволяють зробити висновок, що засади орійської воєнної доктрини були закладені не воїнами, а жерцями. Головною (виплеканою жерцями із наймогутнішої тоді військової сили - кінноти) постаттю доктрини став зовсім не вбивця-руйнівник, а спаситель. Суть доктрини полягала у володінні жерцями таємницею безсмертя (або, по-сучасному, у вмінні вилучати з тлінного тіла тривке біополе).
У давньослов’янському «Волховнику» (книга волхвів) описано ось такі сцени: «Прийшов Межибор. І сказав Межибор: «Рука - блискавка. Нога - грім. Рука - меч, нога - молот. Неправді за правду - смерть!» І вдарив Межибор печенізького князя в лице, і закричав Межибор страшно, князя темряви на поміч гукаючи. І вдарив кулаком печеніга під серце. І впав мертвий князь. «Не для раті сіє, але для чистого шляху, по якому правда йде», - сказав Межибор. І вдарив кулаком по дубу. І захитався дуб, і зронив листя з жолудями. І закричав у лісі Див, і вибіг з лісу Тур. І впав у ноги Межибору. І з великим жахом побігли печеніги, здивовані силою Межиборовою».
До речі, Межибор - саме той Волхв, який напророкував київському князеві Олегу смерть від його коня. Окрім чарів, кожен з волхвів проходив особливий багатолітній вишкіл і справді віртуозно володів величезною кількістю прийомів, які потім доводилося часто застосовувати в тому сповненому несподіванок і небезпек світі. Одне слово, легенди й перекази про непереможних волхвів з’явилися не на порожньому місці. Таємницю свого дивовижного мистецтва волхви забрали з собою. Вони рішуче виступили проти запровадження на Русі християнства. Київський князь Володимир Святославович оголосив їх поза законом. Волхви знялися з капищ і відійшли - хто в ліси на північ, хто в степи на південь, за пороги, на Хортицю.
Багато імен народних героїв донесли до нашого часу думи та билини, що передавалися з уст в уста кобзарями. Буй Тур - добрий молодець - так ще з часів Київської Русі називали в українському фольклорі богатиря, хороброго, непереможного воїна, захисника рідної землі і народу. Були серед оспіваних у билинах героїв і Ілля Муромець та його товариші, і Микита Кожум’яка. А пізніше, за часів козаччини, - ціла плеяда легендарних січових ватажків, що вражали і запалювали своїх побратимів відвагою небувалою і героїзмом. Що то були за люди?
Український бойовий звичай знову нагадує про себе.
Яким чином полковник українських козаків Северин Наливайко в битві з польськими рейтарами на коні з двома шаблями в руках виривався з оточення? - І тільки коли він на коні перепливав річку, змогли його наздогнати і, оточивши з усіх боків, заколоти списами вороги. Як міг Іван Гонта під час тортур, коли кати на площі, прилюдно, різали ремені із шкіри на його спині, говорити без тіні мучеництва: «Так оце хіба такі страшні тортури? Тільки і всього?..»
Легенда про Устима Кармалюка говорить, що вмів цей захисник бідного люду по гілках з дерева на дерево переходити. Так чи інакше, але ж вдавалось-таки йому аж із Сибіру додому в Україну повертатись.
Герої минулого володіли мистецтвом Спасу, вмінням свідомо входити в такий стан, в якому відкриваються надприродні здібності, подвоюються і подесятеряються фізичні сили, виділяється психічна енергія, що також впливає на противника.
У наш час стан Спасу не лише не має правової оцінки, але і досі не проведене дослідження цього явища, однак зрозуміло, що використовувати його методики, як і загалом філософські основи, необхідно виключно в гуманних цілях, з метою самозахисту і самовдосконалення, пізнання навколишнього світу. Спас - це особливий стан психіки, в який свідомо входить людина для розкриття своїх надприродних здібностей з метою виконання неординарних завдань, які звичайними методами вирішити неможливо.
Спас - одна з течій психокультури, що існувала у європейських народів, була притаманна психодуховній культурі східних слов’ян і збереглась у звичаях українського козацтва. Володінню Спасом на Запоріжжі приділялась особлива увага, оскільки людина, яка оволодіває Спасом, стає психологічно незалежною, волю її неможливо підкорити чи подавити.
В історії України було немало видатних діячів, котрі володіли мистецтвом Спасу, а саме: старокиївські князі-воїни, козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний та Петро Дорошенко, Іван Богун, Іван Гонта, Максим Залізняк, кошовий отаман Іван Сірко. Володіння прийомами Спасу відіграло визначну роль у долях окремих людей, мало свій вплив і на хід історичних подій.
Під час удару противника Спас-характерник знімає інформацію і таким чином збагачується знанням про методику підготовки і нанесення удару, а також про шлях наступного виходу з шокового стану. Повторити аналогічний удар по Спасу неможливо: він уже захищений і удар не виводить його з рівноваги. Дії Спасу у відповідь передбачають етичний момент, зовні подібний до того, що проповідує Христос: «Не протився злому. Але коли хто вдарить тебе у праву щоку, поверни до нього і ліву» (Матф. 5, 39).
Для Спасу це означає: «Перевір! Чи не випадковим був удар?
Перевір! Чи не був він нанесений помилково, чи не призначався комусь іншому? Перевір! Можливо, чоловік, який тебе вдарив, вже розкаявся? («Повинну голову меч не січе...»)
Перевір. Можливо, ти заслужив цей удар?» (Вибачся, попроси прощення). Якщо жоден з цих принципів не проглядається, то Спас наносить удар у відповідь. Козацька логіка і тут знаходила підтримку у святому тексті Біблії: «Чи ж не так поступав і Христос, - повчав козак-характерник молодих, -коли він, увійшовши до храму, вигнав усіх торговців і покупців і столи мінял поперекидав?»
Що ж відчуває Спас у момент такого поєдинку?
Коли постає «кришталева стіна», рухи оточуючих сприймаються уповільненими, у цей момент відбувається активізація біоенергетичної діяльності організму Спасу. При заглибленні у цей стан з’являється вміння управляти психобіоенергетикою, в результаті чого, як правило, встановлюється перевага над противником, яка затверджується і фізичними діями.
Без сумніву, запорозька земля, яка тримала таких видатних лицарів, як цар скитів Ідантірс, князь Святослав-переможець, гетьмани Байда Вишневецький, Іван Підкова, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, кошові Іван Сірко, Кость Гордієнко, - зберігає в собі невичерпне джерело Мудрості, Волі, Слави. Не одне покоління предків наших збиралося на Хортицьких кручах, щоби захистити землю пращурів своїх. Долини, яри, балки - кожен камінчик зберігає пам’ять про велич і славу їх.