Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-12 за 2008 р.)
|
|
| Такими Гелена і Богдан постали у фільмі М. Мащенка «Богдан-Зиновій Хмельницький» |
ГРІШНИК Я, НІДЕ ПРАВДИ ДІТИ.
Був женило, джигун, не послідній таки бабодур.
Може, й десь полишив самосійні діти.
Та й не молод уже. А укліпився в голову дур.
Приманячилась жінка.
Над всею цією різнею,
над блюзнірствами світу - святиня моя сливе.
Я кохав не одну. А щасливий був тільки з нею.
Не чіпайте її. Вона мені в хмарах пливе.
Хтось казав: та вона ж у тебе руда.
Ох, як жар! Та й краси ж гордовитої.
Після неї кожна - як прісна вода
після оковитої.
А бувало ж в походах -
зголоднію.
Ой да
як захочеться жінки,
аж тісно мені в кунтуші.
Бо похід то похід.
А підвернеться, гляну - хвойда.
Так і верне з душі.
Або й просто жіноцтво.
Ночівля яка чи корчма.
Не одна й молодиця
ласкава була до мене.
Сідло в головах, під боком кошма.
А сон присниться - Гелена.
Я ЗГАДУВАВ ЇЇ. Я ЖИВ ТИМ
КОЖНИМ МЕНТОМ.
Беріг в душі як найдорожчий скарб.
А він ходив в каптані з позументом,
в казну по лікоть руку запускав.
Меткий панок, із тих, що не погребують.
Воно запхне і совість за манжет.
Таке нікчемне - кидик, сухоребрик,
ще й зачіска ненаська - левержет.
Улестив пані, спритний на підмову.
Нагледів гроші і звивавсь як вуж.
А я в походах. І ключі від схову
довірив гетьмановій, а кому ж?
НЕ ПРИЇЖДЖАВ УПОТЕМКУ, УПОТАЙ,
аби вночі заскочити обох.
Про це й не думав. Поки віриш, поти й
душа не піде в жебри до тривог.
Я слав гінців наввипередки часу,
щоб у письмі такого наверзти!
А коли я крізь ніч до тебе мчався -
мій кінь іржав уже за три версти!
Дубові двері розхряпнем стояли.
Любив тебе, не вміючи звикать.
То чи ж мені, упитому боями,
мущинський дух по запічках шукать?!
А ти була…
Така була, як завше.
Лиш не доглупав я, у чому річ:
стара віщунка, й слова не сказавши,
полізла спати на холодну піч.
А ВСЕ Ж РОЗКРИЛОСЯ НА КРАДІЖЦІ.
Сиділа правда в порожній діжці.
Казна козацька.
Казна що?
Болить, що ти таке казна-що!
Болить, що отямився лиш допіру,
як з погорілля, як з-під золи.
Що ви удвох мою довіру,
як свині з жолоба, пили!
То що ж ти серце із мене вийняла?
Ти ж мені душу всю запомийнила!
Та будь воно прокляте, все ваше кодло,
всі ваші кубла і всі ваші кудли!
Та я нап’юся,
та я заллюся,
та я на камені постелюся!
Та я ж не в Суботові,
я ж тут в Паволочі.
А КІНЬ ЛЕТИТЬ І ЛЕТИТЬ СВІТ ЗА ОЧІ…
А ЗАВТРА ЗНОВУ НАСТАНЕ РАНОК
Ой коню коню зелений тпру
Ох дайте люди мені утираник -
багровий сором з лиця утру
МАРШАЛОК ДВОРУ, НІЩО В КАПТАНІ.
Сказав би: вкрав я. При чім тут пані?
Сказав би: каюсь, моя вина.
А він лякаєсь: це все вона!
Ну, хто ж тебе, сучий-пересучий сину,
да укусився б ти за язик,
питав про ту соромоту псину
твоїх нічних у мене позик?!
Чи тобі полегшало,
що на мене пальцями тицяють
від Дніпра аж по Віслу,
що Гелена підбитою птицею
побіч тебе на воротях повисла?!..
В ГОЛОВІ У МЕНЕ ЧОРНА КРУГОВЕРТЬ.
Я ж хіба наказував, щоб аж так, на смерть?
Кінь такий зелений, груддя з-під копит.
В жилах твоїх, сину, кров моя кипить.
Ти ж такий удався, що як щось утнеш!
Сину мій Тимоше, ти добив мене ж!
То ти в очі туркам вилаєш іслам.
То ти пообсмалюєш бороди послам.
То ти в саме пекло лізеш у бою.
Що ж ти так ненавидів мачуху свою?!
А Я Ж ТЕБЕ ВЧИВ, ЩО КОБІТУ
НЕ МОЖНА УДАРИТИ Й КВІТКОЮ.
Щоб ти ж мені виріс лицарем,
а не яким душевбогим.
Чи ви ж їй хоч ноги обмотали наміткою,
щоб не боса стояла перед Богом?..
Я ДОГАСАВ. Я ДОГАСИВ
цей біль, цю пристрасть, як жаринку.
Одне, що в Бога я просив -
щоб дав мені забуть цю жінку.
Вона була як слід змії.
Як гріх з отрутою надпитий.
Я не ненавидів її.
Я був понижений і вбитий.
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки.
БО ЩО Ж ГЕТЬМАНСТВО
З ТИМ ЙОГО ВЕЛИЧЧЯМ?
Високу душу теж стрясає дріж.
Бо я стояв до ворога обличчям,
а жінка в спину застромила ніж.
А щоб мене добити вже образою,
щоб попливла в очах мені земля -
сміялось панство і пило мальвазію
за вірність жон в наметі короля.
Піднявши келихи за вірність,
вони кричали ще й: «Віват!»
Мойого болю безнемірність
їм закортіло блазнювать.
Весь табір чув. Горлали ж до півночі.
Умисне брали гетьмана на глум.
Пушкар, Джеджалій одвертали очі.
Хапавсь за шаблю, аж білів, Богун.
В НІЧ ПЕРЕД БОЄМ ЩОБ ТАКА НАРУГА!
З таким лицем як стать під корогви?!
Та щоб якась там жінка недолуга! -
ти гетьман чи ти хто? Та викинь з голови!
Ти ж не якийсь розніжений паночок,
щоб тільки й думать, люб ти чи не люб.
Ти маєш двох синів. Дорослих маєш дочок.
Це їм пора любитись, брати шлюб.
А ти, не встигла вмерти їхня мати,
привів у дім ненависну, чужу.
То що ж ти хочеш з того всього мати?
Ну от і маєш зраду та олжу.
Тепер твій син од горя бешкетує.
Квітучі села спалює орда.
А ти сидиш без війська, без шкатули.
Та ще й про жінку думаєш. Біда.
*Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)