Завдання не для слабких, правда? Для відомого львівського підприємця і мецената, генерального директора „Краківського ринку”, депутата Львівської обласної ради, керівника Західноукраїнського регіонального відділення Союзу промисловців і підприємців, голови Адміністрації Гетьмана УРК у Західному регіоні України Володимира Кожана не те що це реально - це його щоденний ритм буття.
|
|
| Володимир Кожан, голова Адміністрації Гетьмана УРК у Західному регіоні, депутат Львівської обласної ради |
Бути кращим
Володимир Дмитрович родом із повоєнного лихоліття. Яке дитинство було у дітей 1946? Та ще й на селі? Праця, щоденна важка праця. Як тільки міг, допомагав Володимир по господарству важкопораненому на фронті батькові, учився усякої роботи і справи. А переймати у батька було що! Відомий на всю округу майстер, Дмитро Іванович уміло управлявся із шкірою, шив гарні костюми та пальта, чоботарював. Не знаю, чи правда, але люди кажуть, що у кожанівських чоботях дехто й досі ходить... Найголовніше, що усвідомив і перейняв Володя від батька, - переконаність у тому, що працювати треба так, щоб у своїй справі бути кращим. І не інакше. А ще перейняв від батька шану до землі, до людей, що працюють на ній.
Володимир освоював ремесло за ремеслом. Доки вчився у технічному училищі, радгоспі-технікумі, потім – сільгоспінституті, його руки навчилися вміло володіти кельмою і набором інструментів електромонтажника, вивчив слюсарну і токарну справу. За півтора десятка років роботи на заводі оборонного призначення, куди потрапив відразу після армії, пройшов сходинки від слюсаря та майстра до старшого інженера. Робота на „військовій поштовій скриньці” стала для Кожана ще однією важливою життєвою школою, базою тих рис, які він має нині. Дисципліна, самовідданість, чесність, надійне плече тим, хто поруч. Відразу після „поштової скриньки” короткий час очолював фінансовий відділ Львівської транспортної прокуратури, після чого йому було доручено перший самостійний об’єкт - Львівський привокзальний ринок. Львів’яни з жахом згадують тодішню привокзальну торгівлю, якою місто зустрічало прибулих. За досить короткий час новий директор зумів і належний порядок навести, і прибуткову роботу організувати. Колектив почав отримувати перші місця за результатами тоді існуючих змагань, неодноразово був володарем Почесного перехідного прапора, часто виступав з громадськими ініціативами, добровільно переказував гроші у Фонд миру тощо. Відчувши, що став на правильну „лижню”, Кожан заочно вчиться далі – закінчує Львівський торгово-економічний інститут, отримує фах товарознавця вищої категорії. Потім працював директором громадського харчування зони відпочинку „Брюховичі”, директором воєнторгу Прикарпатського військового округу, директором об’єднання ринків „Екопрод”, Львівського ринку „Центральний”, тобто спеціалізація Володимира Дмитровича вимальовувалась і відшліфовувалась цілеспрямовано! З 1999 року, досконало вивчивши всю мережу львівської торгівлі, Кожан взяв під опіку „Краківський ринок”. І, як попередні об’єкти, почав виводити його у кращі.
Наскільки йому це вдалося, краще за все розкажуть львів’яни. Однак, якщо будете у Львові і матимете час, заверніть на вулицю Базарну, дослухайтесь до поради бравого козарлюги з великого щита: „Хто куди, а ми – на Краківський!” - і пройдіться торговельними рядами, що тут починаються. Краківський - ринок не найбільший у місті, середнячок, але який! Як говорив один мій колега, щоб описати все це гурманство м’яса, молока, меду, овочів та фруктів, треба мати перо Гоголя або Нечуя-Левицького, бо ринок Кожана - те ж саме, що Сорочинський ярмарок...
І справді, велетенський просторий м’ясний павільйон - мов справжня оранжерея: стільки чистоти, світла, привітних людей і якої тільки душа забажає продукції! В інших рядах – все, чим багата родюча Львівщина і сусідні краї. Територія цього ринку, (а тут і промислова група теж) – це містечко у місті, з охайними вулицями і кварталами. Містечко чисте, охайне, впорядковане, всюди як у гарній господі, навіть підківка на щастя, образок, ікона чи Матір Божа на подвір’ї.
- Хоча своїх продавців та постачальників продукції ми добре знаємо, - говорить Володимир Кожан, - у нас, як і належить, чітко працює санітарно-ветеринарний контроль, є сучасна лабораторія, де постійно перевіряється якість продукції. На її базі навіть проводять навчання для студентів Львівської ветеринарної академії.
У „Краківського ринку” чимало переваг. Важливою є зручність географічного розташування та ціна, яка чи не завжди дещо нижча від тої, що на інших ринках. А ще, кажуть люди, головна перевага - то сам директор.
Свій людський і суспільний авторитет Володимир Дмитрович заслужив на надзвичайно жвавому місці. Сьогодні „Краківський ринок” – це близько трьох тисяч робочих місць, це колектив чималого заводу, у роботі з яким Володимир Кожан проявляє неабиякий дипломатичний хист. Про дипломатичну роботу реєстрового козака розповідь ще попереду, але перші її кроки він зробив тут, на ринку. І велетенська стихія (базар завжди стихія), залишаючись різнобарвною природною оазою, набула ознак цивілізованості, чистоти, культури. Місця, куди захочеться прийти знову і знову. А ще він тут здійснив батьківську мрію - працьовиті землероби з радістю діляться з вами плодами своєї праці й отримують за це вдячність і винагороду. Розповідають, що в часи після розвалу імперії, коли дуже багато львів’ян, які працювали на державних підприємствах і опинилися на вулиці, знаходили прихисток саме у Кожана.
- Я побачив багато людей, які залишилися без фахової справи – конструкторів, інженерів, словом, виробничників, які поступово почали шукати собі роботу за межами Львівщини, а то й України, - згадує Володимир Дмитрович. – І мені стало шкода, що місто їх втрачає. Ми почали створювати робочі місця в себе, давати їм заробляти шмат хліба.
Чимало з них так і залишилося працювати на „Краківському ринку”, дехто став компаньйоном Кожана, дехто відкрив власну справу. І вже тепер вони самі дають можливість іншим у них працювати. Як вмілий, досвідчений господарник, Володимир Кожан таки добився свого – один із найзанедбаніших свого часу ринків перетворив у один з найкращих, у підприємство європейського рівня. І звичайно ж, маючи ринок і досвід роботи в громадському харчуванні, він не міг не скористатися і цим – відкрив кілька місць громадського харчування в місті і на виїзді з нього, які працюють на такому ж високому рівні. В цих барах і кав’ярнях завжди затишно і людно, чудова кухня, словом, „по-кожанівськи”.
|
|
| Володимир Кожан зустрічає українців з Казахстану |
Меценат і дипломат
Про себе Володимир Дмитрович говорити не любить. Вважає неетичним вживати при цьому слово „я” – я зробив, я сприяв, я збудував тощо. Адже завжди, хто б ти не був, ти це робив не сам.
Люди про Кожана можуть розповідати багато чого. І не лише у Львові. Скажімо, на Черкащині, у Каневі. У 2001 році довелося побувати Володимиру Кожану на святій для українців Чернечій горі, де із пам’ятника всесвітньо відомому Кобзареві було знято стелу-епітафію через ідеологічні на ній ознаки минулої влади і замість неї прикріплено шмат гіпсокартону... Коли Кожан побачив цю ганьбу (а у нього чи не святе шанування Тараса Шевченка ще від батька), то сприйняв її як особисту образу. І через певний час120-кілограмова бронзова плита з бездоганним старовинним плетивом із рядків Великого Тараса була встановлена там, де їй належало бути...
Таких поривів душі у нього багато. Годі й думати скласти повний список благодіянь. Для храмів і каплиць Кожан купує ікони і вівтарі, відливає дзвони й огорожу, ремонтує дахи і приміщення. Встановлює барельєфи і пам’ятні знаки. В рідному селі Гути він відбудував дві церкви, допоміг відбудувати храми в інших селах Буського, Радехівського, Бродівського районів. А скільки виділено фінансової допомоги на видавничу діяльність, культурні та релігійні програми, підтримку миротворців у Косово, на допомогу постраждалим під час авіакатастрофи у Скнилові, на підтримку молодих сімей, відновлення шкіл, придбання житла, продуктів харчування та одягу для знедолених.
Зокрема, Володимир Дмитрович опікується школою-інтернатом для дітей з вадами розвитку у селищі Брюховичі, Львівським дитячим протитуберкульозним диспансером. Серед конкретних адресатів його допомоги – Львівський національний оперний театр ім. С. Крушельницької, Будинок учених, сиротинці та сільські школи Радехівського, Буського, Бродівського, Кам’янка-Бузького та інших районів Львівщини.
Регулярно і традиційно Кожан надає допомогу військовим частинам та установам, особисто неодноразово у складі офіційних делегацій відвідував українські миротворчі підрозділи у гарячих точках на Балканах. Меценатську та благодійну допомогу пан Кожан нині надає як президент благодійного фонду „Земляки”. А ще фонд постійно сприяє розвитку літератури, мистецтва, науки і спорту.
Зараз у нашу лексику повернулося чудове слово – меценат. Не так і багато в кожному регіоні успішних людей, яким по праву підходить це визначення. Кожану підходить на усі сто.
- Людині повинно бути совісно вже тому, що має більше за інших, в той час, як більшість потерпає, - говорить Кожан. - І цілком логічним є бажання допомогти. Якщо сміливість чи якусь особливу позицію лише висловлювати на мітингах, зібраннях, у пресі, а після цього не робити ніяких конкретних кроків – це лицемірство, це – гріх...
У небагатослівного Кожана справа завжди йшла попереду слова. Саме тому в 2002 році Володимира Кожана призначено Почесним консулом Республіки Казахстан у Львові. Протягом п’яти років, представляючи інтереси Казахстану в західному регіоні України, він і на дипломатичній роботі показав себе як здібний організатор, талановитий політик. Налагоджуючи та розширюючи торгово-економічні і культурні відносини між нашими державами, Володимир Дмитрович і тут не забував про благодійництво. Про радянські табори політв’язнів написано немало, про цей, що в Акмолинському степу на мідних рудниках, відомо небагатьом. Більше половини „ворогів народу” та їх дружин, що були заслані сюди, були українцями. Ще меншій кількості людей відомо про повстання у таборі, про сорок неймовірних днів свободи і торжества людської гідності. А на сорок перший, у липні 1954 року, прийшли танки і змішали повсталих з піском...
Спаське кладовище біля стін табору тривалий час було схожим на скотомогильник. Відтепер тут скромний меморіал, хрест і невеличкий дзвін, привезений з України. Особливо надривно він звучав у молитовні дні 2004-го, у дні 50-річчя пам’яті по тій страшній розправі. Поїздку української делегації у Казахстан на чолі з кардиналом Любомиром Гузаром, зйомки фільму, пізніше демонстрованого на Львівському телебаченні, організував Почесний консул Володимир Кожан. І часткове фінансування днів пам’яті теж було за його допомоги. А ще відтоді кожного літа привозить з Астани делегацію дітей української діаспори на ним же організований фестиваль „Бойківські фестини”. Кожан та його помічники возять дітей до Києва, Канева, показують чудові замки, храми, фортеці, близько двох тижнів діти відпочивають у Карпатах. Тож казахські українці на дні своєї душі берегтимуть образи рідного краю, про який досі лише чули. Посильну допомогу не лише цим дітям, а й у цілому українським громадам у Казахстані Кожан надавав теж. За його зусиль була організована зустріч парламентарів Казахстану з державними, науковими колами Львівської та Івано-Франківської областей, почала налагоджуватися співпраця наукових установ і закладів освіти західного регіону та Казахстану.
У 2006 році Володимир Кожан обирається депутатом Львівської обласної ради, у 2007-му - керівником Західноукраїнського регіонального відділення Союзу промисловців та підприємців. Українське Реєстрове Козацтво призначає його командувачем Галицького козацького округу, університет „Львівський Ставропігіон” обирає почесним доктором. І, звичайно ж, нагороди знаходять Кожана. Почесні грамоти Верховної Ради, Львівської ОДА, орден „За заслуги” III ступеня. За значну благодійну діяльність та вклад у розбудову церков його нагороджено низкою церковних орденів, за допомогу миротворчим силам у Боснії та Косово – медаллю НАТО. Всеукраїнський рейтинг „Золота фортуна” відзначив його як переможця в номінації „Європейський рівень обслуговування у торгівлі”. Громада Радехова обрала Кожана почесним громадянином цього міста.
А що на душі?
|
|
| Володимир Кожан під час зустрічі з Папою Римським Іваном Павлом II у Ватикані |
Уже з цього довгого опису виробничих здобутків, благодійницьких діянь та громадських вчинків видно, чим живе Володимир Кожан. Поспілкувавшись із ним, розумієш – ніякого пафосу, зарозумілості, хизування, зверхності чи надривного показного націоналізму. Володимир Дмитрович дослухається до співрозмовника, говорить щиро, задушевно, іноді з болем чи тривогою, зате з оптимізмом. Його міркування, що їх пропонуємо читачам, доповнять його портрет як особистості.
- Позитивно налаштована людина мотивована на продуктивність. Оптимізм творить, песимізм – вбиває. Якщо ви хочете забезпечити мотивацію тим, хто з вами, будьте незмінним лідером настрою.
- Ми весь час звикли говорити, в усі часи, що влада погана, уряд поганий. Але забуваємо при цьому, що і влада, і Верховна Рада відображає нас самих. У будь-якій владі є прошарок людей, з якими можна співпрацювати. Одномоментно у світі нічого не відбувається. Головне – ми обрали правильний шлях.
- Усі ми стоїмо на раменах своїх предків. І сув’язь регіонів України вже на генетичному рівні. І оскільки Львівщина в усі часи продукувала щось нове, передове, особливо у громадському житті, то й нині консолідацією ділових кіл Львівщини ми хочемо дати приклад іншим регіонам.
- Я не зациклений на одній конфесії. Щиро вірую у Господа, і це – головне. Все, що утворилося після – релігії, конфесії, – створили люди. І тому для мене не існує різниці, якій церкві більше допомагати. Я розумію крик душі і щось маю зробити у поміч. Живучи на цій землі, людство натворило багато бід, а відповідати все одно доведеться. Найболючіше, коли відповідатимеш не ти, а нащадки.
- Люблю багатогранність життя, люблю товариство сміливих і щирих душею людей. Люблю літературу, особливо історичну та духовну. Це історія того, з чого ми вийшли, це нові сторінки того, чого ми не знали, що від нас приховували, це витоки незламного духу, це бачення нашого майбуття.
- В усіх вчинках слід керуватися добром. Це істина, яка приходить з мудрістю. Якщо ти бажаєш собі добра, ти його бажаєш й іншим. Чому красивішає Львів, чому красивішає Київ? Це все через людську доброту. Кожного разу, коли робиш добро, хочеться зробити його ще більше.
Нам так не вистачає саме доброти, терпимості, культури. Самоповаги. Розумом не збагнути, як ми себе не поважаємо! Якби комунальні служби в містах не прибирали сміття – так і жили б. Погляньте на під’їзди, ліфти... Який ворог це нам робить? Ми самі. Якщо людина не любить, не поважає себе – на інших вона плюватиме й поготів.
- Прикро одне – часу залишається все менше, а зробити хочеться ще так багато. Я двічі зустрічався зі Святійшим отцем Іваном Павлом II: перший раз у Ватикані під час паломництва святими місцями, коли потрапив на аудієнцію до Папи, вдруге – вже тут, у Львові, коли він приїздив в Україну. Ці зустрічі надзвичайно сильно вплинули на мене, я духовно очистився, душевно просвітлів.
- Чим найбільше пишаюся? Пишаюся тим, що живу на Божому світі, в Україні, на улюбленій Львівщині. І роблю те, що Господь доручив. Бо кожному із нас дано ниточку життя і сказано: маєш робити те і те... Ти, можливо, цього не відчув і не усвідомлюєш до пори, однак робиш...
- А ще хочу бачити Україну в рамках того образу, що започаткував Майдан... Це не було якоюсь психотехнологією, це видумано політиками потім. На мою думку, це був порив, знак Божий: люди, схаменіться! Живіть по-Божому. Вірю, що колись так і буде.