Мені прикро усвідомлювати, що на сімнадцятому році Української незалежності ще не відмерли фальшиві стереотипи «імперії зла», а на об’єктивну і правдиву історію новоз’явленої держави на карті Європи деякі нащадки козаків степової України дивляться крізь темне скельце.
Нагадаю, що у національно-визвольних змаганнях ХХ століття брали активну участь Січові стрільці, колишні вояки Української повстанської армії, члени Організації українських націоналістів. У ході Першої світової війни, яку вели монархічна Австро-Угорщина і царська Росія, до складу яких входили правічні українські землі, українці обох імперій вимушені були воювати «брат проти брата». Як тут не згадати вірш «Брати» поета Осипа Маковея (1867-1925), який з болем у серці писав наступні рядки:
От звела нас люта доля раз докупи
Не у гості, тільки в полі, тут,
де трупи…
Виріс, брате, я далеко у Полтаві,
А загину у Карпатах на мураві,
Другий каже: «Горе, брате,
нам нещасним,
Нашим людям, нашим нивам, горам красним,
Та найтяжче наше горе: люта сила,
Що з братів та воріженьків
поробила».
Та не плачмо, бо віджити
ми ще годні:
Вилічимо свої рани і народні,
Кров пролита не пропаде,
зродить нива –
Буде, буде Україна ще щаслива!
Ніби у воду гледів наш безсмертний Кобзар, звертаючись до земляків-українців: «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!». А Святий Павло повчав: «Браття моє, не будьте дітьми розумом, але будьте дітьми серцем, а розумом – дорослі».
Саме завдяки героїчним зусиллям тисяч борців за волю рідної землі з’явився на світ Універсал Центральної Ради, яким 22 січня 1918 року Україну проголошено самостійною державою. Таким чином, через півтора століття після скасування Гетьманщини відновлено Українську державність. Першим президентом Української Народної Республіки став професор-історик Михайло Грушевський, який напередодні повернувся із заслання. Це йому ми завдячуємо прийняттям законів про державні символи України (Володимирський тризуб і жовто-блакитний прапор). Не розуміти цього і не брати до уваги урочистості державного свята 22 січня – це значить не тільки компрометувати себе апломбом історичного невігласа, але й зневажати вистраждану віками українську соборність і, можливо, мимо своєї волі кидати тінь на нині діючого Гетьмана Українського Реєстрового Козацтва.
Вояки УПА і бойовики ОУН чинили героїчний опір окупантам двох мастей: червоному Кремлю та коричневому рейху. Співпраця більшовиків Радянського Союзу та їх бойового авангарду НКВД з націонал-соціалістами нацистської Німеччини задокументована пактом Рібентропа-Молотова у Москві. Це дозволило перекроїти кордони на користь обох диктаторських наддержав. Тоді як співпраця провідників українських націоналістів з впливовими німецькими політичними та військовими урядниками закінчилася через три тижні з початку вторгнення гітлерівців у країну Рад, а точніше - одразу після арешту гестапівцями провідника ОУН Степана Бандери у липні 1941 року. Нацисти аж ніяк не могли пробачити «зухвалому українському націоналісту-революціонеру» проголошення Акту відновлення Української держави від 30 червня 1941 року у Львові і запроторили його за ґрати на цілих чотири роки. Мало того, у німецькому концтаборі Аушвіц знайшли свою смерть два рідні брати Степана Бандери, яких по-варварськи закатували.
Після оприлюднення акту Гітлер звернувся до шефа СС і гестапо Гімлера: „Наведіть порядок із цією бандою!». Виходить, і для «вождя всіх народів і часів» Сталіна, і для «творця третього рейху» біснуватого Гітлера українські націоналісти на чолі зі Степаном Бандерою були «бандитами».
Створення УПА в жовтні 1942 року було викликано необхідністю захищати мирне населення і боротися проти двох грізних світових надпотуг, які билися між собою не на життя, а на смерть і впродовж 4 років воєнного лихоліття скосили десятки мільйонів людей різних національностей.
У серцях повстанців та бойовиків легендарної ОУН пульсувала гаряча любов до неньки-України, до рідного українського народу та нестримне бажання боротьби і самопожертви в ім’я бажаної волі й омріяної незалежності. Їх гаслом стали крилаті слова геніальної поетеси Лесі Українки:
Хто визволиться сам,
той буде вільний,
Хто визволить кого, в неволю візьме.
Що стосується вояків української дивізії «Галичина», то командування УПА та провід ОУН рішуче виступили проти формування цього військового підрозділу за рахунок потенційного «гарматного м’яса» з середовища української молоді. А тому до них треба ставитися так само, як до власовців з числа московитів, які, безперечно, є також жертвами тоталітарних режимів під час Другої світової війни.
З повстанськими загонами воювали не фронтовики-червоноармійці, а репресивно-каральні загони НКВД. Нині розсекречені документи з архівів НКВД та МГБ неспростовно свідчать: приписувані УПА злочини коїли спецпідрозділи радянської держбезпеки, котрі під виглядом вояків ОУН-УПА дискредитували національно-визвольний рух у Галичині 40-50 рр. В архівах Москви дослідники виявили, що з літа 1946 року на Західну Україну перекинуто 25 тисяч бійців МВД і 35 тисяч таємних оперативників, які за ініціативою колишнього начальника СМЕРШУ IV Українського фронту М.К.Ковальчука, а відтак голови держбезпеки УРСР розробляли так звані «колодязні операції», під час яких псевдобоївки ОУН-УПА вбивали мирних громадян, а їх трупи кидали у криниці. Ці злочинні формування перевертнів тероризували цивільне населення Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття: влаштовували політичні провокації, вбивали невинних людей, гвалтували дівчат і жінок, грабували населення, чинили інші акти насильства і терору. Один з таких «орлів», майор держбезпеки Соколов, був навіть удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
На Західній Україні не «возводят на пьедестал фашистских прихвостней», а споруджують пам’ятники легендарним провідникам і повстанцям - учасникам національно-визвольної боротьби, як це роблять в усьому цивілізованому світі. А тим часом на Східній Україні, яка чи не найбільше постраждала від Голодомору-33, досі зберігаються пам’ятники, назви вулиць і населених пунктів цинічних катів українського народу. Зокрема, Постишева, Косіора, Чубайса тощо. І нам також «трудно предположить, что в числе «непомнящих» оказались наши братья-казаки» з Донбасу. А взагалі історичний поділ українців на «східняків» і «західняків» відбувся після Жнив Скорботи, коли на полум’яний клич партії Лєніна-Сталіна величезні обшири обезлюднених українських земель були заселені іншомовними прибульцями з півночі.
Ми також визнаємо міжнародне право, за яким засудили на Нюрнберзькому процесі нацизм як людиноненависницьку ідеологію і стратили головних винуватців злочину проти людства, але ми ніяк не змиримося, що досі не відбувся в Європі «Нюрнберг-ІІ» над комуністичною ідеологією та її апологетами.
Отаман з Макіївки ставить риторичне запитання: «Каково же тогда у казаков Галицкого казачьего округа понятие патриотизма?».
Відомий політв’язень Левко Лук’яненко, якого в народі називають «сумлінням української нації», напередодні краху Московської імперії заявив: «І позаяк мета – державна самостійність – досягається за допомогою ідеології, то цією ідеологією є ідеологія національного визволення. У докомуністичний період в українській політичній термінології така ідеологія називалася НАЦІОНАЛІЗМОМ, а за межами її й тепер так називають. Націоналізм – це прагнення добра своїй нації, прагнення вольове, дійове. А через те, що основним злом, котре робить націю нещасною, є окупація, – ідеологія національного визволення не буває без ненависті до окупантів та того режиму, що він його встановив. Режим цей завжди недемократичний, бо жоден народ не залишався б під окупацією, коли б він мав права і свободи і міг організовуватися в партії та проводити політичну діяльність. Тому національно-визвольна ідеологія – націоналізм – включає в себе такий елемент, як ненависть до окупанта та його українських лакуз».
Навіть більшовицький комісар освіти Луначарський стверджував, що наш Духовний Геній і Безсмертний Кобзар був щирим і свідомим націоналістом. Цитую: «В націоналізмі Шевченка є, певна річ, ворожість, але лише до гнобителів. Його націоналізм, як ціла його ніжна душа, найбільше і передусім повний любови. Не можна, одначе, заперечувати, що Шевченко не тільки поет національний, але й поет-націоналіст. Питання про долю української національності займає перше місце в його поезії. Це зрозуміло вже з політичних причин, які споріднюють націоналізм Шевченка з націоналізмом Міцкевича, Фосколо, деяких ірляндців з націоналізмом великої народної поезії сербів. Бо можна любити рідний край тихою, спокійною любов’ю, яка займає законне місце серед інших благородних пристрастей, так любити можна лише вітчизну, що вже торжествує або принаймні вільну. Але не можна любити цією тихою і природною любов’ю вітчизну зневажену і потоптану. Так любив і Тарас Шевченко свою Україну».
Від нас, галичан, вимагали, щоб ми «объяснились», а ми тим часом пригадали чудову російську приповідку: «Как аухнется, так и откликнется». Уявляємо, як нелегко Гетьману УРК А.І.Шевченкові вислуховувати і читати докори на кшталт: «Не верится, Анатолий Иванович, что Вы закрываете глаза на подобное ради идеи единения восточных и западных областей Украины, толерантного отношения к людям, имеющим разные взгляды на жизнь».
Безсмертний Кобзар Шевченко в такі сумні хвилини чварів і розбрату гірко зітхав:
О милий Боже України,
Не дай пропасти…
Козацький полк, на чолі якого стоїть отаман Гілєвський, носить ім’я Івана Сірка, кошового отамана Війська Запорізького Низового. Як відомо з історичних джерел, після Андрусівського договору 1667 року, коли Польща і Московія підписали перемир’я, за яким Правобережна Україна відійшла до Речі Посполитої, а Лівобережна з Києвом – під опіку московського царя, Іван Сірко зайняв антимосковську позицію, за що був у свій час засланий до Тобольська. По поверненні з московської неволі (1673) він до кінця життя залишився противником Москви.
Цей короткий історичний екскурс в минуле кошового отамана Івана Сірка засвідчує, що теперішній отаман І-го Землянківського козацького кінного полку, який носить ім’я «противника Москви», не дотримується «образцов равнения и воспитания молодежи» на героїчних звершеннях полкового кумира, бо інакше як можна пояснити таку його дволикість і лицемір’я.
Ми, галичани, закликаємо отамана Гілєвського підкорегувати свою політичну орієнтацію і заодно вимагаємо від нього сповідувати ідеологію національного визволення і єднання українців по обидва боки Дніпра-Славутича, а також стояти на варті захисту державних інтересів. У протилежному випадку його Відкритий лист слід розцінювати як свідому або необдуману політичну провокацію, скеровану на підживлення розкольницьких настроїв у Всеукраїнській громадській організації „Українське Реєстрове Козацтво”. Увесь цей лист макіївського псевдопатріота, який, по-перше, написаний недержавною мовою, що, мабуть, засвідчує його політичну орієнтацію на Москву, а по-друге, просякнутий «партійним душком» колись пріснопам’ятної «керуючої і спрямовуючої сили» в тоталітарному суспільстві, нагадує нам скарги-доноси на дисидентів і публічні розправи над інакодумцями.
Поет Борис Олійник, який зовсім не такою уявляв собі сучасну незалежну Україну, справедливо пише:
Постань державно
врівень високостям,
З глибин Трипілля,
як з води й роси.
Щоб зачудований козацьким зростом,
запрагнув світ
до тебе дорости!