Слава наша не вмре, не загине

На полі Пилявецької битви

Битва відбулась у середині вересня 1648 р. поблизу містечка Пилявці (тепер село Пилява Старосинявського району Хмельницької області). 32 тисячі шляхетського «рушення» (ополчення) і вісім тисяч «кварцяних» королівських військ – німецьких, а при них озброєної обозної обслуги і шляхетських слуг (кількість яких перевищувала основну армію мало не вдвічі) вирушили в Україну в перших числах вересня 1648 року в напрямку Костянтинів-Пилява проти українських головних військових сил. Більше ста гармат везла польська армія з собою.

Сейм після тривалих дебатів доручив командування цією армією трьом магнатам: Домініку Заславському, Миколі Остророгу й Олександру Конецпольському. Жоден з них не відзнавчався здібностями полководця. Богдан Хмельницький саркастично наділив їх прізвиськами: нерішучого, поступливого, без власної думки Заславського, який ставив комфорт і вигоди над усе, - «перина», занадто молодого, недосвідченого, гонористого і запального Конецпольського, який не брав до уваги порад обізнаних у військових справах людей, - «дитина», вченого Остророга, поганого полководця, - «латина». До трьох верховних головнокомандуючих сейм прикомандирував ще 32 радників із титулами «військових комісарів» із необмеженими повноваженнями.

У польській армії недооцінювали свого противника. Корсунські уроки нічого не навчили гонористу шляхту. Самовпевнені шляхтичі зневажливо говорили, що їм навіть шкода орудувати зброєю, бо щоб розбити «хлопів», вистачить «кунчуків і нагаїв».

Дізнавшись про виступ польського війська, Богдан Хмельницький на чолі 80-тисячних головних сил вирушив до Пиляви.

До цієї битви Богдан Хмельницький заздалегідь і дуже ретельно готувався. У попередніх двох битвах - Жовтоводській і Корсунській - брали участь повстанські сили. На цей раз український гетьман оголосив і швидко провів (протягом першої половини липня) мобілізацію, в результаті якої в козацькому війську зібралося до 120 тисяч чоловік. Були реорганізовані існуючі реєстрові полки: Чигиринський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Білоцерківський і Переяславський; сформовані також за територіальним принципом нові полки: Чернігівський, Борзенський, Ніжинський, Ічнянський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Фастівський, Уманський, Київський і Вінницький. Ці полки, крім Ніжинського і Чернігівського, діяли на головному театрі війни – під Пилявою. Зосередження і розташування головних сил української армії прикривалися розставленими Богданом Хмельницьким авангардними групами козацьких військ, очолених полковниками Максимом Кривоносом, Ганжою і Гирею.

Маневруючи на Поділлі і Волині, ці українські авангардні сили розгромили польські залоги і кількатисячні магнатські війська Ієремії Вишневецького, значну залогу міста Бара, оволодівши цією фортецею, а також Полонним, Костянтиновим, Махновкою, після чого приєдналися до головних сил української армії. Отже, попереднім маневруванням великих з’єднань на значних фронтах, що було новаторством у XVII столітті, Богдан Хмельницький убезпечив свої головні сили від наскоків регіональних ворожих військ, що сприяло своєчасному розгортанню українського війська до бою.

Українська армія значно поступалася перед поляками якістю озброєння і кількістю кінноти, однак переважала добірною піхотою і бойовим духом.

Козацький гетьман розташував своє військо у зручній для бою місцевості, далеко від річки, на рівнині. Табір свій він укріпив як шанцями, так і возами, зіставивши їх у шість рядів, щоб зблизитися з ним, противник мусив був пройти берегом Пиляви, що розлилася від осінніх дощів. Нерівна, горбкувата місцевість, порізана струмками та озерами, вкрита осінньою багнюкою, неминуче повинна була утруднювати як просування і зосередження польських військ, так і спорудження табору і земляних укріплень. Коли ж згадати, що однією з переваг польської армії була її кіннота, то стане зрозумілим, що в подібних топографічних умовах використати повною мірою свою перевагу поляки не могли.

Майже наосліп рухалось польсько-шляхетське військо. Командування його не мало інформації ні про сили та стан українського війська, ні про плани та задуми Богдана Хмельницького. На противагу цьому розвідка у повстанському війську була добре налагоджена.

Зранку 11 вересня польська армія підійшла до лівого берега р.Пиляви навпроти табору Богдана Хмельницького. Два дні закладався просторий табір на незручній, пересіченій, заболоченій місцевості. Підступити до козаків поляки могли тільки через земляну греблю, що з’єднувала обидва берега річки. Хмельницький попередньо наказав викопати на греблі шанці. Не встигли навіть розташуватися табором, як київський воєвода Тишкевич самовільно, без дозволу командування, на чолі кількох сотень піхотинців і драгунів свого полку напав на козацький загін у кілька десятків чоловік, який охороняв греблю, і вибив їх із шанців. Але через півгодини козаки значним підрозділом атакували греблю і повернули її собі. Заславський послав на греблю декілька сотень драгунів і піхотний полк королівської гвардії з гарматами. І гребля знову в руках польського війська. Козаки теж знову пішли в навальну атаку і, завдавши значних втрат противнику, здобули греблю. У результаті бій за греблю, який тривав цілий день, закінчився ввечері тим, що польська піхота й великі з’єднання її кіноти захопили і греблю, і окоп біля греблі. Козаки відступили до козацького укріпленого табору. Богдан Хмельницький припинив боротьбу за греблю й наказав узяти її під гарматний приціл.

Зранку 12 вересня відбулися «герці», тобто двобої, які описав козацький літописець Григорій Граб’янка. Козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на «герці» і часто практикувалася в цьому в перервах між великими битвами. Зазвичай козак-сміливець або навіть загін козаків наближались до ворожого табору і закликали до «герцю». Якщо ніхто не відгукувався, то противнику з глузуванням і кпинами кидали звинувачення в боягузтві, нікчемності, мізерності.

І на цей раз перед генеральною Пилявецькою битвою «герці»продовжувались майже цілий день. Було й чимало втрат з обох сторін. Уманський полковник Іван Ганжа здійснив кілька переможних «герців», під час останнього сам загинув.

Наприкінці дня 12 вересня у табір Богдана Хмельницького прибули союзники-татари: кримські, буджацькі, білгородські та Єдичкульська орда - загальною кількістю більше 100 тисяч чоловік. Очолив похід султан-калга Крим-Гірей разом з Тугай-беєм, на чолі Білгородської орди були Айтимір-мурза. Хоча спочатку першою прибула тільки Буджацька орда, Богдан Хмельницький вже їй влаштував гучну зустріч, одягнувши в татарський одяг ще кілька тисяч козаків. Український гетьман хотів психологічно налякати ворога, який прагнув перемогти козаків до прибуття татар. До пізньої ночі у козацькому таборі було чути гарматні та мушкетні салюти.

У цей же вечір Богдан Хмельницький у Пилявецькому замку скликав козацьку раду, на яку запросили і татарських командуючих. Український гетьман мусив виділити частину своєї кінноти у розпорядження Максима Кривоноса. Сам же татарський командуючий за підтримки козацької піхоти зранку 13 вересня повинен був форсувати річку нижче греблі й атакувати центр та лівий фланг поляків. На Максима Кривоноса, який мав взаємодіяти з татарською кіннотою, очолюваною Алтаєт-мурзою, покладалося нанести в цей же час удар по правому флангу і центру ворожих сил. У разі відступу ворога трьом – Максиму Кривоносу, Алтаєт-мурзі та Айтимір-мурзі – доручалося зупинити ворожі війська й забезпечити оточення їх головними силами української армії. А командирам козацьких полків доручалося, оволодівши за підтримки артилерії греблею, переправитися через річку атакувати ворога з фронту.

13 вересня козацька армія з татарськими військами розпочала наступ відповідно до розробленого Богданом Хмельницьким плану.

Польська кіннота мляво, повільно й неорганізовано шикувалась. Оскільки польській кінноті заважали глибокі балки і зустрічний вітер, польське командування вирішило зачекати козаків і татар на більш-менш рівнинній місцевості. Але польські коругви з передової сторожі розпочали самостійно, без строю, безладно бій з татарською кіннотою. Їх поглинула орда. Польські командуючі надсилали допомогу окремими загонами, але й вони гинули.

Козаки почали наступ на греблю, одночасно атакували й піхоту, яка засіла в шанцях на березі. Атаку підтримували з табору козацькі гармати, що безнастанно обстрілювали греблю, перешкоджаючи переправі польських підкріплень з протилежного берега. Після першого штурму Мазовецький полк утік з редуту. Сандомирський полк уперто захищався. Одначе й він не витримав натиску козаків і мусив залишити редут. За першим редутом козаки захопили другий, витиснувши звідти кіннотні й піхотні частини та захопивши артилерію.

На греблі кіннота і драгуни змішалися. Вузька гребля не вміщала утікаючих, і вони тонули. За кіннотою і драгунами стала тікати й польська піхота. Козаки оволоділи греблею і перейшли на лівий берег. Татарська кіннота вийшла на фланги і в тили противника. Дезорганізація у польському війську досягла крайньої межі. Накази командуючих не мали ніякої сили. Начальники корогов під тим чи іншим приводом відмовлялися вести в бій свої загони. Майже половина польського війська зникла з поля бою. До ночі деякі корогви почали таємно тікати. Паніка охопила польські війська.

Рада комісарів вирішила відступати не табором, а тільки кіннотою. Почався не відступ, а нестримна панічна втеча. Піхотинці, обозні, слуги були залишені в таборі, де було кинуто все: прапори, гармати, вози, яких нараховувалося кілька десятків тисяч.

Першими потай від війська втекли головнокомандувачі, за ними – комісари і начальники корогов. Помітивши втечу командирів, кинулася тікати кіннота, залишаючи зброю і припаси. Осліплені жахом, польські кіннотники, щоб врятуватися, скидали один одного з коней та зіштовхували у воду на переправі через річку Случ. Від надмірного перевантаження міст через Случ біля Костянтинова проломився, значна частина воїнів загинула у воді.

«Страх і жах перед козацьким військом гнав утікачів», - записав сучасник-шляхтич. Вранці 16 вересня деякі з утікачів були вже у Львові. Серед них - і головнокомандуючий Домінік Заславський. Другий польський командуючий - Конецпольський - сховався в Бродах, а третій - Остророг - в Олеську. Деякі зупинилися тільки біля самої Вісли.