На честь архистратига Михаїла
|
|
| Михайлівський Золотоверхий собор - наша духовна святиня |
Духу Божого, Небесної краси і величі сповнений Свято-Михайлівський Золотоверхий собор, один з найдавніших духовних центрів українського православ’я, закладений у монастирі святого великомученика Дмитрія Солунського, який у середині XI століття заснував син Ярослава Мудрого, великий київський князь Ізяслав Ярославович. У 1108 році, „липня в одинадцятий день”, онук Ярослава, князь Святополк Михаїл заклав церкву Михайлівського Золотоверхого. Історики ж свідчать, що новий собор зведено на місці Михайлівського дерев’яного монастиря, збудованого першим митрополитом Михаїлом.
На київських пагорбах новий величний храм був першим храмом із визолоченими куполами. Ні Свята Софія, ні Десятинна церква тоді ще таких бань не мали, тож люди стали називати собор Золотоверхим і золотити куполи на інших церквах.
Не лише золотими банями й хрестами славився Михайлівський, а й своїми неповторними фресками й мозаїками. Золотоверхий став останнім храмом у Київській Русі, який прикрасили мозаїками. Мозаїчні роботи вимагали високої майстерності художників, були складними й дорогими, тож під час будівництва нових церков про них не згадували. Унікальність Михайлівської мозаїки ще й у використанні майстрами елементів місцевого монументального мистецтва. На відміну від мозаїк Святої Софії, виконаних у візантійських традиціях, Михайлівські, величаві й парадні, зображують апостолів як індивідуальність, кожного з власним виразом обличчя й особливою поставою.
Зведений у 1108-1113 роках Михайлівський Золотоверхий собор мав особливе значення для киян, адже був збудований на честь архистратига Михаїла, небесного покровителя Києва. Незважаючи на те, що під час татаро-монгольської навали монастир був знищений, а храм дуже постраждав, у XVI столітті Золотоверхий стає одним із найбагатших і найкрасивіших і займає друге місце у Києві за паломництвом після Києво-Печерської лаври.
Тисячі паломників приходили сюди, щоб вклонитися мощам святої Великомучениці Варвари. Головна святиня Михайлівського Золотоверхого була перенесена у Київ з Константинополя дружиною князя Святополка, грецькою царівною, і зберігалась у новозбудованому храмі понад вісім століть.
Небаченого розквіту монастир набуває у XVII-XVIII століттях, коли стає центром відновленої київської митрополії. Після Берестейської унії польська влада відмовилася визнавати Православну Київську митрополію, і та залишилася без митрополита та ієрархії.
У 1620 році на прохання гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан висвячує на київського митрополита ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря Іова (Борецького) та єпископів. За часів митрополита, який мав блискучу європейську освіту, монастир стає центром Київської митрополії. Іов (Борецький) та його наступник Петро Могила, який посаду митрополита суміщав з настоятельством у Києво-Печерській лаврі та Михайлівському Золотоверхому монастирі, багато зробили для розвитку освіти, науки, книгодрукування.
З роками монастир розбудовується. У першій половині XVIII століття до центральної давньоруської частини храму добудовуються два вівтарі на честь святої Великомучениці Варвари і святої Великомучениці Катерини, дзвіниця монастиря. До єдиного центрального купола додається ще шість. Змінюється також і інтер’єр собору – гетьман Іван Скоропадський жертвує храму багаторядний чудовий іконостас. Сьогодні можна побачити копію його нижнього ряду.
Михайлівський Золотоверхий, який пережив численні татаро-монгольські, чужинські набіги, не встояв перед більшовицькою навалою. У роки радянської влади монастир закрили, а на його території створили студентське містечко, потім там квартирували різноманітні організації, архів. Вирок Золотоверхому у 1934 році, коли столицю України перенесли із Харкова до Києва, підписала державна комісія, склавши акт про те, що Михайлівський не має ніякої історичної, архітектурної чи культурної цінності і може бути знесений. Учені, які виступили проти комуністичного вандалізму, були знищені, як і сам собор. Захисникам собору Федору Ернсту, Іполиту Моргилевському все ж вдалося врятувати найцінніші фрески і мозаїки, перенісши їх на бетонні плити.
У серпні 1937 році Михайлівський Золотоверхий було висаджено у повітря. На його місці планувалося звести урядовий комплекс у сталінсько-імперському стилі, велику парадну площу з 34-метровим пам’ятником вождю пролетаріату, а ще шестирядне шосе від залізничного вокзалу до схилів Дніпра. Для цього планувалося знести Володимирський та Софійський собори, ряд інших будівель навколо. Виконанню сатанинських планів завадила війна. Та й після війни на місці Михайлівського хотіли звести музей Леніна. Проти виступили науковці, а пізніше Перший патріарх Української церкви Мстислав (Скрипник) та Олесь Гончар першими заговорили про необхідність відродження святині нашого національного духу та форпосту православної віри. Тож на початку 90-х церкві було передано єдиний вцілілий храм апостола-євангеліста Іоанна Богослова, невелику трапезну церкву біля Михайлівського собору. А у 1998 відновлено дзвіницю монастиря, через два роки – сам собор. Відбудові храму передувала кропітка робота археологів, які старанно дослідили фундаменти монастиря, отримавши нові дані про перлину староруської архітектури.
Нині Свято-Михайлівський собор сяє у всій своїй красі. Щодня сюди приходять тисячі віруючих, яких Божою дорогою веде віра у Сили Небесні. І кожен, хто тут буває, відзначає особливу ауру, пронизану потужною енергетикою світла й добра.
Фрески Михайлівського повернулися в Україну
|
|
| Мозаїки Михайлівського Золотоверхого |
Одинадцять фресок з Михайлівського Золотоверхого, які прикрашали храм з дванадцятого століття до його знищення у 1937 році, відтепер можна побачити у Музеї історії Михайлівського Золотоверхого собору. Фрагменти стінописів після зруйнування храму деякий час зберігалися у Софійському соборі, а у роки Другої світової війни були вивезені до Німеччини, звідти у Росію. Майже тридцять фресок опинилося у державному Ермітажі.
Цілих десять років тривали переговори про повернення національних цінностей України. Переговори йшли на найвищому рівні. Нарешті 2004 року, а потім нинішнього одинадцять фресок передано Україні. Отримані стінописи мали значні пошкодження, тріщини, що зумовило тривалий період реставрації. Як зазначили реставратори Валерій і Анатолій Тарнавські, відновлювати автентичний живопис XII століття було дуже складно – частина фресок втратили основу, покрилися пліснявою.
Поки що у Росії перебувають ще п’ятнадцять фресок Михайлівського, які, є надія, теж повернуться додому.
Канонізовано останнього кошового Запорозької Січі
На Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського патріархату, який відбувся з нагоди 900-ліття Михайлівського Золотоверхого монастиря та 1020-річчя Хрещення України-Русі прийнято рішення про канонізацію великого князя Ярослава Мудрого, благовірного князя Костянтина Острозького, святителя Іова Борецького та останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Тепер 14 жовтня, у свято Покрови, відзначатиметься ще й день пам’яті святого праведника Петра Калнишевського, а на українських землях з’являться храми на його честь.
Прилучення до сонму святих українських святителів та праведників свідчить не лише про відновлення історичної справедливості, а й про новий рівень Київської церкви.