|
|
| Ліна Костенко з читачами |
Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-14 за 2008 р.)
ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.
Од провини чи од вина.
Це ж і син мій колись ожениться.
Не дай, Боже, така жона.
ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!
Ніяк не забуду очей твоїх карости.
Твоїх колінець, твойого лона.
Згадаю - досі душа холоне.
Щоб ти так знала букву й число,
як знала жіноцьке своє ремесло!
То що ж ти винна, що не льодина?
Я ж сам розбештав тебе, єдина.
Було, заскочу до своєї хати,
щоб до півночі тебе кохати.
Та й знов на ляха або на хана.
Це я винуватий, це я, кохана!
Бо що ж півночі, що ж ті півночі
тобі, розкішній, до ласк охочій?
Недоголублю,
лиш кров тобі збурю.
Прийду до жінки - залишу бурю.
І це ж роками, не день, не тиждень,
я все в поході, все наодлуці.
А ти ж би змерзла була. А ти ж би
рознемоглася в такій розлуці.
То що ж, ридати мені, топитись?
Он чоловіки, так ті - в бурдей.
А жінці варто лиш оступитись,
то гріх від Бога і від людей.
Уже й гуляща, уже й повія,
і поговір на неї, і сором.
А жінка ж так - не живе, говіє.
Прости їй, Боже, невільний скором!
Вона ж дурепа, вона ж овечка.
Нема чого й розбивати глек.
Але якщо вже стрибати в гречку,
то хай би в гречці хоч добрий грек!
І як же ту блідороту неміч
ти брала собі, рознещасна, на ніч?
Отой слимак, те нікчемне м’яло! -
його хватило, а мене мало?!
А може, матері твоїй осичина,
була ти мною вже пересичена?
Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,
Тебе потягло на таку капусту?!
Бриджусь тобою, тля лопушана!
Яка єси - така тобі й шана.
А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ
Якими сльозами його окропить
Яким заарканить його арканом
Яким зупинити його барканом
Така мені лучилася бредня -
допився до зеленого коня.
А НА ПОДВІР’Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.
Пливе фортеця, як старий ковчег.
І дивна тінь, чудна моя подоба,
гіркий тютюн у люльці притовче.
На стелі дощ наплямкує вже плямку.
І самота в мигтінні свічечок
в дубові двері показала клямку -
як чортеня глузливий язичок.
В очах пливуть якісь павині очка.
Шугає вітер. Льонна і лукава,
до мене з пітьми простягла сорочка
гарячим шовком вишиті рукава.
Чого схотів! - лебідоньки в бур’ян.
Вернисонця у дурноп’ян.
Ти пий. І чарка серебренька є.
І десь там джура на бандурі бренькає.
І вітер фалю у віконце - плюсь!
Втопити хоче у дощах, пекельник.
Я - горілчаний потопельник.
Я сам в собі зсередини втоплюсь.
А що мене на світі ще трима?
Чабульк - і чарочки нема.
І НЕ СП’ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ
ЗАПАМОРОЧИВ.
Хлюпоче дощ з неораних полів.
Чогось містечко називають Паволоч -
волока, зав’язка від постолів.
А може - шовк. А може - поволока.
Волічка днів у шатах давнини.
«Це мій народ!» - як сказано в пророка.-
«Пшеницю сіяв, а пожав терни».
Гей, люди, люди, сірі пострішане!
Вам спиться в дощ на кулаці досад.
Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
оце мій самосуд під самосад.
Мої гріхи вже до стіни приперті.
Я вже ослаб, я вам не захисник.
Мені уже три чисниці до смерті.
Я вже гіркий і чесний як часник.
Є в мене тут і келишок, і кварта.
Я п’ю до вас! А ви десь там, десь там.
Настав мій час сказати свою правду.
Кому скажу? Оцим старим хрестам?
Хрести, хрести! Послухайте, я п’яний.
Візьміть мене, я смерті не боюсь.
Як Святополк, що звався Окаянний,
я в цій фортеці об каміння б’юсь!
Та я ж не вартий мідної пиняжки.
Щоб так страждати через ту змію!
Призвів людей до прірви, до поразки,
то хоч покайся!.. Каюся і п’ю.
ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.
То як же пити, із котрого з них?
Зелений кінь з надтріснутої кахлі
Копитом вдарив, заіржав і зник.
Мій джура спить, і десь немає відьми.
А кінь помчав. А там же поле й ліс.
ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ
МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!
ТА ЩО ЗІ МНОЮ? АНІ РУШУ З МІСЦЯ.
І хто це землю так розколихав?
А ти із мене, лицарю, не смійся.
Ти свою пані теж, мабуть, кохав.
От ти ішов на турка чи на пруса.
Замкнув свій замок - не влетить комар.
А пані дому любить сажотруса,
а він до неї лазить у димар.
І ЗНОВУ РАНОК ХМАРАМИ НАГУС.
І знов пливе полив’яна рибинка.
Щебече птах. Сміється сажотрус,
аж на плечі підстрибує драбинка.
Чого смієшся? Може, через те,
що я тут п’ю в розхристаній кошулі?
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ В ОЧАХ МЕНІ РОСТЕ
Але чому так тихо у Стамбулі?
Я ВЖЕ ПІВБОЧКИ ВИПИВ ТУТ ВИНА.
А відьма мовчки у кутку сиділа.
Рухнулася як тінь від кажана:
-І доки ж тут чав’ядіти без діла?
Я їй сказав щось ніби про чортів.
Не знаю сам, заснув я чи упився.
Зелений змій над замком пролетів,
але хвостом за вежу зачепився.
ОТЯМИВСЯ. НЕ П’Ю.
ОПОХМЕЛИВСЯ. ДОСИТЬ.
На бочку, на вино й не гляну, обмину.
Хіба що лицар в камені запросить.
Чогось уже не п’ється одному.
Шрамко не п’є. Із джурою негоже.
Не ласі до питва віщунка і зброяр.
Ті двоє завели: «Та ой не шуми, луже!»
Програли ми. Ніхто нам не сприяв.
Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)