Василь Стус. Віхи біографії
Народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині у родині заможних селян. У 1940 році сім’я, втікаючи від розкуркулення, переїздить до міста Сталіно.
Освіта: середня школа №75 міста Сталіно (Донецьк), Сталінський педагогічний інститут, аспірантура Інституту літератури у Києві.
Трудова діяльність: вчителював на Кіровоградщині, Донеччині, служив у війську, працював журналістом, різноробочим.
4 вересня 1964 року – виступ проти арештів української інтелігенції.
1964 рік – відраховано з аспірантури.
1972 рік – арешт, вирок: 5 років ув’язнення, 3 роки заслання.
1980 рік – знову арешт: 10 років ув’язнення, 5 років заслання.
З 1982 по 1983 – у камері-одиночці, де все вкрито памороззю, „не міг зігріти душу”.
3-4 вересня 1985 року – смерть у карцері за загадкових обставин.
19 листопада 1989 року прах Стуса було перевезено до Києва, поховано на Байковому цвинтарі. Через деякий час хрест на могилі хтось спалив.
Життєві принципи:
„Людина – це насамперед добродій”.
„Бути людиною – дертись по вертикальній стіні”.
„Ще ціную здатність чесно померти”.
|
|
У Донецьку стартував літературно-музичний проект „Стусове коло”, присвячений пам’яті поета, правозахисника, Героя України Василя Стуса, постать якого є символом незламності духу, сміливості й сили, що дозволяє кидати виклик системі, яка звикла трощити усе живе, усе прекрасне... Поет, чиє життя закінчилось у 1985 році в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36, у селі Кучине Пермської області, казав: „Або світ прийме мене таким, як я є, як мене народила мати, – або вб’є, знищить мене. Але я – не поступлюся!”. Саме цими словами відкрив літературно-музичний вечір син поета Дмитро Стус, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка, редактор газети „Київська Русь”.
Захід, а точніше низку заходів, що у найближчому майбутньому побачать мешканці східних регіонів – Донеччини та Луганщини, готували згідно з Указом Президента України про вшанування 70-річчя з дня народження Василя Стуса за підтримки Міністерства культури та туризму України, громадських організацій та Донецької обласної держадміністрації.
Мовою музики, поезії, театру і спогадів сина поета - Дмитра Стуса - було відтворено незбагненну атмосферу, що не просто нагадувала про драматичні події біографії Василя Стуса, але й відкривала цілий світ почуттів, прагнень, нестерпного болю, який не ламає, а, навпаки, є джерелом сили й натхнення, - світ пошани до одвічних цінностей: рідної землі, пісні, кохання, сім’ї, правдивого слова, людської гідності - Стусове коло. Життя Василя Стуса - це одвічна боротьба з тим, хто апріорі сильніший, але примиритися не можна. Злочин - не реагувати на шовінізм та приниження культури й мови українського народу, подвійні стандарти та грубі порушення прав людини. „Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів”, - писав В.Стус у листі до Андрія Малишка.
«Я боровся за демократизацію - а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; моє невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропаганди та агітації», - коментував В.Стус рішення суду у 1972 році, за яким він був уперше приречений до ув’язнення.
|
|
| «Стусове коло» на сцені Державного університету інформатики і штучного інтелекту |
Образ поета відтворював київський актор Роман Семисал. Дмитро Стус зачитував уривки з листів, ділився спогадами, розповідав про нелюдські умови, в яких жив і працював його батько у засланні... Простір залу наповнювався етно-роковими мотивами й глибоким, наче колодязь з темною крижаною водою, голосом Галини Тельнюк, вокалістки музичного колективу „Сестри Тельнюк”. Це, мабуть, єдиний з-поміж вітчизняних колектив, пісні якого – справжня поезія Павла Тичини, Євгена Маланюка, Івана Драча, Станіслава Тельнюка, Василя Стуса. Музиканти не дозволили глядачеві ні на мить відпочити від напруження, розколисуючи душі і викликаючи у них пожежі. Ритм, сила співу, хвилюючі емоції українського поетичного слова, п’янка мелодійність – все це органічно засвоїлося світовідчуттям людей, що не втримувалися від сліз, перебуваючи у стані катарсису.
Як наголошує Марія Олійник, заступник голови Донецької обласної організації „Просвіта”, „Стусове коло” розпочинає свою роботу в Донецьку, адже Василь Стус у цьому місті прожив найтриваліший час. Проект згодом побачать усі українці, фінальний виступ відбудеться у Києві.
|
|
| Дмитро Стус у редакції газети «Україна козацька» |
Організатори оцінюють захід перш за все як просвітницький, орієнтований на молодь, що сьогодні часто-густо вимірює життя шкалою матеріального, роблячи висновки, спираючись на показники комерційного успіху. „Стусове коло” прямує до протилежного полюсу, де найціннішими якостями людини є безкомпромісна чесність перед собою і непохитна принциповість.
„Ми намагалися здійснити реанімацію душі, – зізнається Галина Тельнюк. - Постать Стуса – світла, сильна і непереможна, попри увесь трагізм його життя, він був надзвичайно світлою людиною. До поезії Стуса можна доторкатися тільки тоді, коли ти робиш це абсолютно щиро.”
Зал Державного університету інформатики і штучного інтелекту, в якому й відбулося музично-театрально-літературне дійство, на жаль, не зміг умістити усіх бажаючих відвідати „Стусове коло”, адже розраховано приміщення лише на 300 осіб. Тож про комфорт не йшлося – багатьом, кого хвилює творчість і непросте життя відомого українського поета-шістдесятника Василя Стуса, довелося дивитися виставу стоячи.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ - він завжди білий
і завжди добрий - білий світ.
Хай ти у ньому - син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє - у леті,
і в ньому - порятунок твій.
Вся суть твоя - лише в поеті,
а решта - тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.
23.1.1972
Господи, гніву пречистого
благаю - не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
23.1.1972
Послухай вересня - і він повість
в своїй оскліло-мерехкій задумі:
те, що в веснянім виснилося шумі,
іще й подосі жде на благовість.
Спадає листя - і твоє ждання,
мов перелітний птах, пірветься в вирій.
З усіх коханок дайсь єдиній - вірі,
що зраджує і любить - навмання.
Бо вже верхів’я молодих трепет
напризволяще наслухає гуки
німих висот. Тополя ламле руки
- і сил нема пуститися у лет.
З листа до сина
А хочеш, я Тобі розкажу про те, як стати героєм? Втім, це не обов’язково - бути героєм. Але обов’язково - бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, аніж брати. Герої виникають тоді, коли не всі люди є добрі. Тоді потрібно, аби були герої. Ти знаєш, що більшість із них гине, бо сили, що стоять проти них, занадто великі, аби їх збороти.
Лютий 1975