Невеличка брошурка у 88 сторінок, накладом 1000 примірників, привертає увагу не лише назвою. Увага до цього населеного пункту існує давно.
Батурин - це велич гетьманату і страшна руїна, це барокова культура і садизм московських військ, це прагнення до незалежності і страшна ціна за неї.
У Батурині був справжній королівський двір - з власними театрами, оркестрами, майстернями, друкарнею. Тут писалися закони й настанови, тут відбувалися бенкети, яким позаздрив би найвитонченіший гурман. Тут уже із кінця ХVІІ ст. випускалися українські газети, які називалися «курантами». Їх продавали у спеціальних крамницях.
Не міг автор оминути й постаті найвеличнішого з українських гетьманів, полководця, поета, шанувальника жінок, дипломата, просвітника, мецената, олігарха того часу - Івана Мазепи. Його ім’я обросло легендами, за його скарбами й досі полюють. Хоча більш докладно В. Свербигуз зупинився на цій постаті у своїй попередній фундаментальній книзі - «Іван Мазепа у сарматськороксоланському вимірі високого бароко».
Останню книжечку присвячено придворній гетьманській культурі в її різноманітних проявах із зазначенням батуринських пам’яток, що збереглися до сьогоднішнього дня. Автор намагається розповісти, як одягалася козацька старшина, як розважалася.
На думку В.Свербигуза, Батурин фактично був столицею України із 1669 року. Центр міста прикрашали численні православні храми, зокрема головний - Троїцький, на будівництво якого Іван Мазепа виклав 20 тисяч золотих. За містом знаходився Крупницький монастир, де діяли заснована Іларіоном Мигурою гравірувальна майстерня та комісія духовних сановників (саме вони напрацьовували в тодішній державі правила літературної української мови). Гетьманська ж резиденція була на Гончарівці, за кілька кілометрів від центральної частини, а в самому центрі міста розташовувалися Генеральна військова канцелярія та Сейм.
У триповерховому Гончарівському палаці (від якого тепер нічого не лишилося, експедиції істориків знайшли лише фундамент) приймали вищих урядовців та іноземних послів. Про прийом у Мазепи просили заздалегідь. Навіть київський митрополит мав право бути прийнятим гетьманом не частіше, ніж двічі на місяць.
Гончарівську резиденцію, на думку Володимира Борисовича, можна одночасно вважати картинною галереєю, музеєм зброї та гетьманською бібліотекою з поважним зібранням старовинних книжок.
Генеральна військова канцелярія виконувала урядові функції та мала окремі підрозділи, наприклад, Генеральний військовий курінь (у сучасному розумінні - СБУ), Генеральний військовий суд. Цей урядовий будинок (теж ущент зруйнований Меншиковим) мав понад 20 приймалень.
У Батурині діяв Монетний двір, де карбували (і це підтверджено документами) «українські золоті», які були в обігу разом із польськими монетами.
Загалом у ті часи Батурин вважався чималим промисловим містом. Тут діяли ливарня, пороховий завод, найпотужніші в Україні кінне господарство та продуктова база. А пороховий склад вважався одним із найбільших у Східній Європі. Він задовольняв потреби всієї московської армії.
Зараз Батурин - селище міського типу Бахмацького району Чернігівської області.
До нашого часу збереглися будинок генерального судді Василя Кочубея та палац гетьмана Кирила Розумовського (1803, архітектор Чарльз Камерон), інші пам’ятки.
У містечку діє Батуринський державний історичний заповідник «Гетьманська столиця», нині триває реконструкція 4 об’єктів: палацу гетьмана Кирила Розумовського, будинку Кочубея, Воскресенської церкви та Воскресенської школи при храмі.