|
|
Історичний роман*
(Продовження. Початок у №19-20 за 2007 р. - №1-16 за 2008 р.)
АЛЕ НЕ КРАЩЕ В ІНШИХ ТЕЖ КРАЇНАХ.
До принца їздив - скрізь одні терни.
Лежить Німеччина в руїнах
тридцятилітньої війни.
Всі проти всіх. Скрізь чорний вітер смерті.
Усі кордони вигнуті як хорт.
Лежать міста, обвуглені, обдерті,
не згірш як в нас після монгольських орд.
І то ж не орди, не північне царство,
не дикі зграї кочових племен.
То все народи західні, лицарство,
то все війна латинських ойкумен.
МАЙБУТНЄ СХОДИТЬ ЧОРНОЮ СІВБОЮ.
Що я додав до того врожаю?
Усі держави б’ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.
ГУЛЯЛИ ВІТРИ НА ЛА-МАНШІ.
Фонтанами бив Фонтенбло.
Ще був я не гетьман. Гетьманші
і в мислях іще не було.
У доброму віці і зрості,
я їхав з Варшави аж де -
Його королівської мосці
посланцем до принца Конде.
Чи хто пригадає теперка,
як я їм тоді підсобив?
Я полк їм послав до Дюнкерка,
І полк той мене не зганьбив!
А ЧАС МИНУВ, ПОБЛЯКЛИ БАГРЯНИЦІ.
І все гай-гай, і де воно тепер?
Той принц Конде сидить уже в темниці.
Іспанці вже відбили той Дюнкерк.
Царя нового мають московити.
Король помер, брат взяв його вдову.
Я в славі був, і я уже розбитий.
Достойно жив, тепер напівживу.
МЕНІ ТУТ ТІСНО. ЗВИЧЕН Я ДО ПРОСТОРУ.
Тут між каміння добре лиш вужам.
Миша з’їла у церкві проскуру,
І тепер вона вже кажан.
Кам’яна моя огорожа.
Ніч ночую забув котру.
Хай збувається воля Божа.
Наснились бджоли. Видно, скоро вмру.
СТАРА ВІЩУНКА ГЕТЬ ЗАНУДЬГУВАЛА.
Не варить зілля, не віщує. - Ет!
Хоч би послав кому універсала.
Чи дику качку збив у очерет.
СКУБЕ ТРАВИЧКУ КОНИК МІЙ СТРИНОЖЕНИЙ.
Зброяр плотву на нитку нанизав.
«Vae victis!» - горе переможеним! -
як той заброда римлянам сказав.
ТАК І ЖИВУ. ЗАБУТИЙ, ЗБУТИЙ
в ліси, в це лігво кам’яне.
А десь, мабуть, як пику в бутель,
чутки викривлюють мене.
Хай гомонять. На це немає ради.
Ковбані слів отруйні для пиття.
Відбілює душа свою велику правду
у лузі споминів, над річкою Буття.
…ЧИ СПРАВДІ ВІРИВ Я У ПЕРЕМОГУ
в такій тяжкій нерівній боротьбі?
Так, вірив я. Найперше вірив - Богу.
І вірив людям. Людям і собі.
На мене йшло до двіста тисяч війська.
Державний крок, важучий від броні.
Було там все - і навіть хрест мальтійський,
і срібний щит «тевтонської свині».
Зівсюди все під Берестечко пхалось.
Охочий світ служити королям.
І наймані полки. І навіть німець Страус
мене у саме центро поціляв.
Там був француз, розчесаний на проділь.
І влох, і угрин, і литвин, і сакс.
Принижені вожді принижених народів
послів не мають від таких моцарств.
Пили вино. Писали промеморії.
П’яніли від своєї маячні.
Підскарбії, підчаші, підкоморії.
Коронні, польні, зацні і значні.
Достойники, мостиві, рейментари.
Ще й посполите рушення юрми.
Кварцяне військо, рейтари, гусари,
а особливо ті ото - з крильми.
Спочатку наше військо й не второпало,
як з ними битись, що така броня, -
в залізо геть закуте одоробло,
є тільки те, чим сісти на коня.
Вгорі перо, на грудях Божа Мати.
На ліктях сяють срібні маслаки.
Таке залізо спробуй проламати.
Оце вояк! - не те що козаки.
Шолом, нагрудник, все на нім як влито.
У нього й кінь захищений як слід.
А ми - у свитах. Куці чорні свити.
Рукава - й ті, щоб вільно, - навідліт.
За ним везуть ще й миску для купелі.
Він тоне в постіль, як в лебедій пух.
Бряжчать чарки, видзвонюють тарелі.
Фаготи-флейти ублажають слух.
Коштовна зброя. Коні розцяцьковані.
Штани вузькі, незручні для ходи.
Оздобні кубки. Душі не зацьковані.
Угорські вина і старі меди.
Шовкова тля, індики гонорові,
землі моєї західний Батий! -
чи, може, в битві, на бенкетах крові
тобі згодиться кубок золотий?!
А ЩО МОСКВА? МОСКВІ НЕМАЄ ДІЛА.
Ми - щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа -
де двоє б’ються, третьому хосен.
Ось ми сповна зазнаєм свою муку.
І прийде час, безвихідний наш час, -
вона нас візьме під високу руку,
не ворухнувши й пальцем задля нас.
ПІСЛЯ ДОЩІВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧІ.
Співає пташка голосом тонким.
Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.
Але спинись. Чи й справді ні за ким?
Гетьманичі мої! Ви сироти вже двічі.
За мачуху простіть, погано вибирав.
Я пережив усе - полон, поразку, відчай.
Приниження - це те, від чого я вмирав.
А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.
Я дбав про честь і дома, й на війні.
Отож воно й пило, насмішкувате панство,
бо знало, чим дошкулити мені.
Я спопелів. Я вже не був собою.
Я тяжко пив і думав про одне.
Щоб так на глум, напередодні бою,
перед козацтвом виставить мене!
Найбільше насміхався Вишневецький,
моїм нещастям втішена пиха.
Той розум не шляхетний, а шляхетський,
усе привчений бачити зверха -
не здатен був сумлінням всовіститись,
помовчати, зборовши свою тьму.
І коли б я хотів кому помститись
в житті своєму, то найперш - йому!
Пан Конєцпольський зроду недоріка,
а вже такий заникуватий став,
що поки слухать того чоловіка,
то вже би грубу книгу прочитав.
Зате вродливий. Там таке субтельне.
Там наче хто в амброзії умив.
Шляхетна гемба. Це не те що в мене -
немов од скелі брилу одломив.
Друкується за вид.: Костенко Ліна. Берестечко. Історичний роман. - К.: Український письменник, 1999.
(Продовження у наступному номері)