Охоронцем козацької пам’яті судилося стати історику з Дніпропетровщини Петру Бабцю. Можливо, тому, що нарекли хлопчину на честь останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Та й народився він у селі Петриківка Петриківського району, історія якого пов’язана з цим легендарним козаком. У лютому 1772 року кошовий отаман подав клопотання київському митрополитові про відкриття церкви у новому селі. Цю дату і вважають початком виникнення села.
У 1971 році Петро Бабець вступив до Дніпропетровського університету. З тих пір все своє життя Петро Максимович присвятив тому, щоб вивчати та зберігати історію рідного краю.
- Через бездушність, недбалість і бездуховність, - говорить історик, - нині нищиться багато пам’яток культури. На Дніпропетровщині дехто з фермерів вважають кургани і древніх кам’яних бабів перешкодою для роботи у своїх господарствах. Тож з лиця землі безжально стираються пам’ятки культури, які дійшли до наших днів через тисячі років! Адже до 2003 року законодавством України не була передбачена охорона цих об’єктів.
- Наш край дуже цікавий, продовжує історик. - Через територію Межівщини проходив головний шлях - Муравський, яким ходили татари. Простягався він з Криму через Перекоп, поміж річками Кінські та Молочні води, Вовчими водами та Торцем, Доном та Окою аж до самої Тули. Контролювала цей напрям козацька сторожова охорона.
Муравський шлях, який ішов берегами річок, не міг існувати без лоцманів. Лише вони знали, де мілина, де судохідна частина. На річці Вовчій були побудовані доки, на яких ремонтували річкові судна, тож козацькі чайки постійно снували річками.
У степу боронитися від ворога було важко, а от на берегах річок можна було знайти не лише чудовий захисток, але й дати ворогу гідну відсіч. Умови для цього були сприятливими: дике поле з травою, що сягала людського зросту; очерет, в якому можна було сховати човен, і дорога, на якій зручно розставляти пастки нападникам. Татари, не знаючи усіх особливостей місцевості, були оточені зненацька.
Про історію Муравського шляху, козаків-характерників, які стояли на сторожі нашої землі, славні битви Петро Бабець може розповідати годинами.
- Молодь хоче любити і шанувати власну історію, - говорить Петро Максимович, але інколи вона не знає, що саме любити. Тож обов’язок кожного історика, громадянина - берегти рідний край, нашу історичну спадщину, передавати юним свої знання, навчити їх любові до рідної землі. Це й буде наш внесок у розбудову незалежної України.