Марка 2002 року, присвячена гетьману Д. Многогрішному |
Царська милість
Обох братів – гетьмана і полковника – вже підвели до лобного місця на Болотній площі. Його й понині показують у Москві як одне із «достопримечательностей столицы». Про що думали козацькі голови перед тим, як скотитись до ніг ката? Про підступність царя, про зраду своєї старшини – суддів Домонтовича, Самойловича, генерального писаря Мокрієвича, полковника Райчі, обозного Забіли? Це вони вночі закували гетьмана і здали царському представникові Григорію Неєлову, котрого напередодні той не захотів приймати в себе, коли дізнався, що Малоросійський приказ готує на його місце полковника Солонину.
Із Батурина тієї ж ночі й почалася довга дорога Дем’яна Многогрішного із всією родиною, з братом Василем – полковником Чернігівським – до Москви на царський суд. Оточений московськими стрільцями у своїй Батуринській резиденції, Многогрішний не встиг і вхопити зброю. Напередодні, досить-таки непередбачуваний, гетьман побив суддю Івана Домонтовича та поранив полковника Дмитрашку Райчу, котрі вже яро виступали за дальші і дальші поступки Росії.
Услід за каретою з опальним гетьманом понеслась і традиційна малоросійська пісня вірнопідданої старшини про зраду гетьмана його царській величності.
Про те, як помирився із правобережним гетьманом Петром Дорошенком і дав йому 24 тисячі єфимків для виплати козакам, а полк Ворошила послав у Лубни проти російських військ, про те, як заставляв старшину присягати на вірність у боротьбі за визволення України від Московії. А може, й про свої діяння, коли замість того, щоби разом із Дорошенком визволити Україну, впав у ноги цареві, а піднятися й не зміг чи не встиг – яка вже різниця. Обструкція, що зробив йому Самойлович із полковниками, привела його сюди.
Тепер над ним із братом стоїть кат із блискучою сокирою, і дяк московський вже готовий передати Господу їхні душі. А там, як буде - чи в рай, чи в пекло. Вони ж до всього готові, бо є за що і туди, і туди… Гайда, московіте, рубай…
Гонець на змиленому коні врізався в натовп і не дав додивитись чергову царську прем’єру. Спектакль, режисура відмінні – замість козацьких голів на плац впала царська милість з фінальним акордом про довічне ув’язнення. І знову понесли коні «державних злочинців» до Сибіру – Дем’яна в Селенгінський острог, Василя в Красноярський – до смерті спокутувати свої «гріхи»: «…по нашому государевому указу послані з Москви до Сибіру у вислання зрадники і клятвопорушники війська Запорізького сієї сторони Дніпра колишній гетьман Демко Многогрішний до Тобольська з сибірськими людьми служивих і з поводирем, а з Тобольська велено послати їх в Селенгінський острог, Ваську в Красноярський».
На цьому, на жаль, для пересічного читача закінчується діяльність «сіверського» гетьмана. Думається, що це не зовсім є справедливим, адже ще 30 років ця неоднозначна постать нашої історії була не лише царським в’язнем…
Десь тут місце останнього спочинку Д. Многогрішного |
До царського ув’язнення
Цього року козаки Вінницького обласного товариства Українського Реєстрового Козацтва у складі полковника Віктора П’янзіна, полковника Володимира Головенка, Олександра Бородія, Вадима Косовського завершили цикл експедицій «Українські гетьмани за рубежами». За чотири останні роки невеликим мобільним загоном було досліджено цілий ряд невідомих раніше або забутих сторінок життя козацької старшини поза межами своєї держави. Так, вперше українськими козаками проводились пошуки дійсної могили останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського. Делегація з Поділля представляла козацтво там, на далеких Соловках. Хлопці висипали української землі на місце поховання в’язнів, встановили пам’ятну шанувальну табличку від Українського Реєстрового Козацтва, хоча, правда, точного місця поховання нашого кошового нині віднайти вже не є можливим. На цвинтарі встановлено лише символічного хреста з написом про поховання Калнишевського.
У 2004-2007 роках була здійснена подорож до Тобольська, в краї заслання гетьманів Многогрішного і Самойловича. Результатом її стало визначення місць поховання обох гетьманів, їх діяльності на засланні. У продовження пошуку літом цього року проведена експедиція до Забайкалля. Кінцевою метою дороги став Нижньоселенгінськ….
Тут не лунають дзвони на спомин української душі |
«Падь Убієнних»
У 1674 році Дем’ян Многогрішний прибув на поселення в Іркутськ. Був звільнений у 1682 році, але знову посаджений і відправлений в Селенгінськ на вимогу гетьмана Самойловича, котрий дуже боявся свого попередника.
Царський указ знову гласив: «посадити його, закованого, і тримати під великим наглядом і нікуди не випускати». Лише після зміщення Самойловича, а, до речі, його замінив Іван Мазепа, Многогрішного було остаточно звільнено. Певне, й тоді перед колишнім гетьманом постало питання, що робити, як бути далі. На Україну дороги все рівно не було…
А його діяльна натура завжди потребувала активної діяльності. Росія в той час вела широкомасштабні експансивні війни по розширенню своїх володінь у Забайкаллі. Хтось може це назвати освоєнням нових земель. Насправді ж це була загарбницька політика, війна за Сибір з багатьма, але малочисленними народами.
Хто завойовував нові землі? Традиційно козаки. Потім, коли виникала потреба, в той чи інший район посилалися регулярні війська. Дем’ян Многогрішний опинився в Сибіру саме в той час, коли російські козаки вперто штурмували нові і нові форпости свіжих земель. Ішла запекла боротьба з монгольськими, маньчжурськими ханами і князями за так звані малі народи – бурятів, хакасів, мансійців, якутів тощо.
У 1687 році почалося маньчжурське нашестя в Забайкалля. В 1688 році монгольський правитель Тушету-хан обложив Селенгінськ та Верхнєудинськ (нинішній Улан-Уде). Під час облоги Селенгінська в ньому налічувалось усього 294 особи захисників – козаків, стрільців, міщан. Тривала облога була знята завдяки відчайдушній вилазці обложених, на чолі яких і став Дем’ян Многогрішний.
Кровопролитна битва відбулась у широкій долині, де Многогрішний розбив монголів. Понині це місце називають «Падь Убієнних». Російський етнограф В.Пітін писав про це: «Тоді серед загальної паніки місто врятував висланий до Сибіру за любов до свободи і Малоросії запорізький гетьман Дем’ян Многогрішний, якому правителі міста здогадались доручити керівництво над місцевим гарнізоном та стрільцями».
Неподалік Селенгінська є ще одне пам’ятне місце – Сопка Убитого. Тут довго стояла каплиця на знак того, як Дем’ян Многогрішний у 1698 році зі своїм загоном врятував царського посла Федора Головіна, що прямував до Нерчинська, вщент порубавши ворога.
Можна навести багато прикладів збивань Многогрішного на користь російській політиці в Забайкаллі. Зокрема, йому було доручено охорону російського посольства Головіна в Нерчинську (11 серпня 1689 року), після чого заслуги його не були забуті, і в 1691 році він уже стає «наказним» Селенгінська, це щось на зразок посади нинішнього мера міста. Наказний мав велику свободу в своєму окрузі, по суті, був тим же воєводою, правда, трохи меншого масштабу. Певне, старому гетьману, який володів на Україні безмежною владою на всьому Лівобережжі, це було до вподоби.
Зранений, як пишеться, «переранений», у багатьох кровопролитних боях і сутичках, старий гетьман чесно воював, сприяючи становленню в Забайкаллі російської державності. Його військовий авторитет сприяв тому, що буряти остаточно повірили (або змушені були) таким «принуждениям к миру» ставати росіянами.
Принагідно слід зауважити, що сини Многогрішного Петро та Яків були у ці часи пліч-о-пліч з батьком і загинули в боях у 1691 році.
Висланий разом молодший гетьманів брат Василь майже точно повторив його шлях. Під час набігу хана і тувинців його звільняють із Красноярської в’язні і ставлять керувати обороною. Зняв облогу міста, був помилуваний і повернутий у чин полковника і в 1692 році розгромив бойові загони Тувинського князівства. У нього теж було двоє синів, Прон і Дмитро, нащадки яких і нині живуть у Красноярську.
На схилі віку Дем’ян Многогрішний, за старою козацькою традицією, пішов до монастиря і постригся в ченці.
В іменній грошовій витратній книзі мовиться: «Дем’ян Ігнатов син Многогрішний у 1701 році постригся в ченці, і в 1703 році умре…»
Таким є короткий огляд діяльності гетьмана Многогрішного на засланні.
Під цією занедбаною церквою похований український гетьман |
«Там бык дикий ходит»
– Ми ставили за мету, – каже керівник експедиції Віктор П’янзін, – віднайти могилу гетьмана або хоча б якісь сліди місця його поховання. По суті, дві попередні експедиції були, так би мовити, глибинною розвідкою до цього. Остання подорож на Забайкалля мала на меті саме це. Вісім тисяч кілометрів, котрі ми пролетіли маленьким автобусом за якихось 10 днів до Нижньоселенгінська, можна сказати, увінчалися повним успіхом. Подолавши всі перешкоди цього марш-кидка, ми прибули до наміченого місця. Мушу сказати, що, як і в минулих експедиціях, зокрема того року в Тобольську, питання життя українських каторжан, засланих з царської милості в ці далекі краї, майже нікого не цікавлять, якщо не сказати зовсім.
Доводилося по крихтах у місцевих музеях та архівах докопуватися до якихось відомостей як про Многогрішного, так і про Самойловича чи когось з інших наших земляків. Утім, у цьому році нам пощастило.
Уточнивши, що Многогрішний був в’язнем і здійснював потім свою військову діяльність не в Селенгінську, а в Нижньоселенгінську – колись то був великий острог, а нині невеликий райцентр, зарулювали своїм бусиком по сибірському бездоріжжю саме туди. В містечку знайшли місцевий музей. Директор музею провела нам змістовну екскурсію з історії краю, особливо багато матеріалу тут є про період заслання декабристів, зокрема – Бестужева. Проте нас більше цікавила діяльність українського гетьмана, про якого, як не прикро, в музеї майже нічого не знали. Працівники музею лише підтвердили факт поховання Многогрішного в церкві, неподалік міста, над річкою.
Дістатися до цього місця було не зовсім легко, дощі розмили і до того вкрай погані дороги, а коли ми нарешті прибули до маленького сільця, на околиці якого, як на острові, стояла церква, то ледь знайшли човна і провідника, щоб нас доправили туди. Посередині річки раптом замовк мотор – човна понесло на каміння і корчі, та провідник Вася сказав: «Спок, ребята, тут мелко, выплывем», - і байдуже сіпав раз по раз за мотузку стартера. Видно, «Українська з перцем» йому вселяла абсолютну впевненість у цьому. Уникнувши зіткнення, ми дісталися берега й рушили до церкви.
– Только смотрите, осторожно, – крикнув навздогін Васько, – там бык дикий ходит, может забодать!
Як з’ясувалося, той бик таки там був і стеріг він ціле стадо корів, котрі жили в покинутій церкві. Коли ми зайшли в напівзруйноване приміщення, то зразу ж погрузли по коліна в гній.
Втім, мова не про те. Як з’ясувалося, це кам’яна церква, поставлена вже на місці тої старої дерев’яної, у котрій і був похоронений, за переказом, Дем’ян Многогрішний. У музеї сказали, що дошка із викарбуваним іменем гетьмана і датою його смерті закопана під стіною нової церкви.
На цьому можна було б поставити крапку в нашій експедиції. Але, як би там не було, як би хто не оцінював діяльність Многогрішного, переконаний, що наше завдання, обов’язок українських козаків – ще не раз повернутися до цієї важливої теми. Ми обов’язково маємо з офіційною делегацією Українського Реєстрового Козацтва привезти українську землю, облаштувати могилу і встановити меморіальну дошку гетьману, а в музеї, і про це вже є домовленість, відкрити експозицію про діяльність братів Многогрішних.
Підполковник Борис Головацький каже:
– Наша експедиція відна-йшла місце останнього спочинку гетьмана. Це результат цікавої і важкої роботи. Згодіться, не так легко за короткий період (два-три тижні) відпустки махнути, і притому кожного разу своїм коштом, за 6-8 тисяч кілометрів, аби знайти хоч якісь сліди українських в’язнів у глибинній Росії. Ми це робимо і будемо робити в наступні роки, тому що це є наша внутрішня потреба. Сотні козаків були заслані до Сибіру – всі вони мученики за любов до України і повинні мати гідне місце у нашій історії.
Паралелі та уроки
Працюючи над цим матеріалом, я зустрів нав’язливу думку деяких російських досліджень про так званий синдром «самостійництва» у нинішній сучасній історії. Мовляв, в Україні шанують лише тих історичних постатей, котрі воювали з «москалями», і діяльність Многогрішного, зокрема, висвітлюється лише в цьому аспекті. Тобто «сіверський гетьман», мовляв, відомий лише періодом боротьби із Москвою, а про його діяльність в Сибіру забороняється писати.
М’яко кажучи, шановні брати помиляються. Тим паче, приховати якусь інформацію в сучасному світі неможливо. Можна сказати лише, що, з огляду на малий строк гетьманування, Многогрішному справді в українській історіографії відведено трохи замало місця, разом з тим він заслуговує на увагу, як державний діяч, що намагався в складній політичній ситуації відстояти споконвічні українські питання, був противником Андрусівського договору, певний час підтримував політику Петра Дорошенка, особливо наприкінці свого гетьманування, що, по суті, і привело його до заслання, поклавши його в статус першого політичного вигнанця з України. Це вперше цар повівся із керівником Української держави, як із своїм підлеглим.
З іншого боку, зумів проявити свій військовий талант у неоднозначних, морально важких умовах заслання, прислужившись тій державі, котра його й закувала в кайдани. Гетьман, котрий громогласно заявив: «Не хочу бути під царем!» – став волею долі йому підсобником. Чи насправді так, а чи, може, його войовничий дух вимагав найперше ратної діяльності, може, цар залишався десь там, на других планах. Адже військовий талант Многогрішного вимагав реалізації, і в обставинах постійної війни він і проявив себе, цим самим здобувши собі відповідну свободу, хай і не на рідній землі.
Скоріше за все, так і було. До цього спонукала і традиційна московська політика батога і пряника. Пожалуваному в «боярские дети» Многогрішному керувати російськими козаками було, певне, «лєстно».
Про що думав старий вояка, страхаючи «мунгал» і захищаючи корінних бурят, котрі ще й понині переказують про хороброго козака, побачивши якого на чолі війська, ті ж «мунгали» не насмілилися вступати в бій. Вони понині співають про нього і його брата народних пісень. Думав, може, що так само просилась під руку царя і його сіверська старшина і знаходились, котрі не вірили в свою силу, а згинались і згиналися перед воєводами і просили привілеїв. Просили, а не брали. Думав про це.
Як тут не провести сумні паралелі і добре розплющити очі на нинішній український гетьманат, котрий вже так чубиться між собою, що ладен продати все і вся за ту саму ласку і милість. Росія ж знає свою справу чітко. Спочатку в точки геополітичних інтересів посилаються козаки (а вони, російські, до речі, таки сприяють своїй державі), а потім постає питання про захист російськомовного населення. Згадайте Придністров’я, Чечню тощо.
Он отаман готовий послати козацькі війська в Крим і Севастополь. А звідси недалеко і до повторення грузинського варіанту. Що скаже наша політична старшина як лівого, так і правого берега?.. А скоріше всього, буде вести дебати про націоналізм, про братерство, про Америки і Росії. А як же ж, ми, демократична держава, а те, що ця демократія вже давно погано смердить, вже й ніхто не чує, бо нюх той національний, державний притупився в кого і був. Мудра Москва лише потирає руки. Малороси вони, малороси і є - все зроблять самі.
То хіба гріх, що гетьман зацідив у пику зрадникам Райчі і Домонтовичу, хіба гріх, що заставляв присягати на вірність Україні козацьку старшину, що в кінці кінців прозрів сам і знову став на бік Петра Дорошенка…
Гріх великий в іншому, що воював із своїми, що випрошував привілеї, що, як і інші гетьмани, часто забував, хто він, якого роду-племені, а йшов прислужуватись.
А те, що на чужині знайшов у собі сили, не згнив у сибірських острогах, а став відомою людиною, залишився справжнім воїном, не втратив свого козацького духу – то честь і хвала йому. Україні немає чого таїтись від таких мужів, а навпаки, надзвичайно складне життя Многогрішного повинно вчити нинішніх гетьманів від політики робити, і вчасно, свій вибір, аби за надмірну лояльність не погнали кого коні до острога служити лукавому.
ГЕТЬМАНАМ
Діди мої,
Батьки – гетьмани,
Крізь віковічнії тумани
З могил повстаньте,
Розкажіть...
І у малинових киреях
Минувшу славу
Рознесіть
По Україні...
Лиш за одне
Мовчати треба,
За те,
Як з силою в руках
Возславив Господа і Небо,
Носили волю
По світах.
Та й
Продали....
Польщі за злато,
Татарам, туркам
За ясир,
А москалям...,
А москалям –
Синочка тато,
Козачку мати –
За вічний мир.
За мир Петра
І Катерини,
За мир
Царів – більшовиків,
За мир –
До сконної години
Сестриці меншої –
Вкраїни.
Діди мої,
Батьки-гетьмани
Навіщо ж мерли
Басурмани,
Навіщо ж ляхи з москалями,
Навіщо ж мати
З сиротами –
Свята Вкраїна
Шукає правдоньку
Свою?!
У Нижньоселенгінському музеї гарно показано двох декабристів, котрі там просто відбували заслання. Чужому українцю Дем’яну Многогрішному, котрий завоював для Росії цілий бурятський край, немає нічого. Лише дикий бик топче із своїм стадом могилу старого гетьмана попід розваленим храмом. Росії за своїх «сограждан» і війну не важко почати, а нам би хоч куточок у музеї і дошку меморіальну та могилу справити.
Га, браття?!!